Українська література » Зарубіжна література » Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Читаємо онлайн Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас

Дивним було це небажання. Він дійсно не хотів думати про це. Психологи кажуть, що розум часто намагається придушити спогади про травматичні події, тож саме в цьому, напевно, і було пояснення. Бо якщо хтось вистрибує з багажника твого власного автомобіля та стріляє тебе на смерть і це не травматична подія, то що тоді травматична?

Він стомлено брів далі.

Він намагався згадати образ свого вбивці, але це було все одно як мацати хворий зуб, і він натомість став думати про інше.

Приміром, чи все гаразд з його заповітом? Він не зміг цього згадати, тож подумки зробив помітку, що треба не забути зателефонувати вранці адвокату, а потім подумки зробив помітку більше не робити таких поміток.

Як його компанія виживатиме без нього? Жодна з можливих відповідей на це питання йому не подобалася.

Як щодо його некрологу? Від цієї думки мороз пройняв його до самих кісток, де б вони зараз не були. Чи зможе він його прочитати? Що там напишуть? Краще б вони постаралися, виродки. Подивіться, що він зробив. Сам-один врятував британське виробництво програмного забезпечення: великий експорт, пожертви на благодійність, долання Атлантичного океану на підводному човні з сонячними батареями (не вийшло, але спроба була добра). А про ту справу з Пентагоном вони нехай краще не згадують, бо інакше він нацькує на них адвокатів.

Він подумки зробив помітку, що вранці треба не забути зателефонува…

Ні.

Чи може мрець порушити справу про наклеп? Це міг знати лише його адвокат, якому він не зможе зателефонувати вранці. З непереборним жахом він зрозумів, що з усіх речей, які він залишив у світі живих, найбільше йому не вистачатиме саме телефону, і після цього він рішуче повернувся думками туди, куди йому не хотілося повертатися.

До вбивці.

Йому здавалося, що його вбивця був схожий на Смерть; чи може, це просто пустощі його уяви? Чи не наснилося йому, що то була фігура в балахоні? Що могла будь-яка людина, хоч у балахоні, хоч у звичайному одязі, робити в багажнику його автомобіля?

Цієї миті якась машина пронеслася повз нього по дорозі й зникла в ночі, забравши з собою оазу свого світла. Він з тугою подумав про теплий, з регульованою температурою затишок своєї машини, що залишилася покинута на дорозі позаду, а потім йому спала раптова екстраординарна думка.

А чи не має можливості зупинити попутку? Чи може хто-небудь побачити його? Як зреагує той, хто його побачить? Що ж, була лише одна можливість з'ясувати це.

Почувши, що позаду здалека наближається ще один автомобіль, він обернувся обличчям до нього. Крізь туман до наближалися два розмиті кола фар, тож Ґордон стиснув свої фантомні зуби та виставив до машини великий палець.

Машина промчала повз нього.

Повний нуль.

Розлючений, він показав услід заднім вогням автомобіля образливий жест і збагнув, дивлячись крізь свою підняту руку, що наразі він мав не найкращу видимість. Можливо, йому вдасться покращити свою видимість напруженням сили волі, коли йому це потрібно? Він зосереджено заплющив очі, потім збагнув, що для оцінки результату вони йому знадобляться розкритими.

Він спробував ще раз, щосили напружив свій розум, але результат був незадовільний. Хоча й вдалося створити свого роду рудиментарну сяйливість, він не міг її втримувати, вона згасла майже миттєво, хоч яких би розумових сил він не докладав. Якщо він хоче, щоб його присутність відчули або хоча б побачили, йому доведеться дуже розважливо обирати момент.

Ззаду швидко наближався ще один автомобіль. Ґордон знову розвернувся, виставив великий палець, дозволив машині наблизитися та зволів стати видимим.

Машина трохи відхилилася від свого курсу та поїхала далі, лише трохи сповільнившись. Що ж, це вже щось. Що ще може він зробити? Він може піти, стати під ліхтарем і потренуватися. Наступну машину він точно зупинить.

РОЗДІЛ 12

"…тож якщо хочете, залиште мені повідомлення, і я зателефоную вам якнайшвидше. Можливо". Пі-іп.

– Лайно. Дідько. Зачекай хвилину. Прокляття. Слухай… Ем…

Клац.

Річард втиснув слухавку на її місце та ввімкнув задній хід, щоб повернутися на двадцять метрів і ще раз глянути на дороговказ біля бокової дороги, повз яку він щойно промчав, не помітивши її в тумані. Він виїжджав з Кембриджської системи доріг з одностороннім рухом своїм звичайним способом, тобто їздив колами з дедалі більшою швидкістю, аж доки не досягнув свого роду другої космічної та не полетів звідти геть у випадковому напрямку, який тепер треба було визначити та скоректувати.

Повернувшись до бокової дороги, він спробував зіставити інформацію на дороговказі з інформацією на карті. Але це було неможливо. Це перехрестя, напевно, навмисно розташували на лінії розділу між сторінками карти, а дороговказ зловісно кружляв на вітрі.

Інстинкт підказував йому, що він прямує в неправильному напрямку, але він не хотів повертатися тією самою дорогою, боячись, що його знову затягне в гравітаційний вир транспортної системи Кембриджу.

Тому натомість він повернув ліворуч, сподіваючись, що там на нього чекає краща доля, але через який час його нерви не витримали, і він повернув праворуч, потім спробував повернути ліворуч, і після ще кількох таких маневрів заблукав остаточно.

Він вилаявся та ввімкнув у машині обігрів. Якби він зосередився на тому, куди він їде, а не намагався водночас телефонувати, він би принаймні знав зараз, де він є, – казав він собі. Взагалі-то йому не подобалося мати телефон у машині, він вважав це зазіханням на приватність. Але Ґордон наполіг на цьому та навіть заплатив за це.

