Обіцянка - Дюрренматт Фрідріх

Звісно, тільки наближається. Бо саме тому, що ця жахлива розв'язка виявилася, на жаль, чимось непередбаченим, коли хочете, випадковим,— геніальність Маттеї, його плани і вчинки привели врешті до куди прикрішого абсурду, аніж той випадок, коли, на думку Казарменої вулиці, він був помилився. Немає нічого страшнішого, ніж коли геній падає, спіткнувшись об якусь дурницю. Але в таких випадках усе залежить від того, як геній ставиться до сміховинної дурниці, що через неї він упав, зважає на неї чи ні. Маттеї не хотів зважати. Він хотів одного — Щоб його розрахунок справдився. Отож він мусив сфальшувати дійсність і задовольнитися порожнечею. Моя розповідь кінчається дуже сумно, це, власне, найбанальніше 3 усіх можливих "рішень". Що вдієш, часом буває і таке. В житті буває і ще гірше. Ми — чоловіки, ми маємо зважати на це, озброюватися проти цього і перш за все — Усвідомлювати собі, що в боротьбі з безглуздям, яке неминуче виявляється дедалі виразніше й дужче, ми тільки

тоді не зазнаємо поразки, тільки тоді сяк-так влаштує своє життя на цій землі, коли покірно визнаємо це без. глуздя. Наш розум вельми вбого освітлює навколишні дійсність. А в тих сутінках, де кінчається царина розуму ховається все парадоксальне. Тільки не сприймаймо ци привидів як "речей в собі", що існують поза межами людського духу, або ще гірше: не розглядаймо їх як гандж, що його можна виправити,— то була б помилка яка спокушала б нас із своєрідної впертої моральності відкинути світ; не пробуймо запроваджувати в життя не* схибні витвори нашого розуму, бо саме ця несхибна до-вершеність була б ознакою вбивчої фальші і доказом діл, ковитої сліпоти.

Даруйте, що я в свою прегарну історію вставив цей коментар, з філософського боку, знаю, небездоганний. Але дозвольте мені, старому, обміркувати все пережите, хай навіть думки мої ще не сформувалися як слід; і хоч я служив у поліції, та все-таки намагаюся бути людиною, а не віслюком.

Минулого року і, звісно, знов у неділю, я мав на виклик одного католицького священика відвідати кантональну лікарню. Це було напередодні мого виходу на пенсію, в останні дні моєї службової діяльності; власне, справи вже перебрав мій наступник, не Генці — йому, на щастя, не вдалося досягти цього, незважаючи на його Гот-тінгер,— а чоловік небуденний і сумлінний, по-цивільному людяний, що на такій посаді тільки можна вітати.

Мені зателефонували просто додому. Я погодився приїхати, бо йшлося про важливе повідомлення: його хотіла зробити якась жінка, що вмирає в лікарні. Такі випадки в нас трапляються часто. Я виїхав сонячного, проте холодного грудневого дня. Все навкруг було голе, похмуре, невтішне. Наше місто в такі хвилини важко стерпіти, А тут ще й дивись, як умирає людина! Тож я понуро пройшовся кілька разів парком навколо "Ешбахерсь-кої Арфи", перше ніж зважився таки зайти до будинку. Пані Шрот, терапевтична клініка, приватне відділення. Палата виходила вікнами в парк. В ній було повно квітів — троянд, гладіолусів. Крізь вікна з напівспущени-ми фіранками на підлогу падало скісне сонячне проміння. Біля вікна сидів дебелий пастор із грубим червоним обличчям і сивою кудлатою бородою, а в ліжку лежала

рЄНька жіночка із зморщеним личком, ріденькими, бі-Сями як молоко косами, неймовірно тендітна і — цевид-Л0 було з усього — страшенно багата. Коло ліжка стояв якийсь складний апарат, мабуть, медичний прилад, до нього з-під ковдри тяглося безліч гумових рурок. Прилад потребував уважного контролю медичної сестри; тож че-ое3 певні перерви вона заходила до палати, мовчазна й уважна, і тоді нам доводилось уривати розмову,— цю обставину треба зазначити наперед.

