Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

А я дуже люблю мед.

Я кивнув, хоча не дуже охочий до меду.

— Я прийшла до вас сьогодні з одним проханням, — сказала гостя. — Якщо ви не проти, я хотіла б узяти у вашому домі пробу води.

— Води? — спитав я. — З водогону?

— Це мене цілком задовольнило б. Та якщо десь тут поблизу є колодязь, то я хотіла б набрати води й звідти.

— Зовсім поблизу, здається, немає. Точніше, є, але на чужому дворі, до того ж уже давно без води.

Крита Кано спантеличено глянула на мене.

— Справді без води? Точно?

Я згадав глухий звук, який почув тоді, коли дівчина кинула камінь у колодязь порожнього дому.

— Колодязь справді висох. Це точно.

— Ну гаразд. Тоді з вашого дозволу візьму пробу з водогону.

Я провів її на кухню. Вона добула з білої лакованої сумочки дві маленькі пляшечки, як для ліків. Одну наповнила водою з-під крана й ретельно закрутила кришечку. Потім сказала, що хотіла б зайти у ванну. Я завів її туди. Там сушилася білизна й панчохи Куміко, але Крита Кано, не звертаючи на них уваги, відкрила кран і набрала води в іншу пляшечку. Закрутивши на ній кришечку, перевернула її догори дном, щоб перевірити, чи не протікає. Кришечка на кожній пляшечці мала свій колір: синій для води з ванни, зелений — з кухні.

Повернувшись у вітальню, вона помістила обидві пляшечки у пластмасовий контейнер-холодильник, застебнула на ньому блискавку й дбайливо вклала в білу лаковану сумочку. Застібка на ній закрилася, сухо клацнувши. Стежачи за рухом її рук, я зрозумів, що Крита Кано робила це не один раз.

— Дуже вам дякую, — сказала вона.

— Це все? — запитав я.

— Ні, але наразі цього досить, — відповіла вона. Осмикнувши поділ спіднички, вона взяла сумочку під пахву й збиралася вставати з дивана.

— Почекайте, — сказав я. Не сподіваючись, що вона так швидко піде, я трохи розгубився. — Затримайтесь, будь ласка, на хвильку. Моя дружина хотіла би дізнатися, що ж усе-таки сталося з нашим котом. Скоро буде два тижні, як зник. Якщо про нього хоч щось знаєте, то розкажіть, будь ласка.

Дбайливо тримаючи сумочку під пахвою, Крита Кано якийсь час дивилася на мене, а потім кілька разів злегка кивнула. І тоді її кучерики загойдалися так само, як було заведено на початку шістдесятих років. Коли вона кліпала очима, її чорні накладні вії повільно піднімались та опускалися, наче віяло з довгим держаком у руках рабів-негрів.

— Чесно кажучи, уся ця історія, на думку сестри, може виявитися довшою, ніж спочатку здавалося.

— Довшою, ніж спочатку здавалося?

Ці слова викликали в моїй уяві високий стовп серед пустелі, де, наскільки сягало око, нічого іншого не було. Сонце хилилося до заходу, і тінь від стовпа щораз довшала, а його вершечка вже не було видно неозброєним оком.

— Так. І може статися так, що справа не закінчиться лише зникненням кота.

Я трохи розгубився.

— Але ж ми просимо тільки розшукати пропалого безвісти кота. І більше нічого. Було б добре, якби він знайшовся. А якщо помер, то хотіли б це точно знати. Чого ж тоді вся ця історія може виявитися довшою? Не розумію.

— Я також, — сказала Крита Кано й підняла руки до блискучої шпильки, щоб відсунути її назад. — Однак повірте, будь ласка, моїй сестрі. Звичайно, я не хочу сказати, що вона все на світі знає. Та якщо вже каже: "Історія може виявитися довшою", — то так воно й буде.

Я мовчки кивнув. Більше не мав чого сказати.

— Окада-сан, ви зараз маєте час? Може, у вас якісь справи? — запитала вона офіційним тоном.

Я відповів, що жодних справ не маю.

— Ну, тоді можна вам розповісти трохи про себе? — сказала вона. Поклала сумочку на дивані, а руки — на коліна під вузькою зеленою спідничкою. На нігтях обох рук був гарний рожевий манікюр. На пальцях — жодного персня.

— Будь ласка, розповідайте, — сказав я. І таким чином, як я й передбачав у ту мить, коли Крита Кано натиснула на кнопку дзвінка біля дверей, моє життя поплило в дивному напрямі.

8

Довга розповідь Крити Кано

Роздуми про різновиди болю

— Я народилася двадцять дев'ятого травня, — почала розповідати Крита Кано, — і ввечері того дня, коли мені виповнилося двадцять років, вирішила накласти на себе руки.

Я поставив перед нею чашку зі свіжою кавою. Вона додала до неї вершків і повільно розмішала ложечкою. Від цукру відмовилася. Як завжди, я пив чорну каву без цукру і вершків. Настільний годинник сухо постукував.

Пильно вдивляючись мені в очі, Крита Кано спитала:

— Можна розповідати по порядку, від самого початку? Іншими словами, де народилася, в якій родині жила…

— Розповідайте, будь ласка, як вам хочеться. Як зручніше.

— У батьків я була наймолодшою з трьох дітей, — почала вона. — Крім сестри Мальти, у мене є ще старший від неї брат. Батько володів лікарнею в префектурі Канаґава. Родина не мала якихось особливих домашніх проблем. Я росла у звичайній родині, яких можна зустріти будь-де. Батьки, дуже серйозні люди, з повагою ставилися до праці. Виховували нас строго, але дозволяли нам певну свободу у дрібних справах, якщо це не завдавало шкоди іншим людям. Ми не відчували матеріальних нестатків, але надмірної розкоші в домі не було. Батьки дотримувалися думки, що дітей не слід псувати зайвими грошима. Я сказала б, що ми жили навіть скромно.

