Воно - Кінг Стівен
А в Китаї та Південній Америці живуть бідні люди, в яких узагалі нічого немає. Так мені сказала моя мама.
— Такі самі бідні люди живуть прямо тут, у Мейні, сонечко, — похмуро додав Річі.
— Щ-щ-що ц-ц-це? — спитав Білл, помітивши альбом Майка. Хенлон саме почав пояснювати, що хотів показати фотографії того клоуна, коли прийшли Стен і Беверлі з завісами.
Білл і Річі обмінялися поглядами.
— У чому річ? — запитав Майк. — Це через те, що сталося в кімнаті твого брата, Білле?
— Т-т-так, — відповів Білл і замовк.
Друзі по черзі працювали в ямі, поки не повернулися Стен і Беверлі з коричневими маслянистими пакунками. Поки Майк говорив із Біллом, Бен сидів, схрестивши ноги, наче кравчик, і прилаштовував у двох довгих дошках вікна без шибок, які мали відкриватися та закриватися на даху будиночка. І тільки Білл звертав увагу на те, як швидко та легко рухались його пальці, якими вони були вправними та досвідченими, наче в хірурга. Білл із захопленням спостерігав за Беном.
— Мій тато каже, що деяким фотографіям уже більше ста років, — розповідав їм Майк, тримаючи альбом на колінах. — Він знаходить їх на розпродажах, що люди влаштовують на своїх подвір'ях, або в магазинах ужитих речей. Інколи він купує чи вимінює їх у колекціонерів. Навіть є стереоскопічні картинки: це коли два однакових малюнки приклеєні поруч на довгій пластині, а потім ти дивишся у спеціальний прилад, схожий на бінокль, і вони зливаються в одне тривимірне зображення. Як ті фільми, "Дім воскових фігур" чи "Чудовисько з чорної лагуни".
— Чому йому так подобаються ці фотографії? — спитала Беверлі. Сьогодні на ній були джинси "Лівайс", на яких вона сама зробила модні закоти, обшивши кілька нижніх дюймів штанин яскравою тканиною з індійськими огірками, тож тепер джинси виглядали так, наче належали франтуватому морякові.
— Еге ж, — погодився Едді. — Загалом у Деррі немає нічого цікавого.
— Ну, я точно не знаю, але мені здається, що він цікавиться історією Деррі тому, що народився в іншому місці, — невпевнено пояснив Майк. — Це, типу… не знаю, йому все здається новим і свіжим… от уявіть, що ви прийшли до кінотеатру, а фільм уже почався…
— 3-з-звісно, тобі захочеться п-побачити п-п-початок, — сказав Білл.
— Так, — відповів Майк. — Деррі має багату історію. І вона мені навіть подобається. Гадаю, багато подій з минулого пов'язані з цією істотою… з Ним, якщо хочете.
Майк подивився на Білла, і той задумливо кивнув.
— Я зазирнув до альбому після параду Четвертого липня, бо знав, що десь уже бачив того клоуна. Просто знав. Дивіться.
Він відкрив альбом, погортав його, а потім передав Бену, який сидів по праву руку.
— Н-н-н-не т-т-торкайтеся с-с-сторінок! — скрикнув Білл, і в його проханні прозвучала така засторога, що всі підстрибнули. Річі помітив, як Білл міцно стиснув у кулак руку, яку порізав сторінками альбому Джорджі, наче хотів захиститися від чогось.
— Білл правий, — зауважив Річі глухим, низьким голосом, який був геть не сходим на звичайну говірку Річі, тому справив на друзів неабияке враження. — Будьте обережними. Як сказав Стен, тепер ви можете побачити те саме, що бачили ми.
— Або відчути, — похмуро додав Білл.
Альбом переходив із рук у руки, і Невдахи несміливо тримали його за краєчок, ніби передавали старий динаміт, що стікав великими слізьми нітрогліцерину.
Альбом повернувся до Майка, і він відкрив його на першій сторінці.
