Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

В сусідній кімнаті вона переодяглася у щось зручніше й приготувала на кухні каву. Ми сіли на підлогу й завели розмову.

— Скажи мені, ти чогось особливо боїшся? — запитала вона, ніби раптом щось згадавши, коли в розмові настала коротка пауза.

— Та начебто ні, — відповів я, трохи подумавши. Я багато чого в житті боявся, але нічого особливого на думку не спадало. — А ти?

— Я боюся підземних водостоків, — сказала вона, обхопивши коліна обома руками. — Мабуть, знаєш, що це таке? Прикриті землею труби, по яких несуться у темряві водяні потоки.

— Зрозуміло.

— Я народилась і виросла в префектурі Фукусіма. Повз наш будинок протікала маленька річечка — така, яку використовують для зрошення рисових полів, — і на півдорозі входила в трубу, під землю. Здається, це сталося, коли я — мені тоді було років два-три — гралася там зі старшими дітьми. Вони посадили мене в човник і пустили за водою. Звичайна дитяча забава. Але того разу, після рясних дощів, води в річці побільшало. І течія понесла човник прямісінько до труби. Якби там випадково не проходив сусід, то човник затягло б під землю й ніхто б уже не дізнався, куди я поділася.

Вона провела пальцями лівої руки по губах, ніби хотіла ще раз пересвідчитися, що залишилася живою.

— Я ще й досі добре пам'ятаю, що тоді бачила. Лежу горілиць, а вода несе мене із собою. Обабіч — береги, схожі на кам'яну огорожу, над головою — ясне блакитне небо. А течія щораз швидша й швидша. Що ж буде? І раптом я розумію, що попереду морок. Справжній морок. Він наближається й от-от мене проковтне. Я відчуваю, що ось зараз мене огорне холодна тінь. Це — перший спогад у моєму житті.

Вона ковтнула кави.

— Окада-сан, мені страшно, — сказала вона. — Так страшно, що не витримаю. Як тоді, в дитинстві. Мене знову несе туди. Звідти я вже не зможу втекти.

Вона добула із сумочки сигарету, прикурила від сірника і повільно випустила дим. Я вперше побачив, що вона курить.

— Ти маєш на увазі одруження?

Вона кивнула:

— Так, одруження.

— А що, є якісь конкретні проблеми з цим?

Вона похитала головою.

— Начебто нічого особливого. Хіба що всякі дрібниці…

Я не знав, що їй на це відповісти, але треба було щось сказати.

— Зрештою, кожен зазнає таких переживань, коли збирається з кимсь одружитися. Сумнівається: "А що, як роблю велику помилку?" І таке побоювання цілком природне. Адже вибір людини, з якою житимеш усе життя, — це серйозне рішення. Однак його не треба боятися.

— Легко тобі казати, що всі люди однакові й мають подібні проблеми…

Минула одинадцята. Я подумав, що треба якось закінчувати розмову й забиратися додому. Та я ще не встиг і слова сказати, як вона попросила, щоб я її обійняв.

— Для чого? — здивувався я.

— Хочу підзарядитися, — сказала вона.

— Підзарядитися?

— Електрики не вистачає, — відповіла вона. — Останнім часом я майже не сплю. Трошки задрімаю, але відразу прокидаюсь і не можу більше заснути. І думати ні про що не можу. І тоді мені треба від когось підзарядитися. Бо інакше помру. Правду кажу!

Я подумав, що вона все ще п'яна, й зазирнув їй в очі. Як звичайно, вони знову були розумними й спокійними.

— Але ж послухай, наступного тижня ти вийдеш заміж. І чоловік обійматиме тебе скільки захочеш. Навіть щовечора. Для цього люди й одружуються. І нестачі електрики вже не буде.

Вона нічого не відповіла. Стиснувши губи, розглядала свої ноги. Маленькі, білі, з гарними нігтями.