Мальта старша за мене на п'ять років і від самого малечку відрізнялася від інших дітей: могла вгадувати різні речі. Скажімо, знала, що в такій-то палаті лікарні щойно помер пацієнт, або де лежить загублений гаманець. Спочатку всі цікавилися такими здібностями, вважали її цінним даром, але незабаром стали побоюватися. Батьки заборонили сестрі розводитися перед людьми про "речі без надійної основи". Батько дорожив своєю репутацією директора лікарні й не хотів, щоб сторонні люди почули про такі надприродні здібності його дочки. Відтоді Мальта тримала свій рот на замку. Вона не тільки не говорила про "речі без надійної основи", але й не брала участі у звичайних розмовах про повсякденне життя.

Тільки мені вона відкривалася. Ми виростали у дружбі одна з одною. Попередивши, щоб я нікому більше не казала, вона нишком розповідала, що скоро по сусідству спалахне пожежа або що захворіє наша тітка, яка живе в районі Сетаґая. І її слова завжди справджувалися. Мені, ще маленькій, це було надзвичайно цікаво. Нічого страшного й зловісного я в цьому не вбачала. Відколи себе пам'ятаю, я постійно ходила за нею і слухала її "одкровення".

Що старшою ставала Мальта, то сильнішими були прояви її особливих здібностей. Але вона не знала, як ними розпорядитись, як розвивати, а тому безперервно страждала. Порадитися не мала з ким. Просити настанови не мала в кого. Ще підлітком спізнала самотність. Мусила власними силами розв'язувати свої проблеми, на все шукати свої відповіді. Ясна річ, у нашому домі вона не почувалася щасливою. Не могла ні хвилини відпочити душею. Бо їй доводилося приглушувати свої здібності, приховувати від чужих очей. Вона почувалася потужною рослиною, яку посадили в маленький горщичок. Це було протиприродно, неправильно. Мальта знала, що їй треба якнайшвидше звідси забиратися. Вона переконала себе, що десь на землі є правильний світ, придатний саме для її життя. Однак для цього їй довелося потерпіти до закінчення середньої школи.

Після закінчення школи вона вирішила не вступати до університету, а в пошуках власної дороги в житті виїхати за кордон. Та оскільки наші батьки — люди здорового глузду, то не могли так просто її відпустити. А тому Мальта постаралася заробити сякі-такі гроші й потай від батьків утекла з дому. Спочатку поїхала на Гаваї і прожила два роки на острові Кауаї. Бо десь прочитала, що на його північному березі є джерела з чудовою водою. Відтоді в неї виникло надзвичайно глибоке зацікавлення водою. Сестра дотримувалася погляду, що людське життя великою мірою залежить від структури води. Через те вирішила залишитися на острові Кауаї. Тоді в глибині цього острова жила велика комуна хіпі, і Мальта приєдналася до неї. Тамтешня вода помітно вплинула на її духовні здібності. Завдяки їй Мальта змогла досягти "повноцінної гармонії" між своїм тілом і своїми здібностями. Вона писала мені, як це чудово, тож, читаючи її листи, я почувалася щасливою. Однак згодом її перестала задовольняти ця земля. Острів справді був прекрасною, мирною землею, де люди, подалі від світських пристрастей, шукали душевного спокою. Однак вони надто піддалися наркотикам і сексуальній розпусті. А моя сестра цього не потребувала. Тож через два роки вона покинула цей острів.

Потім Мальта перебралася в Канаду, подорожувала по півночі Сполучених Штатів, а відтак переїхала до Європи. І всюди, куди попадала, перевіряла якість води. Знайшла кілька місць з чудовою водою, яка, однак, не була ідеальною. Ось так Мальта мандрувала світом. Коли не ставало грошей, згадувала, що вміє віщувати — допомагала знаходити пропалі речі або людей. За це їй платили. Хоча вона й не любить брати грошей. Бо зовсім не годиться обмінювати небесний дар на матеріальні цінності. Але тоді довелося це робити, щоб просто вижити. Мальта прославилася своїми передбаченнями й легко могла заробити на прожиток. В Англії вона співпрацювала з поліцією — допомогла знайти місце, де був захований труп пропалої безвісти дівчинки, й поблизу загублену рукавичку вбивці. Арештований злочинець відразу зізнався у скоєному. Про це писали навіть газети. При нагоді я вам покажу вирізки з них. Ось так вона подорожувала Європою, поки не опинилася на Мальті. На той час минуло майже п'ять років, як вона покинула Японію. Цей острів став кінцевим пунктом її пошуків води. А втім, ви, напевне, про це чули від неї самої, чи не так?

Я кивнув.

— Під час мандрів по світу Мальта постійно писала мені листи. Якщо, звісно, не перешкоджали якісь обставини, я щотижня отримувала від неї довгого листа. Вона повідомляла, де зараз перебуває і що робить. Як я вже казала, ми завжди дружили, тож, навіть розділені відстанню, могли листовно ділитися своїми почуттями. Це були справді чудові листи. Якби ви їх прочитали, то зрозуміли б, яка незвичайна в мене сестра. Завдяки її листам я спізнала стільки світів! Дізналася про стількох цікавих людей! Сестрині листи мене підбадьорювали. Допомагали зростати. І за це я їй глибоко вдячна. Але ж листи — це тільки листи.