Війна і мир - Толстой Лев
А головна причина, 8 якої він не здійснював свого наміру стати на військову службу, полягала в химерній свідомості того, що він ГИїдезе ВезиЬоі, ЯКИЙ має значення звіриного числа 666, що його участь у великій справі покладення межі владі звіра, глаголящого велика і хульна, визначена одвічно і що тому він нічого не повинен розпочинати, тільки чекати того, що має статися.
XX
У Ростових, як і завжди в неділю, обідав дехто з близьких внайомих.
П'ер приїхав раніше, щоб застати їх самих.
ІРєр за цей рік так потовстів, що він був би потворним, якби не був такий великий на зріст, дорідний усіма частинами тіла і якби не був такий дужий, що, очевидно, легко носив свою огрядність.
Він, відсапуючи і щось бурмочучи сам до себе, ввійшов на сходи. Кучер його вже не питав, чи дожидатись. Він знав, що коли граф у Ростових, то до дванадцятої години. Лакеї Ростових радісно кинулися знімати з нього плащ і брати палицю та капелюха. ГГєр, за клубним звичаєм, і палицю й капелюха залишав у передпокої.
Перша, кого він побачив у Ростових, була Наташа. Ще раніше, ніж він побачив її, він, скидаючи плащ у передпокої, почув її. Вона співала сольфеджі в залі. Він знав, що вона не співала з часу своєї недуги, і тому звук її голосу здивував і потішив його. Він тихо відчинив двері № побачив Наташу в її ліловому платті, в якому вона була на обідні; вона походжала по кімнаті і співала. Вона йшла спиною до нього, коли він відчинив двері, але коли вона круто повернулася й побачила його товсте, здивоване обличчя, вона почервоніла і швидко підійшла до нього.
— Я хочу спробувати знову співати,— сказала вона.— Все ж це заняття,— додала вона, неначе виправдуючись.
— І чудесно.
— Яка я рада, що ви приїхали! Я сьогодні така щаслива! — сказала вона з тією колишньою жвавістю, якої вже давно не бачив у ній П'єр.— Ви знаєте, Nicolas одержав георгіївського хреста. Я так пишаюсь ним.
— Аякже, я прислав наказ. Ну, я вам не хочу заважати,— додав він і хотів пройти до вітальні.
Наташа зупинила його.
— Графе, це погано, що я співаю? — спитала вона, почервонівши, але не зводячи з П'єра запитливого погляду.
— Ні... Чого ж? Навпаки... Але чому ви мене питаєте?
— Я сама не знаю,— швидко відповіла Наташа,— але я нічого не хотіла б зробити, що б вам не сподобалось. Я вам вірю в усьому. Ви не знаєте, які ви для мене важливі і як багато ви для мене зробили!..— Вона говорила швидко й не помічаючи того, як П'єр почервонів при цих словах.— Я бачила в тому ж наказі він, Волконський (швидко пошепки промовила вона це слово),— він у Росії і знову служить. Як ви думаєте,— сказала вона швидко, як видно, поспішаючи говорити зі страху, що в неї невистачить сили,— простить він мені коли-небудь? Не буде він. мати проти мене злого почуття? Як ви думаєте? Як ви думаєте?
— Я думаю...— сказав П'єр.— Йому нема чого прощати... Якби я був на його місці...— За зв'язком спогадів, ГГєр миттю перенісся уявою до того часу, коли він, утішаючи її, сказав їй, що якби він був не він, а найкращим з людей усього світу і вільним, то він на колінах просив би її руки, і те саме почуття жалості, ніжності, любові охопило його, і ті самі слова були в нього на устах. Але вона не дала йому часу сказати їх.
— Та ви —ви,— сказала вона, захоплено вимовивши це слово ви,— інша річ. Добрішої, великодушнішої, кращої за вас я не знаю людини, і не може бути. Якби вас не було тоді, та й тепер, я не знаю, що б було зі мною, бо...— Сльози раптом полились їй в очі; вона обернулася, підняла ноти до очей, заспівала й почала знову ходити по залі.