Я привітався. Стара подивилася на мене уважно й дуже спокійно.

Обличчя в неї було немовби вощане, неприродне, але ще напрочуд сповнене життя. Хоча вона тримала в жовтих поморщених пальцях чорну книжечку з золотим обрізом, певне, молитовник, важко було повірити, що ця жінка незабаром помре, таку незламну життєву силу випромінювала вона, попри всі рурки, що повзли з-під її ковдри.

Пастор не підвівся з місця. Порухом руки, величним і водночас незграбним, він показав мені на стілець коло ліжка.

— Сідайте,— сказав пастор, і коли я сів, од вікна, де проти сонця вимальовувалася його дебела постать, знову почувся його бас: — Пані Шрот, розкажіть панові все, що вам треба розповісти. Об одинадцятій почнемо вас соборувати.

Пані Шрот усміхнулася. їй дуже прикро, що довелося мене потурбувати, ґречно почала вона дуже тихим, але напрочуд виразним, навіть бадьорим голосом.

— То для мене ніякий не клопіт,— збрехав я, переконаний, що бабця має намір пожертвувати гроші на небагатих поліцейських чи щось подібне.

Історія, яку вона хоче мені розповісти, почала стара, зовсім дріб'язкова, невинна, такі випадки, либонь, часто трапляються в багатьох родинах, та ще й не раз, тому вона геть забула за неї, але тепер, перед дверима вічності, під час своєї останньої сповіді згадала, цілком випадково, бо саме перед тим приходила онука її єдиного хрещеника з квітами, в червоній сукенці,— а патер Бек чо-гось розхвилювався і почав вимагати, щоб вона неодмінно розказала цю Історію мені, тільки навіщо, адже все В}ке давно минулося, та коли його превелебність вважає...

— Розповідайте, пані Шрот,— почувся глибокий бас °Д вікна.— Розповідайте.

У міських церквах задзвонили на кінець казання; дзвін лунав глухо, здалеку. Ну, вона спробує. І стара* скільки ще мала сили, пустилася торохтіти. Давненько вже вона нічого не розповідала, хіба що Емілеві, її синові від першого чоловіка, та потім Еміль помер од су. хот, тут не було ніякої ради. Тепер він був би оце такий, ЯК я, чи скорше такий, як патер Бек; та вона уявить собі, що я її син, і патер Бек теж, а вже після Еміля знайшовся Марк, однак він через три дні помер, бо народився вавчасно, шестимісячний, і лікар Гоблер сказав, що то для бідолашного тільки на краще.

Така плутана балаканина тривала ще довго.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте,— мовив басом пастор, нерухомо сидячи біля вікна. Час від часу він, наче Мойсей, погладжував правицею пелехату сиву бороду, женучи теплу хвилю часникового духу.— Незабаром треба соборуватися.

Нараз обличчя в старої набрало гордого, справді аристократичного виразу, навіть трохи підвелася голівка, очі заблискотіли. її дівоче прізвище — Штенцлі, освідчила стара, дід її був полковник Штенцлі, під час сепаратної війни він командував відступом на Ешольцмат, а її сестра побралася з полковником Штюссі, в першу світову війну він входив до складу Цюріхського генерального штабу, був на "ти" з генералом Ульріхом Віллесом і особисто знайомий з кайзером Вільгельмом, про це я, мабуть, уже чув.

— Авжеж,— знуджено мовив я,— певна річ.

"Яке мені діло до старого Віллеса й кайзера Вільгель-ма,— думав я.— Кажи вже мерщій про свою духівницю. Якби хоч можна було закурити! Маленька сигара "Зюр-дік" була б дуже доречна, пахощі джунглів трохи притлумили б дух лікарні й часнику".