Річард роздратовано зітхнув, від'їхав назад і знову розвернувся. Роблячи це, він мало не збив людину, яка тягнула в поле тіло. Принаймні, так інтерпретував побачене впродовж секунди його перевантажений мозок, але насправді то був, напевно, місцевий фермер з мішком чогось поживного, хоча що він тут робив посеред ночі, було незрозуміло. Коли Річард розвертався, промені його фар на мить вихопили силует людини, що тупцювала по полю з мішком на спині.

"Добре, що то не я", – похмуро подумав Річард, і знову рушив.

Через кілька хвилин він доїхав до перехрестя з дорогою, що була більше схожа на головну, мало не звернув на неї праворуч, але натомість повернув ліворуч. Дороговказів не було.

Він знову потикав пальцем у кнопки свого телефону.

"…зателефоную вам якнайшвидше. Можливо". Пі-іп.

– С'юзан, це Річард. З чого мені почати? Яка халепа. Слухай, мені шкода, дуже шкода. Я дуже налажав, я не знаю чим себе виправдати. Слухай, я зроблю що завгодно, щоб спокутувати це, обіцяю…

У нього була слабка підозра, що це не той тон, яким розмовляють з автовідповідачем, але він не зупинявся.

– Чесне слово, ми можемо поїхати кудись, взяти відпустку на тиждень, або хоча б на ці вихідні, якщо хочеш. Точно, на ці вихідні. Поїдемо кудись, де сонячно. Байдуже, як сильно Ґордон намагається тиснути на мене, ти й сама знаєш, як він уміє тиснути, адже він твій брат, врешті-решт. Я просто… ем… взагалі-то, краще це зробити на наступні вихідні. Дідько, дідько, дідько. Просто я вже пообіцяв… Ні, слухай, це неважливо. Ми все одно зробимо це. Мені начхати на завершення "Гімну" для "Комдекса". Це не кінець світу. Ми просто поїдемо. Нехай Ґордон відчепиться від мене та… А-а-а-а-а-а-а-а!

Річард шалено крутнув кермо, щоб об'їхати примару Ґордона Вея, що раптово з'явилася в променях його фар і з розбігу стрибнула назустріч.

Він вдарив ногою по гальмах, його понесло юзом, він спробував згадати, що треба робити, коли тебе несе юзом, він знав, що колись давно бачив про це телепередачу, що ж це була за передача? Боже, він не може згадати навіть назву передачі, не кажучи вже про… о, так, там казали, що не можна тиснути на гальма. Точно. З повільною та приголомшливою силою весь світ обертався навколо нього, коли його машина розверталася впоперек дороги, врізалася в насип, що йшов уздовж узбіччя, потім ковзнула та, похитнувшись, зупинилася задом наперед. Річард упав на кермо та важко дихав.

Він підняв слухавку, яку перед цим впустив.

– С'юзан! – вигнув він, – я зателефоную пізніше, – і поклав слухавку.

Він підвів погляд.

Просто перед ним у світлі його фар стояла примарна фігура Ґордона Вея, яка переповненими жахом очима дивилася йому в очі, повільно піднімала руку та вказувала на нього.

Він не знав, як довго він просто сидів там. Видіння зникло через кілька секунд, але Річард просто сидів і тремтів, напевно, не довше хвилини, доки його не вивели з трансу раптовий вереск гальм і різке світло фар.

Він похитав головою. Він збагнув, що зупинився на стрічній смузі дороги. Автомобіль, який щойно різко загальмував майже бампером до бампера, був поліцейським. Річард двічі або тричі глибоко вдихнув, а потім змусив своє заціпеніле тремтяче тіло вийти з машини та повернутися обличчям до офіцера, силует якого повільно йшов до нього у світлі фар.

Офіцер оглянув його з голови до п'ят.

– Ем… Вибачте, офіцере, – якомога спокійніше сказав Річард. – Мене… ем… понесло юзом. Дороги ковзкі, і я… понесло. Мене розвернуло. Як бачите, я зараз розвернутий, – він указав рукою на машину.

– Не хочете розповісти мені, чому саме вас понесло юзом, пане? – дивлячись йому просто в очі, офіцер поліції виймав записник.

– Ну, я ж кажу, – пояснював Річард, – дороги ковзкі через туман і, ну, якщо зовсім чесно, – раптом сказав він попри всі спроби зупинити себе, – я просто їхав собі, аж раптом мені здалося, що я побачив свого роботодавця, який кидався мені під колеса.

Офіцер спокійно дивився на нього.

– Це комплекс вини, офіцере, – сказав Річард з нервовою посмішкою, – ви ж розумієте, як воно буває. Я саме думав про те, щоб відпочити на вихідні.

Полісмен, схоже, вагався між співчуттям і підозрілістю. Його очі трохи примружилися:

– Ви пили, пане?

– Так, – сказав Річард, зітхнувши, – але дуже мало. Не більше, ніж два келиха вина. Ем… і маленький келишок портвейну. Але не більше цього. Я просто втратив на мить зосередженість. Зараз усе гаразд.

– Ім'я?

Річард сказав йому, як його звати та де він живе. Полісмен акуратно все записав у свій нотатник, потім подивився на номерний знак авто, записав і його теж.

– А хто ж ваш роботодавець, пане?

– Його звати Вей. Ґордон Вей.

– О, – вигнув брови полісмен, – це той пан комп'ютерщик?

– Ем… Так, правильно.

Відгуки про книгу Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі - Адамс Дуглас (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: