І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Це так жахливо, Фреде, бачити радість на їхніх обличчях, коли вони чують запах шматочка м'яса, що тушкується в каструлі, той спокій, з яким вони пакують свої ранці, надівають їх, засувають у кишені бутерброди. І ось вони йдуть до школи. Ти знаєш, Фреде, часто я прокрадаюся в коридор, стою біля вікна й дивлюсь їм услід і бачу їхні худенькі спини, трохи зігнуті під вагою книжок. Вони йдуть разом до рогу, де Клеменс звертає, а Карлу бачу довше, бачу, як вона чапає по сірій Моцартштрасе, твоєю ходою, Фреде, тримаючи руки в кишенях пальта й думаючи, мабуть, про візерунок для в'язання або рік смерті Карла Великого. Я плачу тому, що їхня старанність нагадує мені старанність дітей, які мене дратували, коли я вчилася в школі,— ці діти скидаються на ісусиків з картин "Святе сімейство", де вони бавляться біля верстака святого Иосифа, на ці ніжні кучеряві створіння десяти-одинадцяти літ, що знуджено перебирають руками закручені стружки, дуже схожі на їхні кучері.

— Наші діти,— спитав він тихо,— скидаються на ісусиків з картин "Святе сімейство"?

Я подивилася на нього.

— Ні,— сказала я,— та коли вони отак ідуть, я помічаю в них щось безнадійно й безглуздо покірливе, і від обурення та страху на очі мені навертаються сльози.

— Боже мій,— сказав він,— але ж це дурниця; мені зда ється, ти просто заздриш їм, бо вони ще діти.

— Ні, ні, Фреде,— заперечила я,— я боюся, бо не можу їх уберегти: ні від безсердечності людей, ні від безсердечності пані Франке, яка хоч і вкушає щоранку тіло господнє, але щоразу, коли котресь із дітей користується туалетом, вибігає з свого кабінету, щоб перевірити, чи там чисто, і коли на її шпалери впала бодай крапля води, вона починає лаятись. Я боюся цих крапель, і мене кидає в піт, коли я чую, як діти спускають воду в туалеті. І все-таки я не можу сказати тобі достеменно — може, ти це знаєш? — чому мені так сумно.

— Тобі сумно від того, що ми бідні. Це зовсім просто. Я не можу тебе втішити: у нас немає виходу. Не можу й пообіця ти тобі, що колись ми матимемо більше грошей чи щось подібне. Якби ти знала, як добре жити в чистому домі і взагалі не турбуватися про гроші, ти здивувалася б, так-так, здивувалася б.

— Я добре пам'ятаю, сказала я,— що й у нас завжди було чисто, і за квартиру ми завжди платили вчасно, а щодо грошей, то і ми, Фреде, ти ж знаєш...

— Знаю,— сказав він швидко,— але минуле мене мало хвилює. Моя пам'ять складається з самих дірок, великих дірок, що з'єднані ніжним, дуже ніжним, тонесеньким плетивом. Та я, звичайно, не забув, що й у нас була колись квартира, ба навіть ванна, і гроші, щоб за все це платити. Ким я тоді був?

— Фреде,— здивувалась я,— ти навіть не пам'ятаєш, ким ти тоді був?

— Справді,— сказав він,— не можу пригадати... Він обняв мене однією рукою.

— Ти працював на шпалерній фабриці.

— Ну, звичайно ж,— сказав він,— мій одяг пахнув клеєм, і я приносив Клеменсові браковані каталоги, які він шматував у своєму ліжечку. Тепер я пригадав, але, напевне, тривало це недовго.

— Два роки,— сказала я,— поки не почалася війна.

— Ну, звичайно,— промовив він,— потім почалася війна. Мабуть, для тебе було б краще, якби ти вийшла заміж за діловитого чоловіка, якогось справді старанного хлопця, котрий прагнув би стати освіченим.

— Замовкни,— сказала я.

