Воно - Кінг Стівен

Зрештою, Беверлі зітхнула та підвела на Майка очі.

— Ті діти, що загинули… — почала вона. — Ми знаємо, хто їх убив. І це не людина.

З

Вони по черзі переповіли йому свої історії: клоун на льоду, прокажений під ґанком, кров і голоси зі стоків у ванній, мертві хлопчики у водонапірній Вежі. Річі розказав про те, що сталося, коли він і Білл повернулися на Нейболт-стрит. Білл заговорив останнім: розказав про ожиле шкільне фото, про те, як просунув у нього руку. Під кінець він пояснив, що воно вбило його братика Джорджа і що члени Клубу Невдах заприсяглися знищити чудовисько… чим би воно не було.

Того ж вечора, коли Майк ішов додому, то подумав, що йому варто було би слухати ті оповідки з недовірою, яка б мала потім перерости в жах, і зрештою накивати звідти п'ятами, не озираючись. Йому би варто було дійти висновку, що купці білих дітлахів просто закортіло познущатися з чорношкірого хлопця або що він натрапив на шістьох справжніх недоумків, які бозна-яким чином передавали поміж собою божевілля, ніби однокласники, які покотом підхоплюють один і той самий небезпечний вірус.

Але Майк не втік, бо, незважаючи на страх, він почувався на диво затишно. Затишно та якось… спокійно, немов він нарешті потрапив додому. "Нас тут семеро", — знову подумав він, коли Білл закінчив свою розповідь.

Він відкрив рота, але не знав, що сказати.

— Я бачив того клоуна, — зрештою промовив він.

— Що?! — в унісон перепитали Річі та Стен, а Беверлі так різко повернула до нього голову, що її кінський хвіст перекинувся з лівого плеча на праве.

— Я бачив його Четвертого липня, — повільно вимовив Майк, переважно звертаючись до Білла. Білл не відривав від нього пильного, дуже зосередженого погляду, припрошуючи розповідати далі.

— Так, Четвертого липня… — повторив він і замислився.

"Але я пізнав його. Я пізнав його, бо бачив не вперше. Не вперше бачив щось… щось дивне."

Тоді він згадав про птаха й нарешті дозволив собі замислитися про нього, бо з самого травня зустрічався з ним лише в нічних жахіттях. Він гадав, що в нього їде дах. І тепер з полегшенням дізнався, що з ним усе нормально… проте це полегшення його лякало. Він облизав губи.

— Розповідай уже, — нетерпляче заохотила його Беверлі, — чого зволікати?

— Ну, річ у тім, що я брав участь у параді. Я…

— Я тебе бачив, — вставив Едді. — Ти грав на саксофоні.

— Власне кажучи, це тромбон, — виправив його Майк. — Я граю в оркестрі Церковної школи на Нейболт-стрит. У будь-якому разі, я бачив того клоуна. Він роздавав дітям кульки на перехресті трьох доріг у центрі. Виглядав так само, як його описували Бен із Біллом. Сріблястий костюм, оранжеві помпони, білий грим на обличчі, здоровенна червона посмішка. Не знаю, чи то була фарба, чи помада, але скидалося на кров.

Усі занепокоєно закивали, але тільки Білл наважився спитати, уважно дивлячись на Майка:

— З-з-з о-оранжевими п-пасмами волосся?

Білл машинально покрутив пальцями біля голови, зображаючи зачіску. Майк кивнув.

