І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Так воно певніше... Від нас до вокзалу один крок, а речей у вас нема.

Звичайно,— згодився я і дістав з кишені гроші.

— Вісім марок, будь ласка,— сказала вона й послинила чорнильного олівця, щоб виписати мені квитанцію.— Ви ко* гось чекаєте? — спитала вона, подаючи мені папірець.

Так, свою жінку,— відповів я.

— Добре,— сказала вона, простягла мені сигарети, і я поклав марку й піднявся нагору.

Довго лежав я на ліжку, курив і ламав собі голову, сам не знаючи над чим, поки мені не спало на думку, що я силкуюся згадати обличчя кельнера. Я не можу забути побачених

облич — вони всі йдуть за мною, і, як тільки потрапляють мені на очі, я їх упізнаю. Вони снують десь у моїй підсвідомості, особливо ті, яких я бачив тільки один раз, та й то побіжно; вони пропливають, як невиразні сірі риби серед водоростей у каламутній заводі. Іноді їхні голови проштовхуються до поверхні, але зовсім вони виринають, коли я справді побачу їх знову. Я неспокійно нишпорив поміж рибами, яких було повно в ставку, а тоді смикнув за вудку, й осьдечки він, кельнер: солдат, який колись лише одну хвилину лежав біля мене на санітарному пункті; з-під пов'язки на його голові виповзали тоді в уже загуслу й іще свіжу кров воші; вони спокійно повзли через його потилицю до білявого ріденького чуба, повзли по обличчю непритомної людини; нахабні паразити забиралися на вуха, знову сповзали на плечі й зникали за брудним коміром; худе, стражденне обличчя чоловіка, який байдуже подавав мені сьогодні гуляш, я бачив за три тисячі кілометрів звідси.

Я зрадів, пригадавши, де довелося бачити кельнера, перевернувся набік, витяг з кишені гроші й перелічив їх на подушці: лишилося ще шістнадцять марок вісімдесят пфе-нігів.

Потім я знову спустився в бар, але обидва молоді хлопці все ще стояли біля автоматів. У одного з них кишеня піджака, очевидно, була повна десятипс})енігових монет — вона важко відвисала, і він правою рукою рився в грошах. Крім них, тут був ще чоловік у мисливському капелюсі; він пив пиво й читав газету. Я випив чарку горілки й подивився в гладеньке, без пор, обличчя господині, яка сиділа на високому табуреті, гортаючи ілюстрований журнал.

Я знову зійшов нагору, ліг на ліжко, курив і думав про Кете й дітей, про війну і про двох наших малят, що, як запевняють нас священики, тепер на небі. Я думаю щодня про цих дітей, але сьогодні думав про них особливо довго; і ніхто з тих, хто мене знає, навіть Кете, не повірили б, як часто я думаю про них. Усі вважають мене чоловіком неспокійним, таким, що кожні три роки, відколи скінчилися залишені батьком гроші, змінює проо^есію, чоловіком, що навіть з літами не постатечнішав і, байдужий до своєї сім'ї, напивається, як тільки з'являється якась копійка.

Але насправді я п'ю рідко, навіть не кожного місяця, а зовсім п'яний буваю, може, раз на три місяці, й іноді я запитую себе: що я роблю, на їхню думку, в ті дні, коли не п к>, а їх же двадцять дев'ять з тридцяти. Я багато гуляю, докладаю зусиль, аби щось заробити, відновлюючи свої старі шкільні знання та продаючи їх замученим восьмикласникам. Я блукаю по місту, здебільшого десь далеко, аж на околицях, і заходжу на кладовища, якщо туди вільно можна зайти. Походжаючи серед доглянутих кущів, чистих квітників, я читаю дощечки з іменами, вбираю в себе запахи кладовища і відчуваю, як серце тріпоче від думки, що і я там лежатиму. Раніше, коли в нас іще були гроші, ми багато подорожували, але і в чужих містах я робив те саме, що й тут, де збираюсь залишитися назавжди: і там я валявся на ліжку в готелях, курив або ходив без мети, іноді заходив до церкви, забирався на околиці, де є кладовища. І там я пив у жалюгідних пивничках, а вночі братався з незнайомими людьми, знаючи, що ніколи більше не побачу їх.

Уже змалку я любив ходити на кладовища, віддавався цій пристрасті, що, як гадають, не пасує молодому. Але всі ці імена, всі ці квітники, кожна літера, самий запах кладовища — все говорить мені, що і я умру; і це єдина істина, в якій я ніколи не сумніваюся. Повільно ходячи поміж нескінченними рядами могил, часом надибую імена людей, яких я колись знав.

Ще змалку, зовсім рано, я спізнав, що таке смерть. Моя мати вмерла, коли мені було сім років, і я уважно спостерігав за всім, що робили з матір'ю: прийшов священик, соборував і благословив її — вона лежала не ворушачись. Принесли квіти, труну, прийшли родичі, вони плакали й молилися біля її ліжка — вона лежала не ворушачись. Я з цікавістю спостерігав за всім. Побої не втримали мене — я підглядав, як люди з поховального бюро обмили матір, надягнули на неї білу сорочку, обклали її квітами в труні, прибили віко, повантажили труну на машину — і квартира спустіла, матері в ній більше не було. Не спитавши дозволу в батька, я поїхав на кладовище: сів у дванадцятий номер і — ніколи цього не забуду — пересів на Тукгофплац у десятий, яким доїхав до кінцевої зупинки.