— Тато каже, що важко визначити точну дату, коли було зроблено цей малюнок, але, скоріш за все, він належить до середини вісімнадцятого століття, — сказав Майк. — Він полагодив одному чоловікові ручну пилку за скриню старих книжок і фотографій. Це одна з них. Тато вважає, що вона коштує баксів сорок, як не більше.
Малюнок було вирізьблено на тонкій дерев'яній дощечці розміром із велику поштову листівку. Коли черга дійшла до Білла, він із задоволенням зауважив, що батько Майка придбав собі один із тих якісних фотоальбомів, де сторінки обгорталися захисним пластиком. Він зачаровано поглянув на гравюру та подумав: "Ось. Я бачу його. Ось Воно. Справді бачу. Ось як виглядає наш ворог".
На малюнку був зображений клоун, який стояв посеред брудної дороги та жонглював величезними кеглями для боулінгу. По обидва боки вулиці розташовувалися лише кілька будиночків та хатинок, які, здогадався Білл, були магазинами, торговими точками, чи як їх тоді називали люди. На Деррі було зовсім не схоже, і тільки Канал протікав по своєму старому руслу. Він знаходився на належному місці, а набережна була охайно викладена бруківкою. На другому плані вгорі малюнку Білл побачив упряжку мулів, які тягнули баржу вздовж берега.
Навколо клоуна зібралося з півдюжини дітлахів. На одному хлопчику був старовинний селянський бриль. Інший тримав у руках обруч і паличку. Зараз таких не купиш навіть у "Вулворті". Замість пластикової палички хлопчик дістав собі гілку з дерева. Білл бачив на ній вузли, що лишилися після того, як хтось позрізав менші гілочки ножем або топірцем. "Цю крихітку виготовили не в Тайвані чи Кореї", — розмірковував Білл, із зачудуванням споглядаючи того хлопчика. Білл міг би виглядати так само, якби народився чотири чи п'ять поколінь тому.
На обличчі клоуна застигла широченна посмішка. Гриму на ньому не було (хоча Біллові все його лице здавалося суцільним гримом), а голова була лисою, окрім двох пасом волосся, що стирчали рогами позаду вух. Білл без зайвих зусиль упізнав клоуна. "Двісті років, а той більше", — подумав він і відчув, як ним прокотилася потужна хвиля страху, злості й збудження. Через двадцять сім років, коли він сидітиме в Деррійській бібліотеці та згадуватиме, як уперше зазирнув в альбом Майка, Білл збагне, що так само почуваються мисливці, які натрапили на свіжий слід тигра-людожера. "Двісті років тому… як довго! І хто знає, чи не довше". І він замислився над тим, коли ж дух Пеннівайза вперше оселився в Деррі, але потім подумав, що це не має великого значення.
— Давай сюди, Білле! — сказав Річі, але Білл ще хвилину тримав альбом, витріщаючись на гравюру й чекаючи, що вона от-от оживе: кеглі (якщо то взагалі були кеглі) у руках забавника застрибають угору й вниз, угору й униз, а діти засміються та заплещуть у долоньки (а може, не всі вони стануть аплодувати та сміятися, хтось закричить і побіжить геть), або мули витягнуть баржу кудись за межі малюнку.
Але цього не сталося, і Білл передав альбом Річі.
Коли альбом знову повернувся до Майка, той перегорнув ще кілька сторінок, а потім знайшов:
— Ось, — сказав він. — Це було зроблено в 1856 році, за чотири роки до того, як Лінкольна обрали президентом.
Альбом знову пішов по руках. То був кольоровий малюнок, на зразок коміксів. На передньому плані перед пивною згуртувалися п'янички, а товстий політик із бакенами щось промовляв їм, стоячи на дошці, що її поклали між двома бочками. У руці він тримав кухоль пінистого пива. Дошка помітно прогиналася під його вагою. Осторонь зупинилася купка жіночок у капелюшках, і вони з огидою споглядали цю строкату п'яну буфонаду. Напис під картинкою був таким: "Я СПРАГЛИЙ ДО РОБОТИ, ЯК КАЖЕ СЕНАТОР ГАРНЕР!"
