І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Потім вона, не дивлячись, понишпорила рукою за кушеткою, витягла звідти пляшку з коньяком і, не зводячи з мене стомлених очей, налила собі повну чарку.

— Алло, Фреде,— сказала я.

— Кете, сказав він,— я знайшов кімнату, і в мене є гроші.

— От і добре.

— Коли ти прийдеш?

— О п'ятій. Хочу ще спекти дітям пиріг. А ми підемо танцювати ?

— Залюбки, якщо хочеш. Тут у готелі танцюють.

— А де ти?

— У готелі "Голландія".

— Де це?

— На північ від вокзалу, підеш Вокзальною вулицею й побачиш на розі вивіску з чорною рукою. І йди, куди показує витягнутий палець. Як там діти?

— Добре.

— Я маю для них шоколад, і ми купимо їм повітряні кульки. А ще хочу, щоб вони з'їли по порції морозива; я дам тобі грошей на це. І скажи їм. мені жаль, що я бив їх. Я був несправедливий.

— Цього я не можу їм сказати, Фреде,— відповіла я

— Чому?

— Бо вони плакатимуть.

— Хай плачуть, але вони повинні знати, що мені жаль. Для мене це дуже важливо. Скажи, будь ласка!

Я не знала, що йому відповісти, і подивилася на господиню, а та звичним жестом налила собі знову повну чарку, піднесла її до губів, повільно, сполоснувши коньяком рота, випила, і я помітила, що коли трунок полився їй у горло, на обличчі в неї з'явився вираз легкої огиди.

— Кете,— промовив Фред.

— Що?

Скажи дітям усе; будь ласка, не забудь, і розкажи їм про шоколад, про повітряні кульки та про морозиво. Пообі цяй мені.

Не можу,— сказала я.— У них сьогодні така радість, їм дозволили брати участь у процесії. Я не хочу нагадувати їм про побої. Скажу їм потім, коли ми говоритимем про тебе.

— Ви говорите про мене?

— Атож, вони запитують мене, де ти, і я кажу їм, що ти хворий.

— Хіба я хворий?

— Так, ти хворий.

Він помовчав, і я почула в трубці його дихання. Господиня підморгнула мені, старанно киваючи головою.

— Може, й твоя правда, може, я таки хворий. Ну, до п'ятої. Запам'ятай: вивіска з чорною рукою на розі Вокзальної вулиці. Грошей маю досить, і ми підемо потанцюємо. До побачення, кохана.

— До побачення.— Я повільно поклала трубку й побачила, що господиня поставила на стіл другу чарку.

— Ідіть сюди, голубонько,— сказала вона тихо,— випийте чарочку.

Раніше іноді мене змагала впертість, і я спускалася до неї, щоб поскаржитись на те, в якому поганому стані наша кімната, але щоразу вона обеззброювала мене своєю вбивчою апатією, наливала мені коньяку й заворожувала мудрістю, що світилася в її стомлених очах. Крім того, вона вміла пояснити мені, що ремонт кімнати коштуватиме більше, ніж квартирна плата за три роки. У неї я навчилася пити. Спер шу коньяк обпікав мені горло, і я просила в неї лікеру.

— Лікер?—дивувалась вона.— Хто ж п'є лікер?

Я вже давно переконалася, що вона каже правду: коньяк таки добрий.

— Ну йдіть же, голубонько, випийте одненьку.

Я сіла навпроти неї, і вона пильно подивилася на мене, так, як дивляться п'яниці, а мій погляд, ковзнувши повз її обличчя, впав на купу картонних коробок з різнокольоровими смугами й написом: "Гумові вироби фірми Грісс. Товар високої якості. Купуйте тільки з маркою "Біла лелека".

— Ваше здоров'я,— промовила вона, і я теж підняла свою чарку, сказала: "Ваше здоров'я" — і вихилила приємно обпікаючий коньяк. У цю мить я зрозуміла чоловіків, які стали п'яницями, зрозуміла Фреда і всіх тих, хто будь-коли напивався.

