І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Обличчя священика, коли я роздивилася його при світлі, сподобалось мені.

— Ви вже даруйте,— сказав він, кинувши погляд на двері й злегка схиливши голову.— Ми з села, і я ніяк не можу умовити її, щоб вона не варила бурячиння. Та й обходиться воно набагато дорожче, ніж куповане, коли врахувати вугілля, бруд, запах і працю. Але я не можу її умовити. Ідіть сюди.

Він іще ближче підсунув стілець із ґратками до столу, сів і кивнув мені. Обійшовши кругом столу, я сіла поруч нього.

Священик накинув на плечі єпітрахиль, зіперся ліктями на стіл, і в тому, як він спертою рукою затулив обличчя, було щось про4>есійне, завчене. У ґратках випало кілька квадратиків, і коли я почала шепотіти: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа..." — він подивився на свого годинника на руці, і, простеживши за його поглядом, я побачила, що було три хвилини на п'яту. Я почала сповідатися, пошепки звіряла йому всі мої страхи, всі мої печалі, все моє життя, розповідала про мій страх перед любовними втіхами, про страх перед святим причастям, про тривоги нашого шлюбу. Я розповіла йому, що чоловік покинув мене і що ми тільки час від часу зустрічаємося, щоб побути разом. І коли я на мить замовкала, він швидко дивився на годинника, і я щоразу дивилася слідом за ним і бачила, що стрілка дуже повільно рухалася вперед. Потім він піднімав повіки, я бачила його очі, жовтизну від нікотину на пальцях, і він знову опускав очі й казав: "Далі".

Він вимовляв це слово лагідно, але мені все-таки було боляче, так боляче, як тоді, коли вміла рука видавлює з рани гній.

І я шепотіла далі йому на вухо, розповіла йому все про той час, два роки тому, коли ми обоє пили, Фред і я, про померлих моїх дітей і про живих, про те, що нам доводиться чути за стіною в кімнаті Гопфів та про те, що Гопфи чули у нас. І я знову затнулася. Він знову подивився на годинника, і я подивилась також і побачила, що було лише шість хвилин на п'яту. Він знов підняв повіки й лагідно промовив: "Далі",— і я зашепотіла швидше, розповіла йому про свою зненависть до священиків, які живуть у великих будинках і обличчя в них як на рекламі крему для шкіри, про пані Франке, про наше безсилля, про бруд, у якому ми живемо, а наприкінці сказала йому, що я, напевне, знову завагітніла.

А коли я знов затнулася, він уже не подивився на годинника і, на півсекунди довше не опускаючи повік, спитав мене:

— Це все?

І я сказала: "Все" — і подивилася на його годинника, який був у мене перед самими очима, бо він забрав руки від обличчя і склав їх на краю столу: було одинадцять хвилин на п'яту. І я мимоволі заглянула у вільно обвислий рукав його ряси, побачила там волохату мускулисту селянську руку, закачані рукава сорочки й подумала: "Чому він не спустить рукава?"

Він зітхнув знову затулив обличчя руками й тихо спитав мене:

— А ви молитесь?

І я сказала: "Молюсь",— і розповіла йому, що лежу цілі ночі на своїй потертій тахті й шепчу всі молитви, які тільки можу згадати, і що часто я засвічую свічку, щоб не розбудити дітей, і читаю молитви, яких не знаю напам'ять, з молитовника.

Він більше не спитав мене ні про що, і я теж мовчала; коли я подивилась на свого годинника, було чотирнадцять хвилин на п'яту; з трамвайного депо чувся стук молотків, у кухні наспівувала економка, чути було глухе чахкання поїзда на вокзалі.

Нарешті він забрав руки від обличчя, склав їх на колінах і, не дивлячись на мене, сказав:

— Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: я світ переміг. Можете ви це зрозуміти? — І, не чекаючи моєї відповіді, вів далі: —Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі,— і нею багато хто ходить. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя,— і мало таких, що знаходять її!

Він знову замовк, знову затулив обличчя і промурмотів крізь сплетені пальці:

— Вузька, найвужча дорога з усіх, що ми знаємо, це дорога по лезу ножа, і мені здається, що нею ви йдете...

Нараз він забрав руки від обличчя й подивився на мене крізь отвір у ґратках; дивився він менше секунди, але мене злякала суворість його очей, які досі здавалися мені такими добрими.

— Я наказую вам,— сказав він,— наказую вам прослуха ти святу месу у вашого священика, якого ви так ненавидите, і прийняти з його рук святе причастя, якщо...— він знов подивився на мене,— якщо ви дістанете розгрішення.

Він знову помовчав,— здавалось, він роздумував; і поки я в думці намагалася проказати всі молитви і всі благання, які знаю, з депо чулося сичання зварювальних апаратів, а тоді враз забемкали дзвони його церкви. Було чверть на п'яту.

— Не знаю, чи можу я дати вам розгрішення, треба зачекати. Боже мій,— сказав він жвавіше, і погляд його уже не був суворий,— як ви можете так ненавидіти? — і, безпорадно махнувши рукою, він повернувся до мене.— Я можу благословити вас, але даруйте, мені ще треба подумати, може, порадитися з кимось із колег. Якби ви могли сьогодні ввечері... ага, ви зустрічаєтеся з чоловіком. Ви повинні зробити так, щоб чоловік ваш вернувся до вас.

Мене дуже засмутило те, що він не хоче дати мені розгрі шення, і я сказала:

— Будь ласка, дайте мені розгрішення.

Він усміхнувся, трохи підняв руку і сказав:

— Я сам хотів би, якби міг, бо ви ж так прагнете цього, але я справді сумніваюсь. Тепер ви вже не почуваєте зненависті?