— Тато говорив, що років за двадцять до Громадянської війни такі малюнки були дуже популярними, — пояснив Майк. — Їх тоді називали "жартівками", і люди часто надсилали їх одне одному. Вони трохи схожі на комікси в гумористичному журналі "Мад".
— Це с-с-сатира, — сказав Білл.
— Так, — відповів Майк, — але зверніть увагу, що зображено тут, у куточку.
Малюнок дійсно нагадував карикатури з "Маду" — він був великий і деталізований, з купою побічних жартів, як кіношні постери Морта Друкера[647], які публікували в тому журналі. Ось усміхнений товстун виливає склянку пива в пащеку плямистого пса, он жіночка, яка гепнулася в багнюку, а далі — два безпритульники, що підсовують сірники під підошви багатого торговця, а ще дівчинка, яка на самих носочках звисає з гілки в'язу та хизується спідньою білизною. Але навіть серед цього нагромадження чудернацьких деталей друзі одразу помітили клоуна. На ньому був кричущий картатий костюм барабанщика з настовбурченим нагрудником. Він грав у наперстки з купкою п'яних лісорубів і підморгував простаку, який, судячи з його роззявленого від подиву рота, щойно обрав не той наперсток. Клоун-барабанщик простягав руку за монетою.
— Знову він, — сказав Бен. — Тільки на сто років пізніше.
— Приблизно, — відповів Майк. — А ось іще одна картка, уже 1891 року.
Він показав вирізку з першої шпальти Деррійської газети "Ньюз". "УРА! ЛИВАРНЮ ВІДКРИТО!" — радісно повідомляв заголовок, а під ним стояла приписка: "Усе місто зібралося на святковий пікнік". Фотографія була відтиском гравюри, на якій художник зобразив церемонію відкриття заводу Кіченера в той момент, коли перерізали стрічку. Малюнок нагадував ретини "Курьє та Івза"[648], які мама Білла повісила у вітальні Денбро, проте стиль був далеко не такий вишуканий. Чоловік, вибагливо вдягнений у сюртук і циліндр, тримав над стрічкою велетенські розчахнуті ножиці, а за ним спостерігав натовп із п'яти сотень городян. Зліва був клоун, їхній клоун, і він крутив сальто перед зграйкою дітей. Художник зобразив його догори дриґом, тому посмішка клоуна перетворилася на гримасу.
Білл швиденько передав альбом Річі.
Під наступною фотографією Вілл Хенлон підписав: "1933. Скасування сухого закону в Деррі". Хоча ніхто з друзів і гадки не мав про Вольстедів акт[649] чи його скасування, усе стало зрозуміло з самого фото. На ньому виднівся заклад "Спа Воллі" на Пекельній ділянці. Бар був буквально по самі вінця забитий чоловіками у розстібнутих білих сорочках, солом'яних капелюхах, футболках і костюмах. Лісоруби стояли поруч із банкірами. Усі вони переможно піднімали кухлі та пляшки. На вікнах було почеплено дві великі вивіски: "З ПОВЕРНЕННЯМ, ДЖОН БАРЛІКОРН[650]!" та "СЬОГОДНІ ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ЗАДАРМА". Клоун вирядився справжнім денді: білі черевики, гамаші та гангстерські штани. Він поставив одну ногу на підніжку "Рео"[651] та пив шампанське з жіночої туфельки на високому підборі.
— Сорок п'ятий рік, — продовжував Майк.
Чергова вирізка з "Ньюз" під заголовком: "ЯПОНІЯ ЗДАЛАСЯ — ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ! ХВАЛА ГОСПОДУ, ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ!" По Головній вулиці в напрямку Горбатого Пагорба змією звивався святковий парад.
