Будденброки - Манн Томас
Тут тобі й віра, і милосердя, і щира побожність, одне слово, справжнє християнство, мій ідеал. І разом з тим – витончена світськість, аристократам, надзвичайна елегантність. Мене особисто, пані Будденброк, це просто зачаровує!
Тоні подумала: "Звідки він знає моїх батьків? Він каже саме те, що їм хочеться почути…"
Але консул схвально зауважив:
– Такі широкі погляди дуже приємно бачити в кожній людині.
Пані Елізабет теж не втрималась і простягла гостеві руку, тихо дзенькнувши браслетом; на ознаку особливої прихильності вона повернула її долонею вгору.
– Ви немов читаєте мої думки, дорогий пане Грюнліху!
Пан Грюнліх устав, поклонився, тоді знову сів, погладив баки й кашлянув, наче хотів сказати: "Підемо далі".
Пані Елізабет згадала кількома словами про травневі дні сорок другого року, такі жахливі для рідного міста пана Грюнліха.
– Авжеж, – погодився гість, – та пожежа – тяжке лихо, страшна кара за наші гріхи. За майже докладними підрахунками вона завдала збитків на сто тридцять п'ять мільйонів. Щоправда, мені особисто лишилось тільки дякувати господові… Я нітрохи не постраждав. Вогонь лютував головним чином у парафіях церков святого Петра й святого Миколая… Який прегарний садок! – змінив він тему і, подякувавши, взяв у консула запропоновану йому сигару. – І неймовірно великий, як на місто! А скільки квіток, та яких барвистих!.. О господи, я до безтями люблю квітки і взагалі природу! Он ті маки з того краю – яка пречудова оздоба!.
– Пай Грюнліх похвалив гарне розташування будинку, потім ціле місто, потім консулову сигару, і для кожного знайшов ввічливе слово.
– Дозвольте поцікавитись, мадемуазель Антонів, що ви читаєте? – спитав він, усміхаючись.
Тоні чомусь насупила брови й відповіла, не дивлячись на пана Грюнліха:
– "Серапіонові брати" Гофмана.
– Справді? О, це видатний письменник, – зауважив він. – Пробачте… я забув ім'я вашого меншого сина, пані Будденброк.
– Христіан.
– Чудове ім'я! Я, дозволю собі зауважити, – пан Грюнліх знову обернувся до господаря будинку, – люблю імена, які вже самі свідчать, що той, кому вони належать, – християнин. У вашій родині, наскільки мені відомо, з покоління в покоління переходить ім'я Йоганн. Як тут, не згадати про улюбленого учня Христового? А, наприклад, мене, насмілюся сказати, – балакливо провадив він далі, – звати Бендикс, як і більшість моїх предків. Це, власне, розмовне скорочення від Бенедикта… Ви також щось читаєте, пане Будденброку? Ага, Ціцерона! Важка річ промови цього великого римського оратора. "Quous-que tandem, Catilina…".[42] Ге-ем. Так, я теж не зовсім ще забув латинську мову!
Консул сказав:
– Я, на противагу моєму небіжчикові батькові, ніколи не схвалював цього безперервного втовкмачування в хлоп'ячі голови грецької і латинської мов. Є стільки важливих речей, які треба знати, щоб бути готовим до практичного життя…
Ви якраз виповіли мою думку, пане консул, перше ніж я встиг убрати її в слова! – поспішився запевнити пан Грюнліх. – Важка і, я забув додати, не вельми корисна річ! Я вже не кажу, що в тих промовах, наскільки я пригадую, є деякі місця просто ганебні…
Запала мовчанка, і Тоні подумала: "Тепер надходить моя черга", бо пан Грюнліх спрямував погляд на неї. І справді, надійшла її черга. Пан Грюнліх раптом ледь підхопився на стільці, коротко, рвучко, а проте елегантно повів рукою в бік пані Елізабет і палко прошепотів:
– Прошу вас, пані Будденброк, зверніть увагу! Благаю вас, панно, – додав він уже голосно, ніби Тоні могла вчути тільки останні слова, – посидьте хвилинку в цій самій позі! Зверніть увагу, – він знову перейшов на шепіт, – як сонце виграє в косах вашої дочки! Я зроду не бачив кращих кіс! – раптом аж суворим з захвату голосом вигукнув він, ні до кого зокрема не звертаючись, наче промовляв до бога або до свого серця.
