Амок - Мавр Янка

Потім дорогоцінні теко-ві дерева, які дають такий міцний матеріал, що його не бере сокира. Та де вже там перелічити дерева, яких у яванському лісі росте понад тисячу п'ятсот порід?

Крім того, ніколи було роздивлятися, бо треба не тільки продиратися, а навіть прорубувати собі дорогу. Найбільше допікали ліани, які іноді так обплутували всі дерева, що без сокири тут ніяк не можна було пробратися. Справа ускладнювалася ще тим, що мул не міг пройти там, де могла пролізти людина. Часто доводилося спеціально для нього прорубувати дорогу.

Треба зазначити, що взагалі ліс здавався тихим, ніби мертвим. Не чути було того веселого пташиного щебету, такого, як у наших лісах. Нечисленні пташки, що подавали свій голос, ховалися десь угорі. З тварин мандрівники бачили тільки невеликих мавп — "буденг", красивих, чорних, бархатистих, з копицею волосся на голові, ніби в шапці. При наближенні людей вони піднімали такий вереск на деревах, ніби там відбувалася бійка. А потім знову тиша.

Повітря тепле, парке, вологе. Вся земля заросла мохом і папороттю, і в цих зарослях час від часу мелькали чи то змії, чи то ящірки; але поки що нічого небезпечного не зустрічалося. Не кажучи вже про Піпа, навіть місцеві жителі, здавалося, були пригнічені цим важким мовчазним лісом. Один лише Хаон почував себе як дома.

Через кілька годин усі дуже зморилися й спинилися відпочити, тим паче, що незабаром мав піти дощ, який буває тут щоденно опівдні.

Поставили намет, розвели вогнище й почали готувати їжу.

— Оце так полювання! — бурчав Піп. — Замість дичини доводиться з собою нести їжу. Жодної тварини не бачили, якщо не брати до уваги цих мавп. Невже ж увесь час так буде?

— Їстівних тварин у таких хащах взагалі мало, — відповів Хаон. — Крім того, вони ховаються далі від населених місць.

Тимчасом почалася гроза. Спалахнула блискавка, загуркотів грім, зашумів ліс, полилися струмки води. Тут уже всі відчули радість і задоволення, що сидять у наметі.

Через деякий час дощ зовсім перестав, а з дерев усе ще лилася вода. Була третя година. До ночі лишалося тільки три години. Піп не знав, що робити: чи сидіти, чи йти по такій воді далі. Спитав Хаона.

— Як туан захоче, — відповів той. — Мушу тільки попередити, що тут нічого не дочекаємось.

— В такому разі підемо далі, — вирішив Піп, і експедиція знялася з місця.

Цього разу подорож не здавалася Піпу цікавою. Знизу вода, згори вода, мокре гілля б'є по обличчю. Так пройшли три години. Настав вечір. Спинилися на ночівлю.

Увесь мокрий. Піп сидів біля вогню, підставляючи то один, то другий бік, щоб обсохнути. Од втоми нило все тіло, краплі все ще падали зверху. Уся бадьорість і цікавість пройшли. "І чого я тут сиджу? — якось мимоволі спадало на думку Піпу. — Який біс загнав мене сюди? Чи не краще було б сидіти дома?"

— І довго доведеться нам так іти? — нарешті, спитав він Хаона.

— Коли туан справді хоче зустріти диких звірів, то треба ще перейти болота і підійти до передгір'я. Якщо тут і є звірі, то дуже мало і їх важко зустріти.

— А може, й взагалі зберігся один чи два, ось тепер і ганяйся за ними.

— Потерпіть, туан, — посміхнувся Хаон, — може, й вони ганятимуться за вами.

Було тільки сім годин, а навколо стояла чорна ніч. Піп глянув убік і здригнувся. Що це? Ніби блищать очі звірів.

Ось вони рухаються пересуваються з одного місця на інше.

— Подивись, Хаон, що там таке?

— Де? — спокійно спитав Хаон.

— Та он світяться, наче очі тигра.

— Це такі гриби, — спокійно сказав Хаон, — а ті, що літають, — нічні мухи, які світяться.

Піп навіть засоромився, що виявив себе таким новачком перед цим дикуном. І коли після цього помітив ще щось дивовижне, то нічого не сказав. А він помітив, що ліс ніби прибрався в світні гірлянди, на взірець того, як на свято прикрашають міський парк гірляндами електричних лампочок. Тільки світло було фосфоричне, бліде, слабке. Піп тепер і сам додумався, що це теж були гриби або плісень на ліанах і ратангах.

— Вав! Вав! — пролунав десь виразний крик. Піп допитливо глянув на Хаона.

— Це "вав-вав", мавпи такі, — сказав той.

Потім почувся ніби регіт, щось запищало, пронизливо крикнула якась пташка; ось затріщали цикади, до них приєдналися жаби на деревах; починалося нічне життя лісу, яке здається таємничішим і страшнішим, ніж вдень.

— Чи не загрожує нам який-небудь напад вночі? — знову спитав Піп.

— Ні, особливо, коли горітиме вогнище, — відповів Хаон. — Головний ворог, тигр, не нападе перший.

Почали готуватися до сну. Намет поставили не закріплюючи, бо ніякий вітер у лісі не загрожував. У наметі було окреме відділення для Піпа, а його супутники розмістилися в другій половині. Запаслися паливом. Домовилися на всякий випадок вартувати по черзі, але години через три всі поснули. І ніякої біди не трапилось. Ніч минула спокійно. Почало світати.

І тут сталося щось незрозуміле. Хтось почав смикати і хитати намет. Люди схопилися, протирали очі й озиралися, а тимчасом намет почав підніматись дедалі вище… Ще мить — і люди опинлися просто неба, а намет гойдався в повітрі.