— Ідеться про сьогодні, — промовила вона. — А не про завтра, не про наступний тиждень чи наступний місяць. Мені зараз її не вистачає.

Видно, вона справді хотіла, щоб хтось її обійняв, і я відразу це зробив. Її затія видалася мені надзвичайно дивною. Для мене вона була здібною, приємною колегою. У конторі ми сиділи в одній кімнаті, перекидалися жартами, інколи разом випивали. А от зараз, поза роботою, тримаючи її в обіймах в її ж кімнаті, я сприймав її як теплий шматок м'яса. І я подумав, що взагалі на роботі кожен з нас виконував відведену йому роль. Та як тільки ми спускалися із цієї сцени й позбавлялися цього тимчасового образу, то перетворювалися на невпевнені, незграбні шматки теплого м'яса, доповненого кістками, органами травлення, серцями, мізками й дітородними органами. Я обіймав її за плечі, а вона міцно тулилася до мене грудьми. Її груди виявилися більшими й м'якішими, ніж я думав. У такій позі, не кажучи ні слова, ми просиділи в обіймах досить довго.

— Ну, так добре? — спитав я, не впізнаючи свого голосу. Здавалось, ніби це хтось за мене говорив. Я відчув, що вона кивнула.

На ній був трикотажний спортивний светр і тонка спідничка до колін. Та незабаром я збагнув, що під ними нічого іншого не було. І тоді майже автоматично я відчув ерекцію. Здається, що й вона це помітила. Мою шию обдало її теплим подихом…

Я так з нею і не переспав, хоча "заряджав" до другої години ночі. Вона просила не покидати її саму, а обіймати, поки не засне. Я довів її до ліжка й поклав спати. Але вона не заснула. Я ще довго "заряджав" її, тримаючи її, переодягнену в піжаму, в обіймах. Відчував, як палають її щоки і шалено б'ється серце. Я не знав, правильно я роблю чи ні. Але не здогадувався, як краще виплутатися з такого становища. Найпростіше — лягти з нею в ліжко, але таку можливість я проганяв з голови. Інстинкт підказував, що так не треба робити.

— Окада-сан, не гнівайся на мене за це. У мене така нестача електрики, що я не витримала.

— Та нічого, — сказав я. — Я все розумію.

Я подумав, що слід було подзвонити додому. Але що я сказав би Куміко? Брехати я не любив, а якби навіть пояснював усе від початку до кінця, то однаково вона не зрозуміла б. Зрештою, це вже не мало значення. "Нехай буде, що буде", — подумав я. Я пішов від неї о другій, а дістався додому о третій. Довелось довго чекати таксі.

Ясна річ, Куміко розгнівалася. Бо не спала, сиділа за столом у кухні й чекала на мене. Я пояснив, що випив з приятелями, а потім грав у мадзян.[20] Вона спитала, чому ж хоч не подзвонив. Я відповів, що якось на пам'ять не прийшло. Звісно, вона не повірила, й брехня вилізла назовні. Адже в мадзян я не грав ось уже кілька років, а брехати взагалі не навчився. Тому розповів усю правду — від початку до кінця, крім, звичайно, епізоду з ерекцією. Але наполягав на тому, що з цією дівчиною нічого не мав.

Після того цілих три дні Куміко зі мною не розмовляла. Зовсім. Спала в іншій кімнаті, їла наодинці. Це була, можна сказати, найбільша криза в нашому подружньому житті. Вона по-справжньому на мене сердилась, і я добре розумів її настрій.

— Що б ти подумав, якби опинився на моєму місці? — спитала мене Куміко після трьох днів мовчанки. — Якби я повернулася додому в неділю, о третій ранку, навіть не попередивши по телефону, й сказала, що пролежала досі в ліжку з чужим чоловіком, але нічого з ним не мала? Мовляв, повір мені, я його тільки "заряджала". Тож поснідаймо й лягаймо спати. Якби я такого наговорила, то ти спокійнісінько повірив би?

