Амок - Мавр Янка

Нонг побіг до стоянки, приніс матеріали для перев'язки і привів обох товаришів з мулом. Через деякий час процесія вирушила: попереду на зроблених з гілля носилках яванці несли Хаона, а ззаду Піп з Нонгом морочилися з мулом, який ніс на своїй спині тигра й кидався з страху в усі боки. Дванадцять кілометрів до свого табору вони йшли шість годин.

— Як усе це могло трапитися? — спитав Піп у Хаона, коли вони були вже дома.

— Це дуже легка кара Хаону за його дурість, — сказав той з прикрою посмішкою. — По-перше, треба було знати, що вітрець уже зіпсував нам усю справу, а по-друге — і це найголовніше, — я мусив знати, що наше дерево стояло в яру, а поруч здіймався високий берег, з якого можна доскочити до нас. Якби віддаль була трохи менша, нам би ще не так дісталося. Матьян хитрий: він почув нас раніше і, обійшовши кругом, напав ззаду. Сором Хаону: дитина так не зробила б. Дурний Хаон!

Старий мисливець на тигрів, здавалось, більше страждав від своєї помилки, ніж від рани.

— Що ж тепер робити? — нерішуче спитав Піп.

— Туан казав, що хоче відвідати бадувісів, — відповів Хаон. — Коли він не змінив свого бажання, можна було б піти туди. Там мене швидко вилікують. Та туди й значно ближче, ніж додому.

Піп охоче згодився, бо це якраз відповідало і його бажанню.

Почали готуватися в дорогу. Треба було дати раду тигрові та й взагалі всій своїй здобичі. Потім належало зробити для Хаона хороші носилки. Та й відпочити мисливцям треба було після таких подій!

Вирушили наступного дня опівдні. Хаон, лежачи на носилках, вказував дорогу, за ним ішов Піп, а ззаду Нонг з мулом.

Коли експедиція зникла в хащах, із-за кущів вийшли два яванці в накидках і хустках на голові. У руках вони тримали добрі гвинтівки.

— І навіщо нам морочитися з ним? — сказав один. — Чи не краще було б одразу покінчити? Все одно він наш ворог.

— Коли наказали — значить, знають, для чого це треба, — сказав другий. — Та й ми самі повинні зрозуміти, що нам треба створити враження, ніби нікого з нас тут нема. Хіба ти не чув, — оранг-улянди[13] вже заспокоїлися й радіють, що все тихо, що тут нікого нема.

І вони повільно рушили слідом за експедицією.

VIII. ОХОРОНЦІ ВІРИ ДІДІВ

У гостях у бадувісів. — Під захистом табу. — Свято мавп. — Дипломатія Піпа. — Чудеса п'ятирукого бога. — Добровільний мученик. — Провожатий-привид. — Екскурсія на околиці. — Долина гейзерів. — Спокуса. — Піп зник.

Нудна й важка була дорога, особливо з носилками й перевантаженим мулом. До того ж знову почалися болота. Лише після заходу сонця люди вибралися на сухе місце.

— Тепер я вже добре зрозумів, чому бадувіси зберегли свою незалежність, — сказав Піп, коли вони спинилися на ніч.

— Це вже останнє болото, — втішив Хаон. — Далі піде гориста місцевість.

І справді, далі дорога піднімалася все вище. Бадувіські селища здавалися вже зовсім близькими, але минала година за годиною, а вони все лишалися на такій самій відстані, як і раніше. Треба сказати, що насправді й дороги тут ніякої не було. Доводилося весь час крутитися поміж скель, щоб знайти прохід, або здиратися по камінню. А тут ще носилки й мул. Усі вибилися з сил, хоч відпочивали десять разів.

Погано почував себе і Хаон, хоч і зовсім з іншої причини. Він вважав себе зовсім здоровим, тільки не міг іти. І йому було дуже неприємно дивитися, з яким зусиллям тягнуть його вгору, ніби мерця.

Мабуть, їм треба було пройти не більше як п'ятнадцять кілометрів, але це забрало цілий день і половину наступного.

Нарешті, наблизились до селища, хоч зблизька його не можна було й назвати селищем. Це були розкидані на значній відстані одна від одної хатки. Вони займали значний простір по схилах гори і лише здалеку здавались одним селищем. Побудовані вони були, головним чином, з каміння, а деякі навіть просто видовбані в горі. Вікон ніяких не було; замість дверей — дірки, які, видно, ніколи й не зачинялися.

Усе поле хазяїна лежало навколо його хатини. Там росли кукурудза й рис, які бадувіси розводять "сухим способом", але ніяких інших ознак сільського господарства не було видно: ні худоби, ні коліс, ні знаряддя. Лише плетений амбар свідчив, що все ж таки в нього щось кладуть.

Біля кожної хатини був сад, коли можна так назвати розкидані поміж скель без будь-якого ладу плодові дерева. А може, їх ніхто й не садив? Може, вони самі так ростуть, як і інші дерева, он там за селищем?

Хаон показав рукою, і супутники попрямували до найближчої крайньої хати, яка стояла на відшибі. Назустріч вийшов здивований хазяїн, з-за його спини виглядала сполохана жінка. Вони ніяк не могли припустити, що такий загін, та ще з "оранг-пуціх" — білою людиною — і мулом, міг прямувати саме до них. Але гості спинилися біля їх хати, і Хаон сказав:

— Добридень, Того! Приймай гостей.

Ці слова ще більше здивували господарів, бо нікого з прибулих вони не знали, а тимчасом почули своє ім'я. Хаона, який лежав високо на носилках, вони впізнати не могли.

— Ну, чого дивуєшся? — знову сказав Хаон. — Чи не пізнав Хаона?