— Ох, дитинко,— сказала вона і так швидко знову налила мені, що я здивувалася.— Більше ніколи не приходьте скаржитись. Проти бідності немає ліків. Пришліть до мене ввечері дітей, хай вони тут пограються. Ви ж збираєтесь іти?

— Так,— сказала я,— збираюсь, але я вже домовилася з одним юнаком, що він залишиться з дітьми.

— На цілу ніч?

— Еге ж, на цілу ніч.

Квола усмішка на мить змінила її обличчя, воно наче надулося, ставши схожим на жовту губку, а потім знов опало.

— Он як, тоді візьміть для них порожні коробки.

— Дуже дякую,— сказала я.

її чоловік був маклером і залишив їй у спадщину три будинки, перукарню та колекцію коробок.

— Вип'ємо ще по одній?

— О ні, дякую,— сказала я.

Як тільки вона доторкнеться до пляшки, її руки перестають тремтіти, і рухи робляться такими ніжними, що мені стає лячно. Вона налила й у мою чарку.

— Дякую,— сказала я,— мені більше не треба.

— Тоді я вип'ю її сама,— сказала вона і раптом, пильно глянувши на мене примруженими очима, спитала:

— Ви вагітна, дитинко?

Я злякалась. Іноді мені здається, що це й справді так, але я ще не впевнена. Я покрутила головою.

— Бідолашна дитина,— сказала вона.— Вам буде важко. До всього ще одне маля.

— Не знаю,— сказала я невпевнено.

— Вам треба змінити колір помади, дитинко.

Вона знову пильно глянула на мене, піднесла своє важке тіло в барвистому халаті й перевальцем пропхалася поміж стільцем, кушеткою та письмовим столом.

— Ідіть сюди

Я пішла за нею в перукарню; запах паленого волосся та розбризканих парфумів хмарою огортав увесь салон. У сутінках від завішених вікон я розгляділа апарати для шестимісячної завивки, для сушіння волосся, побачила, як тьмяно блищав нікель у вбивчому світлі недільного пообіддя.

— Ідіть же сюди.

Вона порпалась у шухляді, де валялися папільйотки, розкриті трубочки губної помади та барвисті коробки з пудрою. Схопивши одну трубочку, вона подала її мені й сказала:

— Спробуйте оцю.

Відгвинтивши латунну кришечку, я побачила, як виповзає темно-червоний олівець, схожий на застиглого черв'яка.

— Така темна? — спитала я.

— Еге ж, така темна. Ану, нафарбуйте губи.

Ці дзеркала тут, унизу, якісь незвичайні. Вони не дозволяють поглядові проникнути в глибину, подають обличчя вперед, зовсім близько до тебе, і воно здається плоским і гарнішим, ніж є насправді. Я розтулила губи, нахилилась уперед і обережно намазала їх темно-червоною помадою. Але мої очі не звикли до таких дзеркал — мені здається, що вони розширюються, бо погляд, який намагається втекти від мого обличчя, весь час вислизає з дзеркала й вертається назад, до обличчя. У мене запаморочилась голова, і коли господиня поклала руку на моє плече і я побачила в дзеркалі позад себе її п'яне обличчя та скуйовджене волосся, то здригнулася.

— Причепурюйся, голубко,— сказала вона тихо,— причепурюйся для кохання, але не дозволяй, щоб тобі весь час робили дітей. Це якраз та помада, що тобі підходить, дитинко, правда ж?

Я відступила від дзеркала, закрутила помаду й сказала:

— Так, ця підходить. Але в мене немає грошей.

— Ах, облиште, не горить... потім.

— Добре, потім,— сказала я. Я все ще дивилася в дзеркало, хитаючись у ньому, наче на ковзанці, а потім, затуливши рукою очі, відійшла зовсім.

Вона поклала мені на простягнуті руки порожні коробки з-під мила, засунула в кишеню мого фартуха помаду й відчинила двері.