— Я побачив його… і злякався. Поки я дивився на нього, він озирнувся й помахав мені рукою, ніби прочитав мої думки, чи вгадав почуття, чи як іще це описати… І це налякало мене найбільше. Я тоді не розумів, чому, але перелякався так, що кілька секунд не міг дути в свій тромбон. У роті пересохло, і я відчув…

Він кинув погляд на Беверлі. Тепер він ясно пригадав, як сонячні промені, що відбивалися від його мідної труби та хромованих деталей автомобілів, стали нестерпно яскравими, музика — надто гучною, небо — надто голубим. Клоун підняв руку в білій рукавичці, стискаючи в іншій оберемок повітряних кульок, і повільно помахав Майкові, посміхаючись своєю неймовірно широкою червоною посмішкою, схожою на перевернуту гримасу від болю. Він згадав свої відчуття, як зморщилася шкіра на мошонці, як у шлунку раптом стало так гаряче й млосно, що він мало не наробив у штани. Але він не міг сказати такого при Беверлі. Дівчаткам такого не розповідають, навіть таким, за чиєї присутності можна сказати "сука" чи "виродок".

— Я злякався, — вимовив він, хоча розумів, що кінцівка вийшла слабуватою, але не знав, як краще описати свої відчуття.

Але друзі кивали головами так, ніби повністю зрозуміли його, і він відчув, як його знову охопила хвиля полегшення. Той клоун витріщався на нього, посміхався своєю кривавою посмішкою, повільно розмахував рукою в білій рукавичці, наче маятником… це було гірше, ніж коли Генрі Баверз і товариші загнали його в Пустовище. Набагато гірше.

— Ми пройшли те місце, — продовжував Майк, — помарширували по Головній вулиці. І я побачив, як він знову роздає дітям Кульки. Проте більшість малечі не хотіло їх брати. Дехто плакав. Я тоді вирішив, що тих клоунів, мабуть, двоє, просто вони однаково вдягнені. Типу з однієї трупи. Але потім він озирнувся та знову помахав мені рукою, і тоді я пізнав його. Це була одна й та сама людина.

— Він не людина, — сказав Річі, і Беверлі здригнулася. Білл на хвильку обійняв її, і вона з вдячністю поглянула на нього.

— Він помахав мені… а потім підморгнув. Ніби в нас із ним була якась таємниця. Чи… може, він помітив, що я його пізнав.

Білл прийняв руку від Беверлі.

— Ти п-п-пізнав його?

— Здається, так, — відповів Майк. — Але перш ніж стверджувати це, мені треба дещо перевірити. У мого батька є фотографії… він їх колекціонує… Слухайте, а ви ж тут часто граєтеся, так?

— Авжеж, — сказав Бен, — тому й облаштовуємо тут хатку-клуб.

Майк кивнув.

— Я дещо перевірю та побачу, чи не помиляюся. Якщо ні, то принесу ті фотографії.

— С-с-старі ф-фотографії?

— Так.

— Щ-що ще т-ти хочеш р-р-розказати?

Майк відкрив рота, а потім закрив. Він обвів Невдах невпевненим поглядом і промовив:

— Ви подумаєте, що я з'їхав з глузду. Або брешу.

— Г-гадаєш, м-ми теж з-з'їхали з г-глузду?

Майк похитав головою.

— Аж ніяк, — сказав Едді. — У мене багато проблем, але я не шизоїд. Принаймні, мені так не здається.

— Ні, — відповів Майк, — я не вважаю, що ви з'їхали з глузду.

— Ну, м-ми про т-тебе такої ж д-д-думки.

Майк знову поглянув на них, прочистив горло та заявив:

— Я бачив птаха. Місяці два-три тому. Я бачив птаха.

Стен Юріс підняв очі на Майка.

— Якого саме?

Хенлон відповів із великою неохотою:

— Скидався на горобця, а ще на дрозда. З оранжевою грудкою.

— Ну, і що ж такого особливого в тому птахові? — спитав Бен. — У Деррі багато птахів.

Але Генском трохи зніяковів і поглянув на Стена. Він був упевнений, що Стенлі пам'ятає про той випадок біля водонапірної Вежі і що йому якось вдалося зупинити Його, викрикуючи назви птахів. Але він забув про це та решту, коли Майк знову заговорив:

— Той птах був завбільшки з трейлер на колесах.