— Вечорами ви б разом читали гарні книжки, ти ж любиш читати; діти спали б у стильних ліжечках, на поличці — погруддя цариці Не4>ертіті та зображення Ізенгеймського вівтаря 1 з дерева, а над подружнім ліжком — репродукція "Соняшників" Ван Гога, певна річ, першокласний друк, і поруч мадонна з Бойронської церкви та флейта в червоному, зробленому навмисно грубо, але з тонким смаком футлярі. Еге ж? Та все це лайно — воно завжди наганяло на мене нудоту; всі ці обставлені зі смаком квартири наганяють на мене нудоту, сам не знаю чому. А що ти, власне, хочеш? — спитав він раптом.

Я подивилась на нього, і мені здалося, що вперше, відколи я його знаю, він розсердився.

Ідеться про знаменитий твір німецького художника доби Відродження Матіаса Нітхардта.

— Сама не знаю, чого хочу,— сказала я, кинула сигарету на дерев'яну підлогу, біля самої карети, й розтоптала.— Сама не знаю, чого хочу, але я не обмовилася й словом ні про царицю Не4>ертіті, ні про Ізенгеймський вівтар, хоч нічого проти них не маю; ніколи я не згадувала і про діловитих чоловіків, бо ненавиджу діловитих чоловіків, не можу уявити собі нічого нудотнішого, ніж діловиті чоловіки, від них аж тхне діловитістю. Але мені хотілося б зрештою знати, що ти взагалі сприймаєш серйозно. До всього того, що інші чоловіки сприймають серйозно, ти ставишся несерйозно, зате є деякі речі, до яких ти ставишся серйозніше, ніж усі інші. У тебе немає професії — ти торгував медикаментами, був фотографом, потім працював у бібліотеці — там на тебе жаль було дивитися, бо ти не вмієш навіть як слід тримати в руках книжку,— потім працював на шпалерній фабриці, був експедитором, правда ж? Ну, а на телео^юніста ти вивчився на війні.

— Не треба про війну,— сказав він,— це нудно.

— Добре,— сказала я,— все твоє життя, все наше життя, відколи ми разом, проходило в сосисочних, гуляшних, у паскудних пивницях, третьорядних готелях, на ярмарках та в цій брудній халупі, в якій ми живемо ось уже вісім років.

— І в церквах,— сказав він.

— Добре, і в церквах,— згодилась я.

— Не забудь ще кладовищ.

— Кладовищ я не забуду, але ніколи, навіть коли ми подорожували, ти не цікавився культурою.

— Культурою,— сказав він.— А ти можеш сказати мені, що це таке? Ні, культура мене не цікавить. Мене цікавлять бог, кладовища, ти, сосисочні, ярмарки та третьорядні готелі.

— Не забудь горілки,— нагадала я.

— Ні, горілки я не забуду, а до цього ще додам кіно, щоб, так би мовити, зробити тобі приємність, ну й музичні автомати .

— І дітей,— сказала я.

— Еге ж, дітей. Я їх дуже люблю, може, навіть більше, ніж ти думаєш; справді, я їх дуже люблю. Але мені майже сорок чотири роки, і я не можу висловити тобі, як я стомився, ти тільки подумай...— сказав він і раптом, подивившись на мене, спитав: — Тобі не холодно? Може, підемо?

— Ні, ні,— заперечила я,— говори, будь ласка, говори.

— Ах, облиш,— сказав він,— краще припинімо цю розмову. Навіщо все це? Не треба сваритися, ти ж мене знаєш, не можеш не знати, і розумієш, що я невдаха, а в моєму віці діоди вже не змінюються. Ніхто ніколи не змінюється. Єдине, до мене виправдує, це те, що я тебе кохаю.

Так,— сказала я,— в цьому немає нічого надзвичай-

ного.

— Може, вже підемо? — спитав він.

— Ні,— сказала я,— побудьмо тут ще трохи. Тобі холодно?

— Ні,— відповів він,— але я хочу піти з тобою до готелю.

— Зараз,— сказала я,— ти ще повинен мені дещо розповісти. Чи ти не хочеш?

— Чого ж, питай,— промовив він.

Я поклала голову йому на груди, помовчала, і ми обоє прислухалися до звуків оркестріонів, вереску тих, що каталися на каруселі, та хрипких уривчастих вигуків закликальни-ків з балаганів.

