Будденброки - Манн Томас

Хіба я не повинен був вернутися сюди? – напосідався він. – На тому тижні я отримав листа від вашого любого татуся, і той лист сповнив моє серце надією! То чи ж міг я довше витримати, не бувши певний до кінця, панно Антонів? Ні, не міг… Я вскочив у карету… Поїхав сюди… Найняв кілька кімнат у готелі "Місто Гамбург"… І ось я тут, Антонів, щоб почути з ваших уст остаточне, вирішальне слово, яке зробить мене безмежно, невимовно щасливим!

Тоні остовпіла з подиву: сльози на очах у неї висохли. Оце так подіяв батьків обережний лист, що відкладав будь-яке вирішення на невизначений термін! Вона промурмотіла три чи чотири рази підряд:

– Ви помиляєтесь… Ви помиляєтесь…

Пан Грюнліх підсунув одне з крісел до самого її стільця коло вікна, сів сам, примусив сісти Тоні, нахилився вперед і, тримаючи її безсилу, мов неживу, руку в своїй, схвильованим голосом повів далі:

– Панно Антонів… Від першої ж миті, від того надвечір'я… Ви пам'ятаєте те надвечір'я? Коли я вперше побачив, вас у родинному колі, таку витончену, таку на диво милу, ваш образ закарбувався в моєму серці назавжди… – Він поправився і сказав: "навіки". – Від того дня, панно Антоніє, я палко бажаю одного: здобути на ціле життя вашу прегарну руку. І ви тепер обернете ту надію, що в мені зродив лист вашого любого татуся, в щасливу впевненість… Правда ж? Я можу розраховувати на вашу взаємність… можу бути певний її! – Він стиснув Тоні руку обома долонями й заглянув у її широко розплющені з ляку очі. Сьогодні він прийшов без рукавичок; руки в нього були білі, з довгими пальцями й набряклими синявими жилами.

Тоні дивилася на його рожеве обличчя, на бородавку біля носа, на його Очі, водяво-блакитні, як у гусака.

– Ні, ні! – швидко й злякано мовила вона. А тоді ще: – Я не даю вам згоди!

Вода силкувалась говорити твердо, але вже плакала.

– Чим я заслужив ці сумніви, цю нерішучість? – казав він сумним голосом, майже докірливо. – Ви звикли купатися в ласці, звикли до ніжного піклування… Але присягаюся вам, даю слово честі, що носитиму вас на руках, що ви, ставши моєю дружиною, нічого не втратите, що в Гамбурзі ви будете провадити гідне вас життя…

Тоні схопилася, висмикнула руку і, обливаючись слізьми, розпачливо крикнула:

– Ні, ні! Я ж вам сказала – ні! Відмовила вам, невже ви не розумієте, господи боже мій?

Але тепер підвівся й пан Грюнліх. Він відступив крок назад, простягнув руки долонями врізнобіч і рішуче сказав тоном людини, ображеної в своїх найкращих почуттях:

– А чи ви знаєте, мадемуазель Будденброк, що я не дозволяю ображати себе в такий спосіб?

– Але ж я не ображаю вас, пане Грюнліху, – мовила Тоні, жалкуючи вже, що так погарячкувала. О господи, і треба ж, щоб усе це сталося саме з нею! Вона уявляла собі сватання зовсім не таким. Думала, що досить тільки сказати: "Ви робите мені честь, проте я не можу прийняти вашої руки", і на цьому розмова скінчиться…

– Ви робите мені честь, – сказала вона якомога спокійніше, – проте я не можу прийняти вашої руки… А тепер я мушу… мушу залишити вас. Пробачте, я не маю більше часу.

Та пан Грюнліх заступив їй дорогу.

– Ви мене відштовхуєте? – глухо спитав він.

– Так, – мовила Тоні і з ввічливості додала: – На жаль…

Тоді пан Грюнліх гучно зітхнув, відступив ще на два великі кроки назад, перехилився набік, націлив пальця в килим і страшним голосом вигукнув:

– Антоніє!