В цей самий час із вітальні вибіг Петя.
Петя був тепер гарний, рум'яний, п'ятнадцятилітній хлопчик з товстими, червоними губами, схожий на Наташу. Він готувався до університету, але останнім часом, з товаришем своїм Смоленським, таємно вирішив, що піде в гусари.
Петя вибіг до свого тезка, щоб переговорити в справі.
Він просив його взнати, чи приймуть його в гусари.
П'єр ішов через вітальню, не слухаючи Петі.
Петя смикнув П'єра за руку, щоб привернути до себе його увагу.
— Ну як моя справа, Петре Кириловичу, ради бога? Лише на вас надія,— казав Петя.
— Ага, твоя справа. Це в гусари? Скажу, скажу. Сьогодні скажу все.
— Ну що, mon cher1, ну що, дістали маніфест? — спитав старий граф.— А графинечка була на обідні у Разумовських, молитву нову чула. Дуже гарна, каже.
— Дістав,— відповів П'єр.— Завтра государ буде... Незвичайні дворянські збори і, кажуть, по десяти з тисячі набір. До речі, поздоровляю вас.
— Так, так, хвалити бога. Ну, а з армії що?
— Наші знову відступили. Під Смоленськом уже, кажуть,— відповів П'єр.
1 дорогий,
— Боже мій, боже мій! — сказав граф.— А де маніфест?
— Відозва! А, справді! — П'єр почав шукати по кишенях паперів і не міг знайти їх. Все ще облапуючи кишені, він поцілував у руку графиню, що ввійшла, і стурбовано оглядався, очевидно чекаючи Наташу, яка не співала більше, але й не приходила до вітальні.
— їй-бо, не знаю, куди я його дів,— сказав він.
— Ото "вже розгубить усе,— сказала графиня.
Наташа ввійшла з розчуленим, схвильованим обличчям і сіла, мовчки дивлячись на П'єра. Тільки-но вона ввійшла до кімнати, П'єрове обличчя, досі похмуре, засяяло, і він, усе шукаючи паперів, кілька разів поглядав на неї.
— Ій-бо, я поїду на часину, я вдома забув. Неодмінно...
— Ну, на обід спізнитеся.
— Ох, і кучер поїхав.
Але Соня, пішовши до передпокою шукати паперів, знайшла їх у П'єровому капелюсі,— він старанно заклав їх за підшивку. П'єр хотів був читати.
— Ні, по обіді,— сказав старий граф, як видно, в цьому читанні передбачаючи велику втіху.
За обідом, за яким пили шампанське за здоров'я нового георгіївського кавалера, Шиншин розповідав міські новини про хворобу старої грузинської княгині, про те, що Метів'є зник з Москви, і про те, що до Растопчина привели якогось німця й заявили йому, що це шампіньйон (так розповідав сам граф Рас-топчин), і як граф Растопчин наказав шампіньйона відпустити, сказавши народові, що це не шампіньйон, а просто старий гриб німець.
— Хапають, хапають,— сказав граф,— я графині й так кажу, щоб менше розмовляла по-французькому. Тепер не час.
— А чули? — сказав Шиншин.— Князь Голіцин російського вчителя взяв,— по-російському вчиться — il commence à devenir dangereux de parler français dans les rues1.
— Ну що ж, графе Петре Кириловичу, ,як ополчення збиратимуть, і вам доведеться на коня? — сказав старий граф, звертаючись до П'єра.
П'єр був мовчазний і задумливий під час усього цього обіду. Він, наче не розуміючи, подивився на графа при цих словах.
— Так, так, на війну,— сказав він.— Ні! Який з мене воїн! А втім, усе так чудно, так чудно! Та я й сам не розумію. Я не знаю, я такий далекий від військових смаків, але тепер же ніхто за себе відповідати не може.