— Що за чудеса! — закричав Піп. Носильники так само роззявили роти від подиву. Навіть Хаон був збентежений, але через хвилину він зареготав як навіжений.

— Сіаманг! Сіаманг! — закричали носильники і так само покотилися зо сміху.

Тоді й Піп помітив, що намет тягне вгору величезна мавпа — гібон, найпоширеніша з яванських мавп. Зараз же до неї приєдналася і друга, а ззаду було видно ще кількох. Вони помітили з свого дерева незвичайну білу річ, яка так привабливо зводилася вгору. Як було не зацікавитися такою іграшкою? Звісившись головою вниз, торкнули своїми довжелезними руками — ворушиться і навіть здається легкою. Ну і потягли до себе.

Піп зразу ж схопив рушницю — і один з гібонів полетів на землю разом з наметом. Решта мавп закричала такими гучними голосами, що Піп мимоволі підняв руки до вух. Незабаром мавпи зникли.

На землі ж лишився свавільник, який заплатив життям за свій жарт. На зріст він був один метр, зате ширина розпростертих рук — понад два метри. Високі груди й міцні плечі свідчили про силу, але далі вниз він все більше звужувався. Навіть серед мавп гібон відзначається своєю огидністю, проте вважається найкращим співаком. Для цього під підборіддям у нього висить міх, який під час крику надувається, мов пухир.

— Цікаво буде взяти його на спогад, — сказав задоволений Піп і наказав обережно зняти шкіру й голову, щоб сховати їх.

Через дві години рушили далі. Усе навколо було мокре від учорашнього дощу, але сонце світило весело, і настрій у мандрівників був чудовий. Поступово місцевість почала знижуватися, все вологішою ставала земля, частіше й густіше ріс бамбук. Почалося болото. Хаон хоч і добре знав місцевість, але і йому доводилося сушити голову, щоб знайти більш-менш доступну стежку. Він повертав і праворуч, і ліворуч, часом вертався назад, відшукуючи сухіші місця. Було погано тільки з мулом, який своїми копитами загрузав найглибше.

— Чи проберемося ми з ним? — тривожився Піп.

— Спробуємо, — сказав Хаон. — Мені здається, до найближчого сухого місця якось доберемося.

— А чи не краще буде обмотати йому ноги листям і травою, щоб він менш загрузав? — запропонував Нонг.

— Це хороша думка! — озвався Хаон. — Давайте спробуємо.

За кілька хвилин мул був "узутий" в широченні чоботи. Хоч і незручно було йому йти в такому взутті, хоч і опирався він спочатку, але загрузав значно менше. На жаль, мул швидко зносив свої чоботи, але дуже просто було взути йому інші. Один раз довелося переходити таке місце, де не допомагали і чоботи, бо людям доводилося йти по жердинах. Тоді для мула спеціально зробили з бамбука греблю.

Дорога була дуже довгою. Навіть спинитися не було де, щоб спочити. На щастя, сприяла погода: в цей день зовсім не було дощу. Нарешті, десь близько четвертої години вийшли на сухе місце, де навіть були горби й скелі.

Вибрали затишний куточок під скелею, біля джерела, і розташували свій табір.

— Тут буде наш дім, — сказав Хаон. — Звідси ми вже ходитимемо в усі сторони. Мені самому, можливо, треба буде витратити день чи два, щоб вистежити звіра.

— В такому місці приємно пожити й довше, — промовив Піп, задоволено озираючись.

Хоч і тут був ліс, але після похмурих вологих хащів було значно сухіше, радісніше й веселіше. Над головою, на скелі, дерев зовсім не було; вузенька кам'яниста улоговинка, де булькотіло джерело, заросла лише невеличкими кущами. Вдосталь було й сонця, й свіжого повітря.

Цього вечора, сидячи біля вогнища, Піп уже не шкодував, що забрався сюди.

VII. НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ МІНГЕРА ПІПА

Піп на полюванні. — Перерваний обід. — Змія в брилі. — Смертельна гра з "бадаком". — Хитрий "матьян".

На другий день Хаон сказав:

— Я піду туди, на захід, щоб вистежити лігво матьяна (тигра). Це відбере увесь день, а може, навіть більше. Іноді треба ходити тиждень, щоб знайти, вистежити, вивчити всі його стежки, повадки. В усякому разі так чи інакше я завтра повернуся. Ви ж в цей час полюйте самі собі, але не йдіть у мою сторону, щоб не злякати звіра пострілами.

— Невже ж не можна просто зустріти його в лісі? — спитав Піп.

— Ви можете зустріти його лише тоді, коли він сам цього побажає. Але на це сподіватися не можна. Лише матьян-людоїд, тобто такий, якому вже доводилося роздерти людину, може рискнути напасти знову, та й то коли для цього будуть сприятливі обставини. Звичайно ж він уникає зустрічі, як і кожний інший звір, і вистежити його важко.

Хаон пішов своєю дорогою, а через деякий час вирушили і Піп з Нонгом у протилежний бік. Дома лишилися два носильники, які повинні були очистити й висушити гібонову шкіру.

Ходити так, без вантажу, без клопоту, було зовсім не те, що тягтися в дорозі. Усе навколо тепер виглядало значно привабливіше і веселіше. Піп міг уже звернути увагу на такі дрібниці, на які в дорозі не зважав: чи то на пташку, чи на метелика, на незвичайний гриб або квітку, чи на нове цікаве дерево, наприклад, хвойне, але з листям; тільки добре придивившись, можна було помітити, що листя справді складається з голок, які зрослися.

Над головою звисали й дражнилися невеличкі сірі мавпочки. Піп не стримався й застрелив одну для колекції. Потім м'яко шмигнув невеличкий довгий звірок — вівера, на зразок нашого тхора.