Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Коли хтось цікавився його думкою, він давав чітку відповідь простими словами, використовуючи зрозумілу логіку. Коли ж дискусія у студії переходила на крик, Нобору Ватая завжди зберігав спокій. На провокацію не піддавався, дозволяв опонентові висловитися і наприкінці однією фразою розбивав його доводи. Оволодів мистецтвом завдавати удару в спину спокійним голосом, з усмішкою на обличчі. Не знаю чому, але на екрані він здавався набагато розумнішим і надійнішим, ніж у житті. Був не особливо вродливим, але високим, струнким і добре вихованим. Словом, на телебаченні Нобору Ватая почувався як удома. ЗМІ радо прийняли його як свого, а він віддячив їм взаємністю.

Однак я почував огиду як до його писанини, так і до фізіономії на екрані. Він справді був здібною, обдарованою людиною. Цього я не заперечую. Він міг за короткий час кількома словами збити опонента з ніг. Мав звірине чуття вмить визначати, куди вітер дме. Та, уважно прислухавшись до його висловлювань й почитавши, що він писав, я зрозумів, що йому бракує послідовності. Його світогляд не опирався на глибоких переконаннях, а складався із зібраних докупи кількох одновимірних систем мислення. Якщо виникала потреба, він умить міг перетасувати їх так, як йому хотілося. Усе це було дивовижною й, можна сказати, мистецькою комбінацією та перестановкою різних ідей. Але, як на мене, просто грою. І якщо в його думках помічалась якась послідовність, то лише в тому, що її взагалі в нього не було. А його світогляд зводився до твердження: "Світогляду не маю". Однак, як не дивно, саме відсутність цілісного світогляду стала інтелектуальним капіталом Нобору Ватая. Послідовність і тверді погляди виявилися непотрібними під час короткочасних маневрених боїв у ЗМІ. Тож він здобув велику перевагу, коли позбувся такого тягаря.

Він не мав чого обороняти, а тому міг зосередитися повністю на чистих бойових діях. Йому треба було тільки нападати. Збивати опонента з ніг. У цьому розумінні Нобору Ватая був інтелектуальним хамелеоном. Він змінював свій колір залежно від опонента, вміло вибудовував аргументацію і підсилював її різноманітною риторикою, здебільшого в когось запозиченою й іноді просто беззмістовною. Однак Нобору Ватая, як управний штукар, завжди спритно витягав з повітря потрібні доводи, на порожнечу яких майже не можна було відразу вказати. Навіть якби люди й помітили його логічне шахрайство, воно все одно мало набагато свіжіший і привабливіший вигляд, ніж чужі справедливі міркування (які, можливо, були переконливими, але вимагали багато часу для розуміння їхньої суті й могли здаватися слухачам банальними). Я навіть не уявляю собі, де, власне, він навчився мистецтва безпосередньо впливати на почуття масової аудиторії. Але він досконало знав, яка логіка рухає більшістю. Зрештою, логічні доводи й не потрібні, досить того, щоб вони такими здавалися. Головне — розбудити людську масу.

Інколи Нобору Ватая хизувався незрозумілими технічними термінами. Звичайно, майже ніхто не знав, що вони означають, але тоді він умів вимовляти їх з таким виглядом, ніби хотів сказати: "Якщо ви цього не розумієте, то тим гірше для вас". І ще раз по раз наводив статистичні дані. Усі ці числа, які він закарбував у голові, надавали його висловлюванням більшої переконливості. Однак після дискусії ставало ясно, що ніхто з її учасників ні разу не засумнівався в їхніх джерелах та обґрунтованості. Усім відомо, як можна маніпулювати цитованими цифрами. Однак стратегія Нобору Ватая була настільки витонченою, що більшість людей просто не могла розгледіти такої небезпеки.

Його спритна стратегія мене нестерпно дратувала, але я не міг нікому пояснити причини мого роздратування. Це скидалося на боксерський двобій з безтілесним привидом: хоч скільки його лупцюй, а твої удари лише розсікають повітря. Мене дивувало, що на його агітацію клювали навіть досить досвідчені інтелектуали.

Ось таким чином Нобору Ватая здобув репутацію одного з видатних інтелектуалів. Видно, його непослідовність нікого не обходила. Усіх цікавив двобій на телеекрані й потоки крові. А до того, що та сама людина в понеділок каже одне, а в четвер — прямо протилежне, нікому не було діла.

З Нобору Ватая я познайомився, коли ми з Куміко вирішили одружитися. Вважав за краще поговорити з ним до зустрічі з тестем. Бо ми з ним майже однакового віку, і я сподівався на його сприяння в цій справі.

— Гадаю, тобі не варто на нього розраховувати, — якось неохоче проказала Куміко. — Не знаю, як тобі пояснити, але він — не з таких людей.

— Але ж все одно колись доведеться з ним зустрітись.

— Мабуть, що так.

— Ну, тоді треба спробувати. Бо в будь-якій справі годі щось зрозуміти, поки не спробуєш.

— Справді.

