І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Я випив чарку горілки, підійшов до автоматів, що були вже вільні, але, вкинувши монету й натиснувши ручку, я відчув себе стомленим.

Тоді я вернувся до своєї кімнати, знову ліг на ліжко і, закуривши думав про Кете, аж поки не забемкали дзвони на церкві Скорботної богоматері...

X

Я одразу розшукала вивіску з намальованою чорною ру кою й пішла в той бік, куди вказував простягнутий палець Вулиця була сіра й безлюдна, та тільки-но я ступила кілька кроків, як раптом із якогось вузького будинку висипало безліч людей: виявляється, в кінотеатрі закінчився сеанс. На розі висіла ще одна вивіска з намальованою чорною рукою; вказівний палець був зігнутий — це вже готель "Голландія". Я злякалася, побачивши, що будинок такий брудний, повільно перейшла через вулицю й зупинилася перед тамбуром, пофарбованим у червонястий колір, потім рішуче штовхнула двері й увійшла в ресторан. Біля прилавка стояли троє чоловіків. Коли я увійшла, вони глянули на мене, урвали розмову й подивилися на господиню, а господиня, піднявши очі від ілюстрованого журналу, подивилася на мене її погляд ковзнув з мого обличчя на капелюх, спинився на сумочці в моїй руці, потім вона трохи нахилилася вперед, щоб подивитися на мої туфлі й ноги, і знову подивилася мені в обличчя, довго розглядала мої губи, наче хотіла вгадати марку помади Відтак вона знову нахилилась і, з сумнівом подивившись на мої ноги, повільно спитала: Чого треба?

Знявши руки з стегон, вона спершу поклала їх на нікельований прилавок, а потім склала на животі, і на її блідому худому обличчі відбилась розгубленість.

— Я прийшла до свого чоловіка,— сказала я, і чоловіки відвернулися, повели далі свою розмову, а господиня, перш ніж я назвала своє прізвище, випалила:

— Одинадцята кімната, другий поверх.

Вона показала на двері біля прилавка. Один з чоловіків підбіг до дверей і відчинив їх. Він був блідий і, мабуть, п'яний: губи в нього тремтіли, білки очей почервоніли. Коли я подивилася на нього, він опустив очі. Я сказала: "Дякую" — і пройшла у відчинені двері. Піднімаючись сходами, я почула з-за дверей, що поволі зачинялись, як чийсь голос промовив:

— А вона тутешня.

Сходова клітка була пофарбована зеленою клейовою фар бою, крізь матову шибку видно було чорну стіну, а на другому поверсі в маленькому коридорчику горіла лампочка без абажура.

Я постукала в двері одинадцятої кімнати, але ніхто не відповів, і, відчинивши двері, я увійшла. Фред лежав на ліжку й спав. Коли він лежить у ліжку, то здається таким зніженим, ну майже як дитина. Йому можна було дати років вісімнадцять, якби не його виснажене обличчя. Уві сні він злегка розтуляє губи, темний чуб спадає йому на лоба, і обличчя в нього, як у непритомного, він спить дуже міцно. На сходах я ще сердилася, що через нього чоловіки могли видивлятися на мене, як на повію, але тепер я дуже обережно підійшла до ліжка підсунула стільця відкрила сумочку й витягла сигарети.

Я сиділа біля його ліжка, курила, а помітивши, що він починає занепокоєно ворушитися, відвертала від нього очі й розглядала серця на шпалерах, переводила погляд на потворний абажур і випускала дим сигарети крізь щілину в прочиненому вікні. Згадавши минуле, я зрозуміла, що відтоді, як ми побралися, нічого, по суті, не змінилося: наше подружнє життя починалося в мебльованій кімнаті, яка була майже така сама огидна, як і цей готельний номер. Справжня квартира з'явилася в нас незадовго до війни, але тепер я згадую про неї, як про щось таке, чого насправді ніколи не було: чотири кімнати, ванна — і чистота; в Клеменсовій кімнаті були шпалери з Максом та Моріцом хоч він був тоді ще надто малий, щоб розглядати малюнки. А коли він так підріс, що вже розбирався в малюнках, будинку, в якому була кімната з Максом та Моріцом на шпалерах, більше не існувало. Я й досі бачу Фреда, як він стоїть, заклавши руки в кишені своїх сірих формених штанів, і дивиться на купу руїн, з яких здіймається легкий сірий дим. Здавалося, Фред нічого не розуміє, нічого не відчуває, здавалося, він іще не усвідомив що в нас уже немає ні білизни, ні меблів — анічогісінько; і він подивився на мене поглядом людини, що ніколи нічого не мала по-справжньому. Він вийняв з рота припалену сигарету, ткнув її мені в рот, я затягнулася, і разом з димом першої затяжки в мене вихопився голосний сміх.

1 Мак с та Моріц персонажі однойменної історії в малюнках німецько го поета й художника Вільгельма Буша (1832—1908)

Відчинивши вікно навстіж, я кинула недокурок у двір; серед сміттєвих відер видно було велику, жовту від брикетного попелу калюжу, й сигарета зашипіла в ній. На вокзал прибув поїзд. Я почула голос диктора, але не розібрала слів.

Коли на соборі ударили в дзвони, Фред проснувся: від цього дзвону забряжчали шибки у вікнах, вони почали тихо вібрувати, вібрація передалася металевій палиці для фіранок, що стояла на підвіконні і вона застукала по склу

Не поворухнувшись і нічого не сказавши Фред подивився на мене й зітхнув, і я зрозуміла що він повільно прокидається від сну.

Фреде, промовила я.