Пані Елізабет прихильно всміхнулася, а консул сказав:
– Не забивайте дівчині памороків компліментами!
Тоні знову мовчки насупила брови. За кілька хвилин пан Грюнліх підвівся.
– Не буду вам більше заважати, пані Будденброк, боронь боже, скільки можна! Я ж бо прийшов у справах… Але хто встояв би… Тепер мене кличе праця! Якщо мені дозволено буде попросити пана консула…
– Зайве навіть казати, яка я була б рада, коли б ви на час свого перебування тут вибрали наш дім своїм пристановищем, – мовила пані Елізабет.
Пан Грюнліх на мить аж занімів з великого розчулення.
– Я вам безмежно вдячний, пані Будденброк! – палко сказав він. – Але не можу зловживати вашою ласкою. Я найняв кілька кімнат у готелі "Місто Гамбург". "Кілька кімнат", – подумала пані Елізабет; якраз те, на що й розраховував пан Грюнліх.
– В кожному разі, – докінчила вона, ще раз ласкаво подаючи йому руку, – я сподіваюся, що ми бачимося не востаннє.
Пан Грюнліх поцілував господині руку, хвильку почекав, чи не простягне йому Антонія й свою, але не дочекався, обвів верхньою половиною тіла півколо, ступив великий крок назад, ще раз уклонився, тоді закинув голову, широким жестом надів свого сірого капелюха і разом з консулом подався стежкою до будинку.
– Приємний чоловік! – сказав консул, коли вернувся й знову сів до столу.
– А по-моєму, він блазень, – дозволила собі зауважити Тоні з притиском на останньому слові.
– Тоні! Боже мій! Як так можна! – аж обурилась пані Елізабет, – Він такий щирий християнин!
– І дуже чемний молодик зі світськими манерами! – докінчив консул. – Ти сама не знаєш, що кажеш.
Часом бувало, що батьки з ввічливості мінялися поглядами: тоді вони ще певніше відчували свою єдність.
Христіан наморщив свого довгого носа й сказав:
– Як же він пишно висловлюється! "Бесідували"! А ми сиділи мовчки. "Ті маки – пречудова оздоба!" А то ще вдає, ніби вголос говорить сам до себе. "Я перебив вам… Уклінно прошу вибачити! Я зроду де бачив кращих кіс!" – Христіан так майстерно передражнив пана Грюнліха, що навіть консул не витримав і всміхнувся.
– Авжеж, він страх як величається! – знову встряла Тоні. – Весь час говорить про себе! Його робота неспокійна, він любить природу, він воліє ті чи інші імена, він зветься Бендикс… Що нам до того, хотіла б я знати?.. Вія лише те й робив, що себе вихваляв! – вигукнула вона з раптовою злістю. – А вам, мамо, і вам, тату, він казав тільки те, що ви хотіли від нього почути, щоб підлеститись до вас!
– Це не вада, Тоні! – суворо сказав консул. – Коли людина попадав в незнайоме товариство; дона показує себе з найкращого боку, добирав слова і намагається сподобатись – що ж тут дивного?
– По-моєму, він добра людина, – лагідно й протягло мовила Клотільда, хоч на неї єдину пан Грюнліх не звернув ніякісінької уваги.
Том утримався від оцінки.