— Дуже дякую,— сказала я.— До побачення.

— До побачення,— відповіла вона.

Я не розумію, як може Фред гніватися на те, що діти галасують. Вони ж такі тихі. Коли я стою біля плити або біля столу, в кімнаті часто буває так тихо, що я раптом злякано обертаюсь, аби впевнитися, що вони тут. Вони складають з коробок будинки, шепнуться одне з одним, а коли я обертаюся, схоплюються і, помітивши страх у моїх очах, питають:

— Що сталося, мамо? Що сталося?

— Нічого,— кажу я тоді,— нічого.— І відвертаюся, щоб розкачати тісто.

Я боюся залишати їх самих. Досі я проводила з Фредом тільки вечори, на цілу ніч пішла лише один раз.

Маля спить, і треба спробувати вийти, перш ніж воно проснеться.

Огидні стогони в сусідній кімнаті замовкли, так само як і воркування й важке сопіння, які неодмінно супроводжують їхні обійми. Тепер вони сплять, а потім підуть у кіно. Я починаю розуміти, що нам справді треба купити радіоприймач, щоб заглушувати ці стогони, бо голосні розмови, які я навмисно зачинаю, коли доходить до найстрашнішого, що викликає в мене не зневагу, а тільки жах,— ці навмисно розпочаті розмови припиняються так швидко, що я запитую себе, чи не здогадуються діти. Принаймні вони все це чують і виглядом своїм нагадують звірів, які тремтять, зачувши смерть. Коли тільки можна, я намагаюся відіслати їх на вулицю, але в неділю ці надвечірні години сповнені такої туги, що навіть дітям стає страшно. Як тільки в сусідній кімнаті западає дивна, паралізуюча тиша, я вся спалахую і пробую щось заспівати, коли перші шерехи сповіщають, що бій почався — глухе, неритмічне рипіння ліжка і вигуки, схожі на вигуки артистів цирку, коли вони злітають під саме склепіння і в повітрі міняються трапеціями.

Голос мій уривається, тремтить, і я даремно пробую щось заспівати: мелодія звучить у вухах, проте я не можу її відтворити. Нескінченно тягнуться ці хвилини, перейняті смертельною тугою недільних пообідніх годин, і я чую як вони дихають у знемозі, чую, як припалюють сигарети і тиша, що западає потім, сповнена зненависті. Я ляскаю тістом об стіл, розкачую його, намагаючись робити якомога більше гаму, б'ю по тісту й думаю про мільйони поколінь бідняків, які жили на світі, не маючи місця для кохання, і, розкачавши тісто, загинаю краї догори й кладу в пиріг фрукти.

Кімната була темна й містилась у самому кінці довгого коридора. Подивившись у вікно, я побачив похмуру цегляну стіну; очевидно, колись вона була червона, і її прикрашав орнамент, що спочатку був жовтий, а з часом побурів, цей орнамент тягся рівномірними хвилястими смугами; стіна навскоси перетинала поле мого зору, і, поминувши її, мій погляд упав на обидві безлюдні о цій порі вокзальні платформи. Якась жінка сиділа там на лавці з дитиною, а дівчина, що торгувала лимонадом, стояла біля дверей ларка і, хвилюючись, то підсмикувала, то опускала свого білого фартуха. За вокзалом здіймався прикрашений прапорами собор, і серце в мене боляче стислося, коли за безлюдним вокзалом я побачив натовп, що з'юрмився навколо вівтаря. Пригнічувало мовчання, що запало над юрбою біля собору. Нараз я помітив єпископа в червоному облаченні, який стояв поряд з вівтарем, і в ту мить, коли я побачив єпископа, я почув з репродукторів його голос, що гучно й виразно лунав над збезлюднілим вокзалом.

Я часто слухав єпископа, і мені завжди було нудно під час його проповідей, а нічого гіршого за нудьгу я не знаю; але тепер, коли голос єпископа залунав у репродукторі, мені раптом спав на думку прикметник, який я давно намагався згадати.