Якусь мить вони стояли одне проти одного: він у відверто обуреній, владній позі, а Тоні – бліда, заплакана, тремтяча, притиснувши мокру хусточку до вуст. Нарешті він відвернувся і, заклавши руки за спину, двічі пройшовся по кімнаті, наче в себе вдома. Тоді зупинився коло вікна й почав дивитися надвір, де поволі починало сутеніти.

Тоні повільно, обережно рушила до дверей, але не встигла дійти й до середини кімнати, як пан Грюнліх знов опинився перед нею.

– Тоні! – тихо, майже пошепки сказав він, ніжно взяв її за руку й опустився, повільно опустився перед нею на коліна. Його золотаві баки торкнулись її долоні. – Тоні, – іде раз сказав він, – бачите, до чого ви мене довели… Чи ви маєте серце, чутливе людське серце?.. То вислухайте мене… Перед вами пропаща людина, приречена на загибель… коли… – Враз він наче похопився і квапливо додав: – Людина, що помре з горя, коли ви знехтуєте її кохання! Ось я лежу біля ваших ніг… Невже вам стане духу сказати: "Ви мені осоружні"?

– Ні, ні!

В голосі Тоні раптом забриніла заспокійлива нотка. Вона вже не плакала, її пойняло зворушення й співчуття. Господи, як він, мабуть, любить її, коли це сватання, до якого сама вона була зовсім байдужа, ніби до сторонньої події, довело його до такого стану! Чи можливо, що й вона колись переживе щось подібне? В романах Тоні читала про такі почуття, а тепер перед нею самою стояв навколішки добродій у сурдуті і благав її руки!.. Думка про одруження з ним здавалась їй просто безглуздою, бо Тоні вважала пана Грюнліха за блазня. Але боже мій, цієї хвилини він зовсім не скидався на блазня! Його обличчя, голос виявляли такий невдаваний страх, таке щире, розпачливе благання…

– Ні, ні, – ще раз промовила вона, розчулено схилившись над ним. – Ви мені не осоружні, пане Грюнліху, як ви могли таке сказати!.. Тільки встаньте, прошу вас…

– Ви не погубите мене? – спитав він.

І вона знову відповіла заспокійливим, майже материнським тоном:

– Ні, ні…

– То ви згодні! – вигукнув пан Грюнліх і зірвався на ноги. Та зразу ж, помітивши зляканий порух Тоні, знову став навколішки і боязко, благально сказав: – Добре, добре! Не кажіть більше нічого, Антоніє! Тепер не треба, прошу вас, поговоримо потім… Іншим разом… Згодом… Поки що прощайте… Я ще прийду… Прощайте!

Він швидко підвівся, сягнув до столу до свого великого сірого капелюха, поцілував її в руку і вибіг у двері.

Тоні бачила, як він схопив у ротонді свою паличку і зник у коридорі. Вона стояла посеред кімнати, змучена, геть розгублена, з мокрою хусточкою в безсило опущеній руці.

Розділ четвертий

Консул Будденброк казав дружині:

– Якби я мав бодай найменшу підозру, що в Тоні є якась таємна причина не погоджуватися на цей шлюб! Але вона просто ще дитина, Бетсі. Вона любить розваги, танці на бенкетах, тішиться, коли до неї залицяються хлопці, бо знає, що вона вродлива і з Доброї родини… Може, потайці, несвідомо, вона й шукає чогось, але ж я бачу: вона, як то кажуть, ще й сама не знає, що в неї на серці… Спитайся її, і вона почне думати, вигадувати, проте нікого не назве… Вона ще дитина, козеня, вітрогонка… Якби вона погодилась, то вже б мала своє місце в житті, могла б гарно влаштувати свій дім, чого їй дуже хочеться, а за кілька днів уже полюбила б і чоловіка… Він не красень… боже мій, звичайно, не красень… але дуже показний чоловік. Врешті, що їй треба – мішок з грішми, та ще й помальований? Пробач уже мені купецький жаргон! Якщо вона бажає чекати, поки з'явиться хтось гарний, і не з порожньою кишенею, – то що ж, боже поможи! Тоні Будденброк не залишиться дівувати. Проте з іншого боку… все-таки ризиковано. Знову ж, скажу по-купецькому: мережу щодня закидають, та не щодня рибу тягають!.. Я вчора вранці мав довгу розмову з Грюнліхом – він уперто домагається руки Тоні. Я переглядав його конторські книги… Він мені приніс їх… Книги, Бетсі, такі, що хоч у рамку вставляй! Я висловив йому щире вдоволення. Справи його, як на таку молоду фірму, йдуть добре, навіть дуже добре. Має він десь сто двадцять тисяч талярів. Але це, мабуть, тільки основний капітал, бо Грюнліх щороку дістає добрий зиск… Я запитав про нього Дюшанів, і їхня думка теж непогана. Щоправда, вони його становища докладно не знають, але живе він по-джентльменському, буває в найкращому товаристві, і підприємство його, як усім відомо, широко розгалужене і жваво працює. Від деяких інших гамбуржців, скажімо, від такого собі банкіра Кессельмайєра, я одержав також цілком задовільні відгуки. Одне слово, ти знаєш, Бетсі, що я можу тільки псім серцем бажати цього шлюбу, бо він був би корисний для родини й для фірми! Господи, звичайно, мені шкода, що Тоні попала в таке важке становище. На неї тиснуть з усіх боків, вона ходить пригнічена й майже не озивається. А все ж я не можу зважитись отак навпростець узяти й відмовити Грюнліхові… Бо є ще одна причина, Бетсі, я тобі вже не раз казав про неї: останні роки нам не так уже добре й велося. Не те, щоб зовсім не щастило, ні, боронь боже, чесна праця завжди винагороджується. Вправи йдуть потихеньку… ох, надто вже потихеньку. І то тільки тому, що я проваджу їх незвичайно обережно. Відколи помер батько, наш капітал не виріс чи майже не виріс. Часи тепер не вельми сприятливі для купецтва… Одне слово, радості мало. Дочка наша на порі, і їй випадав можливість зробити партію, яку всі вважають за вигідну й почесну. То хай робить її! Чекати нерозважно, Бетсі, далебі нерозважно! Побалакай з нею ще раз. Я сьогодні вже вмовляв її, як тільки міг…

Тоні справді була в дуже важкому становищі, консул мав рацію. Вона вже не казала "ні", але й не мала сили, сердешна, сказати "так". Вона й сама добре не розуміла, чому ніяк не могла зважитись на шлюб.

Тим часом то батько відводив її вбік і починав поважну розмову, то мати садовила коло себе й вимагала остаточного слова… Дядька Готгольда та його родину в цю справу не втаємничували, бо ті завжди ставилися трохи глузливо до своїх родичів на Менгштрасе. Та навіть Зеземі Вайхброт дізналась про все і, чітко вимовляючи кожне слово, почала Тоні вчити розуму, навіть мамзель Юнгман сказала:

– Тоні, серденько, нічого тобі журитися, ти зостанешся серед найвищого кола…

І не миналося без того, щоб Тоні, побувавши в улюбленій, оббитій шовком вітальні в будинку біля міської брами, не почула від старої мадам Крегер:

– A propos[43], до мене дійшли деякі чутки. Сподіваюсь, що ти схаменешся, крихітко моя…

Якось у неділю, коли Тоні з усією родиною була в Маріїнській церкві, пастор Келінг Крутими словами тлумачив те місце в біблії, де сказано, що жінка повинна лишити батька й матір і піти за чоловіком. Раптом він розпалився й почав вергати громи з амвона. Тоні перелякано звела на нього очі: чи не дивиться він просто на неї? Ні, хвалити бога, вгодоване пасторове обличчя було обернене в інший бік, і звертався він до всіх парафіян, що побожно слухали.