Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Вона дуже прискіпливим оком дослідила, як працювала компанія, і навіть глянула на бухгалтерські обліки Майклового журналу. Тук-тук-тук. Про фінансовий бік керівництва журналом Майкл знав рівно стільки, щоб уявляти, якими мають бути цифри, і він просто запевняв свого батька, що саме такими вони й були.

"Я не можу дозволити цій посаді перетворитися на синекуру. Зрозумій це, синку: ти маєш заробляти на своє життя, бо інакше як на це подивляться люди?" – казав його батько, і Майкл тоді кивав серйозно та починав вигадувати цифри для наступного місяця, чи коли там він мав видати черговий номер.

Але його мати була не така поблажлива. Анітрішечки.

Майкл зазвичай називав свою мати поза очі старою бойовою сокирою, але якщо порівнювати її з бойовою сокирою чесно, це мала б бути майстерно виготовлена, чудово збалансована бойова сокира з елегантним мінімумом витонченого гравірування, що закінчувалося трохи не доходячи до блискучого гострого леза. Один змах таким інструментом, і ви навіть не помітите, що по вас влучили, аж доки трохи згодом не спробуєте подивитися на годинник і не виявите, що у вас уже немає руки.

Весь цей час, будучи відданою дружиною та люблячою, але суворою матір'ю, вона терпляче (або ж з удаваним терпінням) чекала за кулісами. Тепер, коли її (змінімо на мить метафору) вийняли з піхов, усі тікали навсібіч.

Включаючи Майкла.

Вона твердо вірила в те, що Майкл (якого вона тихо обожнювала) був геть зіпсований у гіршому розумінні цього слова, і вона була рішуче налаштована покласти цьому край.

Не більше кількох хвилин їй знадобилося для того, щоб зрозуміти, що він кожного місяця просто вигадував фінансовий звіт, що журнал, яким бавився Майкл, був фінансовою кровотечею, з нього постійно надходили величезні рахунки за ресторани, таксі та витрати на персонал, які син пустотливо декларував як витрати виробництва. Усе це просто губилося десь у велетенських рахунках Маґна Хауза.

Тоді вона викликала Майкла до себе. Тук-тук-і-тук-і-тук-тук.

– Як ти хочеш, щоб я з тобою розмовляла, – запитала вона, – як зі своїм сином чи як з редактором одного з моїх журналів? Мене влаштовують обидва варіанта.

– Твоїх журналів? Ну, я твій син, але я не розумію…

– Добре. Майкле, я хочу, щоб ти подивився на ці цифри, – жваво сказала вона, даючи йому аркуш з принтера. – Ті, що зліва, показують реальні доходи та витрати журналу, а ті, що праворуч – твої цифри. Тобі нічого не здається дивним?

– Мамо, я можу все пояснити, я…

– Добре, – люб'язно сказала леді Маґна, – я дуже рада цьому.

Вона забрала в нього роздруківку.

– Отже. У тебе є якісь ідеї щодо того, як покращити справи цього журналу в майбутньому?

– Так, авжеж. У мене є ідеї. Я…

– Добре, – радісно усміхнувшись, сказала леді Маґна. – Що ж, у такому разі все добре.

– Ти не хочеш їх почути?

– Ні, не треба, любий. Я просто рада, що тобі є що сказати з цього приводу. Я певна, що новий власник "Фетома" буде радий тебе вислухати.

– Що? – приголомшлено спитав Майкл. – Ти хочеш сказати, що продаси "Фетом"?

– Ні. Я хочу сказати, що вже продала його. На жаль, отримала я за нього небагато. Один фунт стерлінгів і обіцяння залишити тебе редактором ще на три номери, після чого твою долю вирішуватиме новий власник.

Майкл стояв із витріщеними очима.

– Ну що ти, – розважливо казала його мати, – не могли ж ми продовжувати так, як було раніше. Ти завжди погоджувався з батьком, що ця посада не має бути твоєю синекурою. А оскільки мені було б надзвичайно важко повірити в твої вигадки або спростувати їх, я вирішила перекласти цю проблему на когось, хто матиме з тобою більш об'єктивні стосунки. А зараз у мене запланована інша зустріч, Майкле.

– Але… кому ти його продала? – белькотів Майкл.

– Ґордону Вею.

– Ґордону Вею! Але ж заради Бога, мамо, він…

– Йому дуже кортить стати меценатом мистецтв. Думаю, його наміри серйозні. Я певна, що ви з ним чудово порозумієтеся. А зараз вибач…

Майкл стояв на своєму:

– Я ще ніколи не чув нічого настільки обурливого! Я…

– Ти знаєш, ці самі слова сказав і пан Вей, коли я показала йому ці цифри, а потім висунула вимогу, щоб тебе залишили редактором на три місяці.

Майкл гнівався, почервонів, грозив пальцем, але так і не зміг вигадати, що йому ще сказати. За винятком лише:

– А що було б, якби я сказав розмовляти зі мною як з редактором одного з твоїх журналів?

– Ну як же, любий, – ласкаво посміхнулася леді Маґна, – тоді б я, зрозуміло, зверталася б до тебе "пане Вентон-Вікс". А зараз не стала би казати тобі поправити краватку, – додала вона, малопомітним жестом вказавши нижче його підборіддя.

Тук-тук-тук-тук-тук-тук.

– Номер сімнадцять, кажете?

– Гм… Що? – спитав Майкл, хитаючи головою.

– Ви ж, начебто, просили до номера сімнадцять? – спитав таксист. – Ми вже приїхали.

– О. О, так, дякую, – сказав Майкл. Він вийшов з авто та понишпорив у кишені, шукаючи монети.

– Тук-тук-тук?

– Що? – спитав Майкл, простягаючи гроші.

– Тук-тук-тук, – сказав водій, – всю дорогу. Вас щось непокоїть, га?

– Вас це не стосується, – різко відповів Майкл.

– Як скажете. Просто подумав, може ви з глузду їдете, абощо, – сказав таксист і поїхав.

Майкл зайшов у свій будинок і пішов через холодний передпокій до їдальні, ввімкнув світло та налив собі з графина бренді. Потім він зняв пальто, кинув його на великий обідній стіл з червоного дерева, підсунув крісло ближче до вікна та сів у нього, тримаючи в руках келих, обдумуючи свої образи. Тук-тук-тук, – стукав він по вікну.

Під час видання трьох обумовлених номерів він похмуро залишався редактором, а потім його без церемоній вигнали. Було знайдено нового редактора на ім'я А. К. Росс, який був молодий, голодний і амбіційний, і який швидко зробив журнал сенсаційно успішним. А Майкл тим часом був розгублений і беззахисний. Для нього не залишилося нічого.

Він знову постукав по вікну та подивився на маленьку настільну лампу, що стояла на підвіконні та вабила його погляд. Досить огидна, звичайна маленька лампа, і єдиним, що завжди привертало до неї його увагу, було те, що саме ця лампа вбила електричним струмом його батька, і саме тут він тоді сидів.

Коли йшлося про техніку, старий був такий дурний. Майкл уявляв собі, як батько дуже зосереджено дивився крізь окуляри з лінзами-півмісяцями та посмоктував свій вус, намагаючись розв'язати загадкові складності штепсельної вилки. Здається, він устромив її в розетку не пригвинтивши кришку, а потім спробував, не виймаючи її, замінити в ній запобіжник. Так він отримав електричний удар, який зупинив його й без того хворе серце.

"Така проста, проста помилка, – думав Майкл, – якої будь-хто міг припуститися, будь-хто, але наслідки просто катастрофічні".

Просто катастрофічні. Смерть його батька, його власна втрата, сходження до слави того гидкого Росса й катастрофічний успіх журналу та… Тук-тук-тук. Він подивився на вікно, на своє віддзеркалення та на темні тіні кущів за ним. Він знову подивився на лампу. Це був той самий предмет, те саме місце, і помилка була така проста. Легко припуститися, легко запобігти.

Єдиним, що відділяло його від тієї простої миті, був невидимий бар'єр з кількох минулих місяців.

Раптом його охопив дивний спокій, неначе всередині нього щось несподівано вирішилося. Тук-тук-тук. "Фетом" належав йому. Він не мав бути прибутковим, він був його життям.

Його життя забрали в нього, на це треба відповісти. Тук-тук-тук-дзень. Несподівано для себе він розбив скло та досить сильно порізався.

РОЗДІЛ 15

Стоячи перед своїм "котеджем", Ґордон Вей починав розуміти деякі з не дуже приємних особливостей буття мертвим.

З точки зору будь-якої іншої людини це був, взагалі-то, досить великий будинок, але Ґордон завжди мріяв про котедж за містом, а коли настав нарешті час купувати, він виявив, що має на це більше грошей, ніж він коли-небудь сподівався мати, тому купив старий великий будинок парафіяльного священика та назвав його "котеджем" попри наявність семи спалень і чотирьох акрів вогкої кембриджширської землі. Це не допомогло йому налагодити стосунки з людьми, які мали лише котеджі, але якби Ґордон Вей дозволяв собі керуватися тим, що подобається іншим людям, він не був би Ґордоном Веєм.

Тепер він, звісно, вже не був Ґордоном Веєм. Він був привидом Ґордона Вея.

У кишені в нього були привиди ключів Ґордона Вея.

І саме це усвідомлення змусило його на мить прикипіти до місця. Думка про ходіння крізь стіни була йому відверто огидна. Цього він наполегливо уникав усю ніч. Він навпаки намагався хапати або зачіпляти все навколо, щоб проявити свою істотність. Необхідність потрапити в будинок, у свій власний будинок іншим способом, ніж власницькою ходою зайти через головні двері, наповнила його стрімким відчуттям втрати.

Дивлячись на будинок, він бажав, щоб той не був таким добрим зразком вікторіанської готики, і щоб місячне світло не грало так холодно на його вузьких гострокінцевих вікнах і непривітних башточках. Купуючи його, він, дурень, пожартував, що цей будинок має такий вигляд, ніби в ньому є привиди, не розуміючи, що одного дня тут буде його привид.

Його дух майже заледенів, коли мовчазно рухався вздовж доріжки, обабіч якої височіли силуети тисових дерев, що були набагато старші за будинок. Дуже неприємною була думка про те, що хтось інший може боятися іти такою доріжкою в таку ніч, побоюючись зустріти такого, як він.

Ліворуч від нього, за тисовими деревами височіла похмура стара церква, що вже занепадала; нею користувалися лише по черзі з церквами сусідніх сіл, цим керував вікарій, який, прибуваючи до храму, був завжди захеканий через їзду на велосипеді та завжди розчарований, побачивши лише кількох людей, що чекали на нього. За шпилем церкви висіло холодне око місяця.

Раптом Ґордону здалося, що він побачив якийсь рух, ніби хтось промайнув серед кущів біля його будинку, але то була, – переконав він себе, – лише його уява, перенапружена тим, що він помер.

Що там могло бути таке, чого йому тепер боятися?

Він ішов далі, навколо рогу маєтку до головних дверей, що були в глибокій тіні вкритого плющем ґанку. Раптом він збагнув, що зсередини будинку виходило світло. Електричне світло та слабке мерехтіння вогню в каміні. Лише секунду або дві по тому він збагнув, що на нього тут сьогодні чекали, хоча й навряд чи в такій формі.