Того дня я вперше ступив на кладовище. Біля входу я спитав чоловіка в зеленому кашкеті про свою матір. У чоловіка було червоне одутле обличчя, і від нього тхнуло горілкою; взявши мене за руку, він пішов зі мною до контори. Чоловік був дуже привітний: спитав, як мене звуть, провів до якоїсь кімнати й сказав, щоб я зачекав. Я став чекати. Ходячи поміж стільцями, навколо світло-брунатного столу, я розгля дав картини на стіні й чекав: на одній картині зображено було худу смугляву жінку, що сиділа на острові й чогось чекала; я став навшпиньки, щоб прочитати підпис, і розібрав:

"Нана" —так було написано; на іншій картині зображено було бородатого чоловіка — він, усміхаючись, тримав біля самісінького обличчя пивного кухля з багато оздобленою кришкою Я не зміг прочитати, що написано внизу, і підійшов до дверей, але двері були замкнуті. Тоді я заплакав; я тихо сидів на одному з світло-брунатних стільців і плакав, поки не почув у коридорі кроків: то йшов мій батько — я часто чув, як він проходив довгим коридором нашої квартири. Батько був ласкавий зі мною, і разом з товстим чоловіком у зеленому кашкеті, від якого тхнуло горілкою, ми увійшли в покійницьку, там я побачив труни з іменами й номерами, і чоловік у зеленому кашкеті підвів нас до однієї з трун, а мій батько доторкнувся пальцем до дощечки і прочитав уголос: "Елізабет Богнер. 18.4.16.00, ділянка УІІ/Л" —і він спитав мене, яке сьогодні число. Я не знав, і він сказав:

— Шістнадцяте. Матір ховатимуть аж післязавтра

їм довелося пообіцяти, що без мене з труною нічого не станеться, і батько, плачучи, запевнив мене в цьому; тоді я згодився піти з ним до нашої похмурої квартири, допоміг йому прибрати велику старомодну комору; ми витягли на світ божий усе, що накупила мати у своїх рознощиків за багато років* цілу купу заржавілих лез для гоління, мило, порошок від комах, напівзітлілу гумову тасьму та безліч коробок з англійськими шпильками. Батько плакав.

Через два дні я справді побачив труну знову, такою, як вона й була; труну повантажили на візок, поклали на неї вінки й квіти, і ми пішли за труною, позаду священика та служок, до великої глинистої ями на ділянці VII, і я побачив, як труну благословляли, опускали, кропили свяченою водою й засипали землею. Я прислухався до молитви священика, який говорив про прах, про прах і воскресіння з мертвих.

Ми з батьком ще довго залишалися на кладовищі, бо я неодмінно хотів бачити все: як могильники засипали яму доверху, втрамбували землю й нагорнули лопатами малень кий горбок, як потім поклали на нього вінки, а наостанку один з них застромив у землю невеличкий білий хрест, на якому чорними літерами було написано: "Елізабет Богнер".

Отож іще малим я вважав, що знаю все про смерть: умерти — це означає піти назавжди, бути закопаним у землю й чекати воскресіння. Я розумів це і сприймав як непорушний закон: усі люди повинні вмерти, і вони вмирали, вмирало й багато з тих, кого я знав, і ніхто не міг утримати мене, не пустити на їхній похорон.

Може, я занадто часто думаю про смерть, і ті, хто вважає мене п'яницею, помиляються. Усе, хоч би за що я брався, стає мені байдужим, нудним і незначним; і відколи я пішов від Кете й дітей, я знову зачастив на кладовища; я намагаюся прийти раніше, щоб устигнути на похорон; я йду за трунами незнайомих мені людей, слухаю надгробні промови, відповідаю на запитання під час літургії, яку священик мурмоче над відкритою могилою, кидаю землю в яму, молюся біля труни, і якщо в мене є гроші, то заздалегідь купую квіти й розкидаю по пухкій землі, що височіє над труною. Я проходжу повз заплаканих родичів, і буває, що мене запрошують на поминки. Я сиджу за столом з чужими людьми, п'ю пиво і їм картопляний салат з ковбасою, дозволяю заплаканим жінкам накладати мені на тарілку величезні бутерброди, курю сигарети, п'ю горілку й слухаю розповіді про життя незнайомих людей, яких я вперше побачив у труні. Вони показують мені їхні фотокартки. А тиждень тому я йшов за труною молодої дівчини і потім сидів у наріжній кімнаті старомодного ресторану поруч її батька, який подумав, що я таємний коханий його дочки. Він показував мені її знімки — то була красуня з красунь; вона сиділа на моторолері перед входом до парку, і вітер розвівав її волосся.

— Вона була ще зовсім дитина,— сказав мені батько,— ще не знала кохання.

Я розкидав квіти на могилі цієї дівчини, а потім побачив сльози на очах її батька; на мить поклавши свою сигару в попільницю з сірої кераміки, він витер очі.

Я був байдужий до всіх прос})есій, які тільки перепробував. Мені бракувало поважності, щоб по-справжньому оволодіти тією чи іншою професією. До війни я довго працював у магазині медикаментів, поки мене не взяла нудьга, і я перейшов у фотографію, яка мені так само скоро набридла. Потім я надумав стати бібліотекарем, хоч і не мав нахилу до читання, і в одній з бібліотек познайомився з Кете, яка любить книжки. Я залишався там заради Кете, але ми незабаром одружились, і коли вона вперше завагітніла, їй довелося звільнитися з роботи. Потім почалася війна, і наша перша дитина, Клеменс, народилася саме тоді, коли мене призвали в армію.

Але я не люблю думати про війну, а тому я встав з ліжка і ще раз зійшов у бар; було вже близько четвертої.