— Ні, ні,— сказала я квапливо,— тепер я тільки засмучена.

Він, очевидно, вагався, і я не знала, що робити. Якби я умовляла його й далі, він, мабуть, поступився б, але мені хотілося дістати справжнє розгрішення, а не завдяки умовлянню.

— Умовно,— сказав він і знову всміхнувся,— я можу дати вам розгрішення умовно... Я не зовсім упевнений... Та якби це залежало від мене, тоді я міг би...— Він нетерпляче

розмахував руками перед моїми очима.— Ви судите, ненавидячи, а ми не можемо ні судити, ні ненавидіти... Ні!

Він рішуче покрутив головою, а потім, обхопивши голову долонями, поклав її на край столу, помолився, раптом підвівся і дав мені розгрішення. Я перехрестилася і встала.

Він стояв біля столу й дивився на мене, і раптом, ще до того як він заговорив, мені стало його шкода.

— Я тільки можу вам...— він наче стер свої слова помахом руки.— Ви думаєте, я її не почуваю, оцієї зненависті? Я, священик? Вона в мене ось де,— він ударив себе по чорній сутані трохи нижче серця,— зненависть до тих, що стоять вище. Тут,— показав він на вікно,— у моїй церкві, читають меси священики, які бувають у місті проїздом; ці випещені добродії, що їдуть на з'їзди чи вертаються із з'їздів, приходять із ближчих готелів і лаються, бо у нас брудно й не вистачає служок. У нашій церкві читаються десяти-, тринадцяти— та двадцяти хвилинні меси і звичайні меси на двадцять п'ять хвилин. А читають їх п'ять, десять, а часто й п'ятнадцять разів на день. Ви не можете собі уявити, як багато священиків роз'їжджає: то вони їдуть з курорту, то на курорт, та й з'їздів більш ніж досить. За день п'ятнадцять мес, на яких, беручи загалом, щонайбільше буває п'ять віруючих. Тут,— провадив він,— домагаються справжніх рекордів, на тоталізаторі ставлять п'ятнадцять до п'яти. Чому б і мені не зненавидіти їх, отих бідних священиків, від яких у моїй напіврозваленій ризниці залишаються пахощі ванних кімнат розкішних готелів?

Він знов обернувся до мене й простягнув мені блокнот та олівець, що лежали на столі; я записала свою адресу й поправила свій капелюшок, який зсунувся набік.

Гучно, кілька разів підряд постукали в двері.

— Так, так, я знаю! — гукнув він.— Служба, іду.

На прощання він подав мені руку, зітхаючи, подивився на мене й провів до дверей.

Я повільно пройшла повз портал церкви, до тунелю. Дві жінки й чоловік ішли до служби божої. Навпроти церкви висів великий білий транспарант з червоним написом: "Чого ти вартий без дрогістів?"

Темна хмара, пропливаючи по небу, зачепила краєм сонце й посунула далі, і сонце світило тепер прямо на велике "о" в слові "дрогістів", заливаючи його жовтим світлом. Я пішла далі. Мене обігнав хлопчина з молитовником під пахвою, потім вулиця знову збезлюдніла. Обабіч неї були крамнички та руїни, а із-за обпалених фасадів долинав гамір трамвайного депо. Почувши теплий запах свіжої здоби, я зупинилась, подивилася праворуч і заглянула у відчинені двері дерев'яної крамнички, з якої валили клуби білястої пари; на порозі в променях сонця сидів маленький хлопчик і, мружачись, дивився на небо. З виразу його обличчя видно було, що дитина недоумкувата, червонясті повіки здавались на сонці прозорими, і я відчула болючу ніжність; хлопчик тримав у руці свіжий смажений пиріжок, навколо рота розмазався цукор, і коли він відкусив шматочок пиріжка, брунатне повидло вилізло наверх і закапало на светрик. У крамничці я побачила схилену над казаном молоду дівчину; у неї було гарне обличчя, дуже ніжна біла шкіра, і, хоч волосся було запнуте хусткою, я здогадалася, що дівчина білява. Вона виловлювала з киплячого жиру свіжі пиріжки й клала їх на друшляк, а коли дівчина підняла очі, наші погляди зустрілись, і вона всміхнулася мені. її усмішка немов зачарувала мене, я всміхнулася у відповідь, і так ми постояли кілька секунд не рухаючись. І, дивлячись на неї, я водночас десь дуже далеко бачила себе саму, бачила, як ми обидві стоїмо, усміхаючись одна одній, мов рідні сестри; але я опустила очі, коли згадала, що не маю з собою грошей, щоб купити в неї один такий пиріжок, запах яких розпалював мій апетит. Дивлячись на біляву голівку недоумкуватого хлопчика, я пожалкувала, що не взяла грошей. Я ніколи не беру їх із собою, коли маю зустрітися з Фредом, бо, побачивши гроші, він не може втриматись, і здебільшого йому вдається підбити мене на випивку. Я дивилась на гладку шийку недоумкуватого хлопчика, на крихти цукру, розмазані по його обличчю, і, коли я поглянула на лагідно розтулені губенята, в мені ворухнулося щось схоже на заздрість.

Піднявши очі, я побачила, що дівчина вже відсунула казан убік; вона якраз розв'язала й зняла хустку, і на її волосся впало сонце. І знову, дивлячись на неї, я бачила не тільки її, а й себе саму, бачила, як я спускаюся з якоїсь височини і йду брудною вулицею, обрамленою руїнами, бачила портал церкви, транспарант і себе перед дверима цієї крамнички — худу й засмучену, але усміхнену.

Обережно обминувши недоумкуватого, я зайшла до закусочної.