Тепер уже Того впізнав його. Тимчасом підійшли найближчі сусіди і втупили свої очі в незвичайних гостей.

Зовні весь цей народ справляв добре враження. Високі, ставні, хоч і сухорляві постаті свідчили про витривалість. Та ще впадало в око, що шкіра у них була значно світліша, ніж у інших яванців. Мабуть, це було наслідком багатовікового життя на горах. Одягнені вони були у звичайні саронги, тільки переважно домашнього виготовлення.

І ще можна було помітити, що рухи їх були більш стримані, не такі жваві, як у їх сусідів. Дивилися вони на незнайомих людей якось поважно, серйозно, ніби обмірковуючи, які можуть бути з цієї історії наслідки.

Бадувісів треба вважати найчистішим корінним населенням Яви[14], бо вони й досі лишилися такими, якими були п'ятсот років тому, в той час як навколишнє населення давно вже перемішалося з малайцями, індусами, арабами.

Того запросив гостей до своєї хати, але зразу було видно, що всі п'ять чоловік там не вмістяться; тут знову допоміг намет Піпа.

І, нарешті, всі лишилися задоволені — як гості, так і господар, бо на випадок звинувачення в близьких стосунках з нечестивими чужоземцями можна було відповісти, що вони тільки зупинилися коло його хатини.

Того покликав старого діда, який поклав на рану Хаона якоїсь трави. Тимчасом настав вечір, і зморені мандрівники поснули як убиті.

А в цей час від хати до хати полетіли чутки про незвичайних гостей. Крім "оранг-пуціх", жителів здивував ще й мул, який носить на своїй спині вантаж. Більшість бадувісів ніколи навіть не бачили такого звіра. Не менш здивував їх і "білий будинок", що його привіз на своїй спині цей мул. Ще й так привіз, що зовсім не видно було його, а тепер он який будинок стоїть.

Полетіли чутки, од хати до хати і долетіли до храму, який стояв на далекій околиці селища. А далі починалася область "табу"[15]. Але для чуток нема ніяких табу. Вони перелетіли на заборонену територію і схвилювали сорок безсмертних мужів.

Там за храмом, в тінистому гаю, було їхнє житло, видовбане в скелях. Плутані коридори розходилися на всі боки і сполучали різні покої, і окремі для одного чи двох чоловік, і загальні великі зали. Тут були і комори, повнісінькі різного добра: рису, борошна, бобів, плодового вина, масла.

Але найцікавішим було те, що всі покої і коридори освітлювалися тут рівним блакитним світлом. Бамбукові трубки розходилися на всі боки і підводили з якогось одного джерела газ. А цим джерелом була підземна нафта, яка в значній кількості є на Малайських островах. Щоб кінці трубок не горіли, до них були припасовані глиняні наконечники.

Ці будинки були розташовані кроків за сто від храму і зовсім ховалися від людського ока. Крім того, віл. задньої стіни храму в обидва боки тягнулася стіна, яка і визначала межу табу. Але ця стіна була дуже умовна: якщо біля самого храму вона ще й мала вигляд справжньої стіни, то далі було просто накидане каміння, що ніякою перешкодою для людини не могло служити, а ще далі уже нічого не було. Та цього й не потрібно було: не каміння обороняло жерців від людської цікавості, а жахливе слово "табу" і покарання смертю.

Від входу до підземного приміщення тягнулися галереї, які вели в підземні кімнати, а одна з них навіть сполучалася з храмом. З боку селища храм мав двері для народу, але свята братія входила в храм ззаду через свій підземний хід. Через цей хід "зникало" з храму і все те добро, яке народ приносив у жертву великому богові Багара-Тунгалю і яке, нарешті, збиралося в підземних коморах.

Святі дьєлеми[16] жили тут самі, як монахи. Але в селищі вони мали багато сімей, навіть, більш ніж треба. Кожен вважав за честь породичатися з святим чоловіком.

— Чого вони прийшли? Чи надовго? — виникли серед них питання.

— Одного з них, мисливця Хаона, покалічив тигр, — відповів той, хто приніс звістку. — От вони й знайшли притулок у Того, доки хворий не вилікується.

— Цей Того дуже вже товаришує з нечестивцями; треба було б серйозніше попередити його, — сказав старий дьєлема.

— За ним стежать, — відповів другий.

— А які наміри у білого? — знову звернулися до того, хто прийшов. — Чи не можна було дещо взнати?

— Оскільки можна судити з слів його слуг і по ньому самому, він, здається, нічим не цікавиться, крім полювання. Приїхав тимчасово здалеку, щоб розважитись полюванням, і більш нічого.

— Чи не з тих воші лісових людей, що блукають навколо нас?

— Ні, вони прибули з Тенанга.

— У всякому разі, треба порадитись з Гіранг-Ту-Уном, — вирішили вони, і кілька чоловік кудись попрямували з приміщення.

Коли вранці Піп встав і вийшов з намету, він кілька хвилин милувався краєвидом. Сонце щойно показалося з-за лісу і осяяло вершини гір. На північ простяглася лісова низина, відкіля вони прийшли. Плями туману, ніби озера, біліли серед лісів. Ніде ніяких ознак житла людини. Не вірилось, що лише за кілька десятків, кілометрів звідси є місцевості, навіть густо населені.

А позаду, на південь, безладно товпилися гори, дикі, неприступні. Схили їх покриті лісом. Не більш як за п'ятдесят кілометрів по прямій лінії лежить Індійський океан, але чи багато знайдеться людей, які пройшли цю відстань? З європейців, мабуть, нема жодного.

"А що якби спробувати пройти?" подумав Піп.