– Одне слово, – зробив висновок консул, – він добрий християнин, діловий, працьовитий і освічений чоловік. Ти, Тоні, доросла дівчина, маєш вісімнадцять чи майже дев'ятнадцять років, і не годилося б тобі нападати на людину, що так мило й галантно поставилася до тебе. Ми всі не ангели, Д, пробач мені, їй-богу, не тобі кидати камінь… Томе, до роботи!
Тоні буркнула: "Золотаві баки!" – і вкотре вже за той вечір насупила брови.
Розділ другий
– Я був щиро засмучений, панно, що не застав вас! – заявив пан Грюнліх через кілька днів, зустрівши на розі Брайтештрасе і Менгштрасе Тоні, яка верталася з прогулянки. – Я дозволив собі зробити, візит вашій матусі і дуже шкодував, що вас немає… Але тепер я просто в захваті, що все-таки зустрів вас!
Оскільки пан Грюнліх заговорив до неї, Тоні Будденброк мусила зупинитися, проте очі її враз потемніли, вона примружила їх і так і не підвела вище його грудей, а на вустах у неї з'явився глузливий, безжальний усміх – таким усміхом дівчата зустрічають чоловіка, якому хочуть рішуче відмовити. Губи її ворушилися: що йому відповісти? Ох, треба знайти якесь слово, що раз назавжди відштовхне, знищить цього Бендикса Грюнліха… Влучне, дотепне, гостре слово, що боляче вразить його і водночас викличе в нього пошану до неї…
– Не можу сказати того самого про себе! – мовила вона, й далі не зводячи погляду з грудей пана Грюнліха.
Пустивши цю отруйну, смертельну стрілу, Тоні закинула голову, обминула його і, червона з гордощів за свою дотепність, пішла додому, де дізналася, що пана Грюнліха запрошено другої неділі скуштувати в них телячої печені…
І він прийшов. Прийшов у не зовсім модному, але гарно пошитому широкому, збористому сурдуті, що надавав йому поважного, солідного вигляду, такий самий рожевий, усміхнений, зі старанно зачесаним на проділ ріденьким чубом і розпушеними золотавими баками. Він їв рагу, запечене в мушлях, суп жюльєн, смачну камбалу, телячу печеню з картоплею і цвітною капустою, мараскіновий пудинг та житні коржики з рокфором, і на кожну страву знаходив нове похвальне слово, виголошуючи його з неабиякою елегантністю. Наприклад, підіймав десертну ложку, втуплював очі в статую на шпалерах і голосно казав сам до себе:
– Грішний, каюся, та нічого не можу вдіяти. З'їв уже чималу пайку цього пудинга, але він такий неймовірно смачний, що я мушу попросити в нашої ласкавої господині ще шматочок! – І лукаво підморгував пані Елізабет.
Він поважно й доречно розмовляв з консулом про торгівлю і про політику, гомонів з його дружиною про театр, прохані обіди й туалети, знайшов привітне слово для Тома, Христіана, для бідолашної Клотільди, навіть для малої Клари і мамзель Юнгман… Тоні сиділа мовчки, і він не зважувався зачепити її, тільки часом дивився на неї, схиливши набік голову, і в погляді його світився смуток, але й надія.
Попрощавшись, пан Грюнліх лишив по собі того вечора ще краще враження, ніж першого разу.
– Він дуже гарно вихований, – сказала пані Елізабет.
– Путяща людина і добрий християнин, – додав консул.
Христіан ще майстерніше передражнив його рухи й мову, а нахмурена Тоні, віддавши всім на добраніч, пішла до своєї кімнати. Її не полишало невиразне передчуття, що вона не востаннє бачить цього добродія, який зумів так неймовірно швидко полонити серця її батьків.
І справді, вернувшись якось надвечір з гостини в знайомих дівчат, Тоні застала пана Грюнліха: він розташувався як дома в кімнаті з краєвидами й читав, пані Елізабет "Веверлі" Вальтера Скотта – треба сказати, читав із бездоганною димовою, бо, як він доповів, завдяки своїй "неспокійній роботі" не раз бував і в Англії.