— Га,— сказав він, притяг мене до себе й поцілував. Він притяг мене ближче, ми обнялися, подивились одне на одного і коли він узяв мою голову, відхилив від себе й допитливо подивився на мене, я мимоволі всміхнулася

— Нам треба піти до меси, сказала я, чи ти вже був? — Ні,— відповів він,— я зайшов до церкви на якусь хвили

ну Коли прийшов, уже благословляли.

— Тоді ходімо.

Він лежав на ліжку в черевиках, очевидно, заснув, не вкрившись, і я помітила, що він змерз. Наливши в таз води, він провів мокрими руками по обличчю, утерся й узяв зі стільця своє пальто.

Рука в руку ми спустилися сходами. Ті троє чоловіків усе ще стояли біля прилавка й розмовляли собі навіть не глянувши на нас. Фред подав господині ключа від кімнати вона повісила його на дошку і спитала:

— Ви надовго?

— На годину,— сказав Фред.

Коли ми увійшли в собор, служба саме закінчилася, і ми побачили, як каноніки повільно йшли до ризниці, схожі на білястих коропів, що повільно пропливають у світло-сірій воді. Біля бокового вівтаря читав месу стомлений вікарій, він читав її швидко й квапливо і, підійшовши до Євангелія, що лежало на вівтарі ліворуч, нетерпляче повів плечем, бо не було ще служки з требником. Від головного вівтаря підніма ли ся хмари кадильного диму групу, яка слухала месу, безперервно обходили якісь люди, здебільшого чоловіки з червоними прапорцями в петлицях. Перед початком преображения, коли дзенькнув дзвінок, дехто з них злякано зупинився, але решта пішла далі* вони розглядали вітражі у вікнах, а найкраще було видно від вівтарів. Я кинула оком на годинника Що висів угорі поряд з органом: через кожну чверть години він тихо й мелодійно видзвонював час Коли ми після благословення йшли до виходу, я побачила що меса тривала рівно дев'ятнадцять хвилин. Фред чекав мене біля дверей а я, підійшовши до вівтаря богоматері, прочитала молитву діві Марії. Я молилася про те, щоб вона не дала мені завагітніти, хоча мені й страшно було просити про це. Перед образом богоматері горіло багато свічок, а ліворуч, біля великих залізних свічників, лежала ціла в'язка жовтих свічок. Поряд був пришпилений картонний плакат з написом: "Засновано робітниче товариство католицьких дрогістів, яке ввійшло до Німецької спілки дрогістів".

Я вернулася до Фреда, і ми вийшли. Надворі світило сонце. Було двадцять хвилин на шосту, і мені захотілося їсти. Коли ми спускалися сходами з собору, я взяла Фреда під руку й почула, що в кишені у нього бряжчать монети-Хочеш поїсти в ресторані? — спитав він мене

— Ні,— сказала я,— краще в якійсь закусочній, я так люблю ходити в закусочні.

Тоді ходімо,— сказав він, і ми звернули на Блюхергасе. Купи руїн за ці роки осіли донизу, стали гладенькими круглими горбами й густо поросли бур'яном та непролазни ми зелено-сірими чагарями, що м яко міняться рожевим кольором зів'ялої шипшини. Якийсь час у цьому місці в канаві лежав пам'ятник Блюхеру — здоровенний енергійний чоловік з бронзи, що люто витріщився в небо, але потім його вкрали.

За залізною брамою височіла купа сміття. Через руїни вела лише вузенька розчищена доріжка, і коли ми вийшли на Момзенштрасе, де вціліло кілька будинків, я почула, що десь за руїнами грає святкова музика. Я зупинила Фреда, а коли стоїш, музику чути виразніше: долинав дикий гуркіт оркестріона.

— Фредег— спитала я,— в місті гуляння?

— Так,— відповів він, здається, на честь дрогістів. Хочеш поглянути? Підемо?

О так,— сказала я. Ми пішли швидше, перебралися через Веледаштрасе і, звернувши ще раз за ріг, несподівано опинилися серед галасливої юрби, відчули запахи гуляння. Мене схвилювали звуки катеринки, запах дуже наперченого гуляша, змішаний із солодкуватим жирним запахом смаже них на смальці пиріжків, тонке повискування каруселі. Я відчула, що серце в мене забилося сильніше — так діяли всі ці запахи, весь цей перемішаний, переплутаний гомін, у якому вчувається якась таємнича мелодія.

Фреде, попросила я, дай мені грошей.

Він витяг з кишені жменю грошей, відібрав папірці, склав їх докупи й засунув у свій пошарпаний записничок. Усі дрібні Фред висипав мені в руку — там блиснули й великі срібні монети, і він дивився усміхаючись, як я обережно перелічила гроші.

— Шість марок вісімдесят,— сказала я,— це забагато, Фреде.

— Візьми їх,— сказав він,— будь ласка.

Я подивилася на його худе, сіре й стомлене обличчя, подивилася на білу, як сніг, сигарету, яку він тримав у своїх блідих губах, і зрозуміла, що кохаю його. Я часто запитую себе, чому я кохаю Фреда; достеменно я цього не знаю, є багато причин, але одну я знаю: мені подобається ходити з ним на гуляння.

— Коли так, запрошую тебе пообідати зі мною,— сказала я.

— Як хочеш,— відповів він.

Я взяла його під руку й потягла до гуляшної, на передній стіні якої були намальовані танцюючі угорці — селянські хлопці в круглих капелюхах, узявшися в боки, стрибали навколо дівчат. Ми поклали лікті на прилавок, і жінка, яка сиділа на складаному стільці біля паруючого казана, встала і, усміхаючись, підійшла ближче.

Вона була товста, темнокоса, і на її гарних великих руках виблискувало десь з десять фальшивих браслетів. Засмаглу шию обвивала оксамитова стрічечка, а на цій чорній стрічечці теліпався медальйон.

— Два гуляші,— сказала я й посунула до неї дві марки.