Коли я подзвонив Нобору Ватая, він погодився на зустріч зі мною, видно, без особливого запалу. Мовляв, якщо я будь-що хочу зустрітися, то він може вділити мені півгодини. Ми домовилися побачитися в кав'ярні поблизу станції Отяномідзу. Тоді він був звичайним асистентом в університеті, книги ще не написав і мав скромний вигляд. Кишені його куртки відстовбурчилися, напевне, через його звичку тримати надто довго в них свої руки, а волосся очікувало стрижки вже тижнів два. Його темно-жовта теніска ніяк не пасувала до блакитно-сірої куртки. Він мав вигляд молодого, зовсім небагатого асистента, якого можна зустріти в будь-якому університеті. І сонні очі людини, яка від самого ранку просиділа в бібліотеці над книжками й щойно вирвалася надвір. Та коли я придивився до них пильніше, то побачив в їхній глибині гостре холодне світло.

Відрекомендувавшись, я сказав, що найближчим часом збираюсь одружитися з Куміко. Пояснив йому все якомога відвертіше. Що працюю тепер в юридичній фірмі, але що ця робота мені не дуже до душі. Що все ще шукаю себе. Що, можливо, для такої людини, як я, одруження — нерозсудливий вчинок, але я люблю його сестру і думаю, що зможу зробити її щасливою. Що ми зможемо одне одного берегти й підтримувати.

Однак мої слова, здавалось, Нобору Ватая майже не зрозумів. Сидів склавши руки і мовчки слухав мою розповідь. І навіть коли я скінчив говорити, він якийсь час не ворушився. Здавалося, наче думав про щось інше.

Спочатку я почувався перед ним страшно незручно. Думав, виною цьому моє становище. Бо таки незручно на першій же зустрічі сказати людині, що хочеш одружитися з його сестрою. Та поки я сидів віч-на-віч з Нобору Ватая, незручність поступово переросла в неприязнь. Відчуття було таке, ніби на дні мого шлунка поступово накопичується якась кисло-смердюча чужорідна маса. Мене дратували не його слова й поведінка, а обличчя. Я відчув тоді інстинктивно, що воно під чимось заховане. Щось тут не те. Я відчував, що це не його справжнє обличчя.

Якби можна було, я хотів встати й піти геть. Та оскільки розмова тільки почалася, то переривати її не годилося. Я залишився і, попиваючи охололу каву, чекав, коли він заговорить.

— Чесно кажучи, — почав він слабким і тихим голосом, ніби заощаджував енергію, — те, що ти сказав, мені здається не зовсім зрозумілим і нецікавим. Я переймаюся трохи іншими справами, які, можливо, незрозумілі й нецікаві тобі. Мій висновок загалом такий: якщо хочеш одружитися з Куміко, а вона готова вийти за тебе заміж, то в мене немає права й причин противитися цьому. Тому я цього не робитиму. Навіть подумки. Але більшого від мене не сподівайтеся. І найголовніше: не забирай у мене більше часу.

Нобору Ватая поглянув на годинник і підвівся з місця. Може, він трохи по-іншому казав, бо я не всі його слова запам'ятав, але в одному я впевнений: суть його висловлювання я передав точно. Загалом, він висловився лаконічно й по суті. Нічого зайвого й нічого недоговореного. Я повністю зрозумів, що він хотів сказати, й догадався, яке враження справив на нього.

На тому ми й розійшлися.

Після одруження з Куміко Нобору Ватая став моїм шуряком, і таким чином я дістав нагоду іноді обмінюватися з ним словами. Однак назвати це розмовою не можна було. Як він сам казав, ми не мали між собою нічого спільного, а тому хоч би скільки слів ми вимовили, справжня розмова із цього не виходила. Здавалось, ми говорили зовсім різними мовами. Якби Далай-ламі перед смертю Ерік Дольфі[15] намагався пояснити, як важливо вибрати мастило для автомобіля відповідно до зміни тембру його бас-кларнета, то від цього, можливо, було б набагато більше користі, ніж від моїх діалогів з Нобору Ватая.

Від спілкування з іншими людьми я майже ніколи довго не страждаю. Звичайно, я можу відчувати до когось неприязнь, а тому сердитись і нервувати. Але це триває недовго. Я здатний побачити відмінність між собою та іншою людиною як особами, що належать до зовсім різних сфер. (Гадаю, що таку здатність можна назвати даром, бо, не буду хвастатися, це справді непроста справа.) Іншими словами, коли хтось мене дратує, я переміщую такий об'єкт на певний час кудись в окрему зону, що не має до мене ніякого стосунку. Я собі тоді так міркую: "Гаразд! Мені неприємно, я роздратований, але причину цих почуттів уже усунуто, її більше тут немає. Потім, коли матиму час, я спокійно все перевірю і поставлю на своє місце". Тобто на короткий час я заморожую свої почуття. Іноді душевний спокій не відновлюється після розмороження почуттів, але це трапляється вкрай рідко. Як правило, з плином часу більшість речей втрачає свою отруту й стає нешкідливою. І я рано чи пізно про причину забуваю.

Завдяки застосуванню такої системи контролю почуттів досі мені вдавалося уникати численних зайвих клопотів і зберігати відносну стабільність у моєму внутрішньому світі. Я немало гордився тим, що вмію підтримувати таку ефективну систему.

Однак щодо Нобору Ватая моя система, так би мовити, повністю відмовилася функціонувати. Мені не вдалося так просто відсунути його в зону, що не має жодного стосунку до мене. Скоріше навпаки — він відсунув мене туди. І це мене роздратувало. Батько Куміко, звичайно, був зарозумілою і неприємною особою. Однак, урешті-решт, він належав до дрібних людців з вузьким кругозором, що вперто чіпляються своїх примітивних переконань. А тому про нього я міг забути повністю. З Нобору Ватая все було по-іншому. Він чітко усвідомлював свої людські якості.