Він дивився в їх здивовані, насторожені обличчя, чекав, що вони от-от зарегочуть, але всі мовчали. Стен мав такий вигляд, наче його влупили цеглиною по голові. Обличчя зблідло, набувши кольору тьмяних грудневих сутінків.

— Присягаюся, що це правда, — сказав Майк. — Гігантський птах, схожий на тих доісторичних істот, що їх показують у жахастиках.

— Ага, як у фільмі "Гігантські пазурі", — додав Річі. Він очікував, що птах виглядатиме неприродно, але коли той долетів до Нью-Йорка, Річі ледве зміг усидіти на місці та навіть пересипав поп-корн за бильця другого поверху кінотеатру "Аладдін". Фоксі Фоксворт неодмінно б виставив його за двері, але на той час фільм устиг скінчитися. Як казав Великий Білл, буває, тобі від життя дістається, але бува й так, що все легко минеться.

— Він не був схожий на доісторичного, — відказав Майк, — і не мав нічого спільного з тим… про кого там древні греки й римляни складали легенди?

— Про Р-р-рока? — здогадався Білл.

— Ага, певно, що так. Але на нього він також був не схожий. Просто як покруч дрозда та горобця. Двох найпоширеніших пташок, — сказав Майк і загиготів.

— Д-д-де… — почав Білл.

— Розкажи нам, — просто попросила Беверлі.

Майк зібрався з думками та за мить продовжив розповідь. Він говорив, зазирав у їхні занепокоєні, нажахані обличчя, але не помічав і сліду недовіри чи іронії і відчував, як з його душі спадає кам'яний тягар. Як і Бен зі своєю мумією, чи Стен із потонулими хлопчиками, він побачив істоту, від вигляду якої збожеволів би будь-який дорослий — але не через жах, а через всеохопне відчуття нереальності, надто потужне, аби пояснити його раціональним чином. Єдине, що з ним можна було вдіяти, це просто проігнорувати. Майк колись читав, що обличчя Іллі спопеліло у світлі Господньої любові, але Ілля був старим, у тому-то й полягала різниця. Хіба в Біблії не оповідається, як один хлопака, не більший за дитину, боровся з янголом?

Майк побачив птаха й зажив собі далі. Йому вдалося вплести його образ у канву свого світогляду. Він був молодим, а його світогляд безмежним. Але те, що сталося того дня, засіло в найглибших закутках його свідомості. Інколи йому снилося, як він тікає від гігантського птаха, як його накриває широка крилата тінь. Деякі сни він пам'ятав, деякі — ні, але всередині нього навіки оселилися тіні, що рухалися самі по собі.

Як же мало він забув і як сильно це його пригнічувало, поки він займався щоденними справами: допомагав батькові, ходив до школи, катався на велосипеді, виконував мамині доручення або, вертаючись додому після уроків, чекав, коли на "Американському музичному рингу" з'являться чорношкірі групи. Глибину цього провалля можна було порівняти лише з піднесеним відчуттям полегшення, що прийшло до нього, коли він розповів свою історію Невдахам. І поки він розповідав, то зрозумів, що може відкрито думати про той випадок уперше, відколи одного раннього ранку побачив біля Каналу дивні ритвини… і кров.

4

Майк розказав їм історію про птаха на старій ливарні, а також про те, як він заліз у трубу, аби від нього сховатися. Пізніше того ж дня троє Невдах (Бен, Річі та Білл) вирушили в напрямку Деррійської бібліотеки. Бен і Річі все виглядали Баверза та його команду, а Білл лише дивився собі під ноги та замислено супив брови. Майк закінчив свою оповідку та за годину пішов, пояснивши, що тато попросив його бути вдома о четвертій, щоб допомогти збирати горошок. Беверлі треба було йти по магазинах і готувати обід для батька. У Стена та Едді теж знайшлися свої справи. Але перш ніж розійтися, вони почали копати яму там, де, якщо вірити Бенові, невдовзі мала з'явитися їхня підземна хатка-клуб.