А пастор уперто й невтомно дуднів:

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте.

Хай мені буде відомо, повела стара далі, й обличчя їй перекривилося з люті й ненависті, що в усьому винна її сестра із своїм полковником Штюссі. Сестра старша ва неї на десять років, тепер їй дев'яносто дев'ять, і вже сорок років, як вона повдовіла, то їй належить вілла на Цюріхберзі, а також акції фірми "Браун-Бовері", та й половина Вокзальної вулиці у неї в руках,— і раптом із вуст старої линув каламутний потік, чи радше водоспад, такої брудної лайки, яку я не наважуюсь повторити. Вона а>к трохи підвелась 1 бадьоро замотала своєю старечою голівкою із сніжно-білими патлами, сама до нестя-ми радіючи з того виверження люті. Потім вона трохи заспокоїлася, бо, на щастя, прийшла медсестра: о, пані Шрот, не можна хвилюватися, лежіть спокійно. Стара послухалась і тільки ледве махнула рукою, коли ми лишилися самі. Усі ці квіти, сказала вона, надсилає їй сестра, аби тільки її подратувати, бо ж сестрі добре відомо, що вона не зносить квітів і ненавидить марнотратство; але вони ніколи не сварились, як я, може, думаю собі, вони вавжди люб'язні й привітні одна до одної, зрозуміло, тільки через зловтіху; ця риса притаманна всім Штенцлі, вони всі були чемні, хоч і ненавиділи одне одного, їхня чемність — тільки метод дратувати і гризтися до крові, та й добре, бо якби не ця їхня дисциплінованість, то була б не родина, а справжнє пекло.

— Розповідайте, пані Шрот,— нагадав, знов уриваючи її, пастор,— незабаром треба соборуватися.

А я мріяв уже не про мізерну "Зюрдік", а про свою велику "Баянос".

Дев'яносто п'ятого року вона побралася із своїм любим Галюзером, небіжчиком, дзюркотів далі невпинний словесний потік; Галюзер був доктор медицини в Курі. Уже те не сподобалося сестрі та її полковникові, мовляв, він не справжній аристократ,— вона відразу це помітила, а як полковник помер від грипу, невдовзі після першої світової війни, сестра стала зовсім нестерпна і зробила зі свого мілітариста справжній культ.

— Розповідайте, пані Шрот, розповідайте,— нагадував пастор, нітрохи не виявляючи нетерпіння, хіба лиш тихе невдоволення, що вона так мішає все докупи: а я куняв собі і часом аж скидався зі сну.— Не забувайте, що треба соборуватися, розповідайте, розповідайте.

Та все намарне. Жіночка теревенила, лежачи на смертному одрі, теревенила невтомно, без упину, дарма Що в горлі їй свистіло, а під ковдрою було повно рурок; теревенила, перестрибуючи з одного на інше.

Я гадав, наскільки взагалі ще міг гадати, що почую якусь незначну історію про послужливого поліцейського, а потім стара повідомить про дарчу на кілька тисяч франків — аби подрочити свою дев'яностодев'ятилітню сестру; я вже подумки приготував навіть слово подяки, рішуче здолав неймовірне бажання покурити і, щоб зовсім не впасти у відчай, наперед тішився тим, як мені смакуватиме аперитив і традиційний обід із дружиною й дочкою в "Кроненгалле".

Одразу по смерті чоловіка, покійного Галюзера, те-ревенила тим часом стара далі, вона побралася зі Шротом, тепер теж покійним. Тоді він був у них за шофера й садівника і взагалі порав усю роботу, яку в великому старому домі найкраще справувати чоловікові, приміром, топив груби, лагодив віконниці тощо, і хоч cecfpa начебто не заперечувала і навіть приїхала в Кур на весілля, та, звісно, той шлюб її обурював, вона знає напевне, але сестра й знаку не подала, знов-таки їй на злість.