Я мовчав.

— А ти зробив ще гірше, — сказала Куміко. — Спочатку збрехав! Сказав, що з кимсь випивав, а потім грав у мадзян… Але ж це чиста брехня! Як я можу повірити, що ти з нею не спав? Як можу повірити, що ти правду кажеш?

— Вибач, що спочатку збрехав. Бо не уявляв собі, як пояснити правду. Але повір: я справді не зробив нічого поганого.

Куміко схилила голову над столом. Мені здалося, ніби навколишнє повітря поволі рідшає.

— Не знаю, що ще сказати. Іншого пояснення в мене немає. Залишається тільки просити, щоб ти мені повірила.

— Гаразд, повірю, якщо ти цього так хочеш, — сказала Куміко. — Але запам'ятай: можливо, і я коли-небудь з тобою так учиню. І тоді ти також мені повір. Я маю на це право.

Досі Куміко ще не користувалася своїм правом. Але я часто пробував уявити собі, як реагуватиму, коли вона ним скористається. Можливо, я їй повірю. Однак, мабуть, нестерпно переживатиму. Мовляв, навіщо навмисне так робити? Напевне, так думала про мене того дня й Куміко.

— Заводний Птаху! — гукнув хтось з двору. Це була Мей Касахара.

Витираючи волосся рушником, я вийшов на веранду. Вона сиділа на її краю і кусала ніготь на великому пальці. На ній були такі ж темні окуляри, як і під час нашої першої зустрічі, кремові бавовняні штани й чорна спортивна майка. У руці вона тримала папку.

— Он там перелізла, — мовила вона, показуючи на бетонну стіну, й обтрусила штани від пороху. — Прикинула на око, куди лізти. І добре, що вгадала. От була б халепа, якби я залізла не у ваш двір!

Мей добула з кишені пачку "Short Hope" і закурила.

— До речі, як поживаєте, Заводний Птаху?

— Так собі.

— А я от сьогодні йду на роботу. Може, підемо разом, га? Робота розрахована на двох, а тому мені було б набагато краще зі знайомою людиною. Незнайома набридатиме різними запитаннями — мовляв, скільки мені років, чому до школи не ходжу? А ще ж може трапитись і збоченець. І таке буває. А тому ви, Заводний Птаху, мені дуже допомогли б, якби пішли зі мною!

— Це та робота, про яку ти раніше казала? Дослідження для виробника перук?

— З першої до четвертої рахуємо лисих на Ґіндзі.[21] От і все. Гадаю, і вам це стане у пригоді. Рано чи пізно самі полисієте, тож не завадить зараз побачити на власні очі й дослідити те, що вас очікує.

— А тебе не відведуть куди слід, як побачать, що ти серед білого дня прогулюєш уроки й на Ґіндзі вештаєшся?

— Скажу, що проводжу позакласні дослідження із соціології чи щось у такому дусі. Я завжди так обводжу їх навколо пальця. Будьте спокійні!

Оскільки на сьогодні я не мав якихось особливих планів, то вирішив скласти їй компанію. Мей подзвонила в майстерню і дала знати, що ми вже йдемо. По телефону говорила цілком нормально: "Так… я хотіла б попрацювати з ним… так, добре… дякую… все зрозуміла… зробимо, як ви кажете… будемо після дванадцятої…" На той випадок, якщо Куміко прийде з роботи раніше, я залишив записку, що повернуся до шостої, і разом з Мей вийшов з дому.

Фірма — виробник перук містилася на Сімбасі. У метро дівчина коротко пояснила, у чому полягає наше дослідження. За її словами, ми повинні стати на розі вулиці й рахувати перехожих з лисиною або з рідким волоссям. Залежно від ступеня облисіння їх треба розділити на три категорії: А) легке порідіння; Б) значна втрата волосся і В) справжня лисина.