— Фреде,— сказала я,— як ти, власне, харчуєшся? Ану, відкрий рота.— Я повернула голову, і він відкрив рот; я побачила його червоні запалені ясна, доторкнулась до його зубів і відчула, що вони хитаються.— Пародонтоз,— визначила я,— не пізніш як через рік у тебе буде вставна щелепа.

— Ти так думаєш? — спитав він злякано і, погладивши мене по волоссю, додав: — Ми забули про дітей.

Ми знову помовчали, прислухаючись до гамору, що долинав знадвору, і я сказала:

— Облиш їх, я за них не хвилююся, хоч тільки що хвилювалась. Хай собі спокійно гуляють з цими молодими людьми. З дітьми нічого не станеться. Фреде,— сказала я тихіше й зручніше поклала голову йому на груди,— де ти, власне, живеш?

— У Блоків,— відповів він,— на Ешерштрасе.

— Блоків не знаю,— сказала я.

— Ти не знаєш Блоків? — здивувався він.— Вони жили в батьковому будинку, мали внизу паперовий магазин.

— А, ті,— сказала я.— У нього ще були такі смішні біляві кучері, і він не курив. Ти живеш у них?

— Ось уже місяць. Ми зустрілися в пивниці, і, коли я напився, він узяв мене до себе. Відтоді й живу в них.

— Місця в них вистачає?

Він мовчав. Поруч нас саме відкрився балаган, хтось кілька разів підряд сильно вдарив у трикутник, і хрипкий голос прокричав через розтруб мегас}юна:

Увага, увага, тільки для чоловіків!

— Фреде,— сказала я,— ти не чуєш мене?

— Я все чую. У Блоків місця вистачає. Вони мають тринадцять кімнат.

— Тринадцять кімнат?

— Еге ж,— сказав він,— старий Блок — сторож у цьому будинку, який ось уже три місяці стоїть порожній; будинок належить якомусь англійцеві, здається, його прізвище Стріп-пер, він генерал чи гангстер, чи те й те, а може, й ще щось — достеменно не знаю. Уже три місяці як він поїхав, і Блоки стережуть будинок. Вони повинні доглядати газон, щоб він і взимку мав гарний вигляд; щодня старий Блок обходить їхній величезний сад з якимсь котком для доріжок або машинкою для підстригання газонів, і через кожні три дні до них завозять цілу гору штучних добрив; скажу тобі, цей будинок — просто розкіш: багато ванних кімнат, їх, зда ється, чотири, й інколи мені дозволяють купатися. Є й бібліотека, і в ній стоять книжки, сила-силенна книжок; і хоч я нічого не тямлю в культурі, а в книжках я щось тямлю, це гарні книжки, чудові книжки, і їх дуже багато; є ще дамський салон, чи як це називається, потім кімната для курців, їдальня, кімната для собаки, нагорі дві спальні, одна для гангстера, чи хто він такий, друга — для його жінки, три кімнати для гостей. Звісно, є в них і кухня, одна, дві, і...

— Перестань, Фреде,— сказала я,— прошу тебе, перестань.

— О ні,— сказав він,— я не перестану. Я ніколи не розповідав тобі про це, кохана, бо не хотів тебе мучити, не хотів, але краще, щоб ти зараз вислухала мене до кінця. Я повинен розповісти про цей будинок, він мені сниться, я напиваюся, щоб забути про нього, але навіть п'яний я не можу його забути; скільки кімнат я нарахував, вісім чи дев'ять — не пам'ятаю. А всього їх тринадцять — ти б тільки бачила, яка в них кімната для собаки. Вона трохи більша за нашу, але не набагато, не хочу бути несправедливим, може, на два квадратні метри більша, лише на два, треба бути справедливим, нема нічого вищого за справедливість. На нашому скромному прапорі ми напишемо слово "справедливість", правда ж, серденько?

— О Фреде,— сказала я,— ти все-таки мучиш мене.

— Я тебе мучу? Ах, ти не хочеш мене зрозуміти.