По обіді граф умостився спокійно в крісло і з серйозним обличчям попросив Соню, яка славилася майстерністю читання, читати.
1 стає небезпечним розмовляти по-французькому на вулицях.
"Першопрестольній столиці нашій Москві.
"Ворог з великими силами перейшов межі Росії. Він іде розоряти любу нашу вітчизну",— старанно читала Соня своїм тоненьким голоском. Граф, заплющивши очі, слухав, поривчасто зітхаючи в деяких місцях.
Наташа сиділа, витягнувшись, допитливо і прямо дивлячись то на батька, то на П'єра.
П'єр почував на собі її погляд і силкувався не оглядатись. Графиня несхвально і сердито похитувала головою проти кожного урочистого вислову маніфесту. Вона в усіх цих словах бачила тільки те, що небезпеки, які загрожують її синові, ще не скоро припиняться. Шиншин, склавши рота в глузливу усмішку, очевидно приготувався глузувати з того, що перше трапи* їься для глузування: з Сониного читання, з того, що скаже граф, навіть із самої відозви, якщо не трапиться кращого приводу.
Прочитавши про небезпеки, що загрожують Росії, про надії, які покладає государ на Москву й особливо на славнозвісне дворянство, Соня з тремтінням голосу, що походило переважно від уваги, з якою її слухали, прочитала останні слова: "Ми не забаримося самі стати посеред народу свого в цій столиці та в інших держави нашої місцях для наради і керування всіма нашими ополченнями, як тими, що нині перепиняють шляхи ворогові, так і заново упорядженими на поразку оного, скрізь, де тільки з'явиться. Хай же окошиться загибель, в яку він гадає ввергнути нас, на голові його, і визволена від рабства Європа хай звеличить ім'я Росії!"
— Оце так! — вигукнув граф, розплющуючи мокрі очі і кілька разів уриваючи мову від сопіння, неначе до носа йому підносили пляшечку з міцною оцтовою сіллю.— Тільки хай скаже государ, ми все пожертвуємо і нічого не пошкодуємо.
Шиншин ще не встиг сказати вже підготовленого жарту на графів патріотизм, як Наташа схопилась зі сзого місця й підбігла до батька.
— Який чудесний цей тато! — промовила вона, цілуючи його, і знову глянула на П'єра з тим несвідомим кокетством, що повернулось до неї разом з її жвавістю.
— Оце патріотка! — сказав Шиншин.
— Зовсім не патріотка, а просто...— ображено відповіла Наташа.— Вам усе смішно, а це зовсім не жарти...
— Які ж'арти! — повторив граф.— Хай він тільки слово скаже, ми всі підемо... Ми не німці які-небудь...
— А помітили ви,— сказав П'єр,— що сказано: "для наради".
— Ну вже хоч би там для чого...
В цей час Петя, на якого ніхто не звертав уваги, підійшов до батька і, весь червоний, ламким, то тонким, то грубим голосом, сказав:
— Ну, тепер, татусю, я категорично скажу — і матусю теж, як хочете,— я категорично скажу, що ви пустите мене на військову службу, бо я не можу... от і все... )
Графиня з жахом звела очі до неба, сплеснула руками й сердито звернулася до чоловіка:
— От і договорився! —сказала вона.
Але граф у ту ж хвилину переборов хвилювання.
— Ну, ну,— оказав він.— От воїн іще! Дурощі оці кинь: вчитися треба.
— Це не дурощі, татусю. Оболенський Федя молодший за мене і теж іде, а головне, все одно я зовсім не можу вчитись тепер, коли...— Петя зупинився, почервонів до поту і промовив-таки: — коли вітчизна в небезпеці.
— Годі, годі, дурощі...
— Таж ви самі сказали, що всім пожертвуємо.
— Петю! Я тобі кажу, замовкни,— крикнув граф, оглядаючись на дружину, яка, збліднувши, дивилася застиглим поглядом на меншого сина.
— А я вам кажу.
