Воно - Кінг Стівен

Може, це стається уві сні, як прихід Зубної феї.

"Ні, — думає Річі. — Не Зубної, а Вікової феї".

Він сміється вголос від своєї власної нестримної уяви, і Беверлі допитливо поглядає на нього, проте він відмахується.

— Нічого, мала, — каже він, — просто думку думаю.

Але зараз ця енергія повернулася. Не повністю, принаймні поки що, але вона повертається. І не він один відчуває цю силу, вона змінює їх усіх. Річі помічає, що Майк виглядає не таким хворим, як тоді, коли вони зібралися на той жахливий ленч біля торговельного центру. Коли він тоді зайшов у вестибюль і побачив Майка разом із Беном і Едді, то вражено подумав: "Цей чоловік втрачає глузд і збирається покінчити життя самогубством". Тепер цей вираз зник з обличчя Майка. Не просто відійшов на другий план, а зник геть. І зараз, у бібліотеці, Річі спостерігав, як розгладжуються зморшки на Майковому лиці, поки він переповідав свій досвід із птахом і альбомом. Хенлон отримав приплив нової енергії. Усі вони отримали його. Це було помітно по їхніх обличчях, по голосах, по жестах.

Едді наливає собі ще одну порцію джину зі сливовим соком. Білл перехиляє чарку бурбону, а Майк відкриває нову бляшанку пива. Беверлі кидає погляд на кульки, що їх Білл прив'язав до проектора на бібліотекарському столі, і похапцем закінчує з третьою порцією "викрутки". Вони вже багато випили, але жоден із них не сп'янів. Річі не розуміє, звідки береться та енергія, але напевне що не з пляшки.

"ДЕРРІЙСЬКІ НІҐҐЕРИ ВІЛЬНІ, МОВ ПТАХИ" — нагадує синя кулька.

"НЕВДАХИ ЗАЗНАЮТЬ НЕВДАЧ, ПРОТЕ СТЕНЛІ ЮРІС БЕРЕ ГОЛОВУВАННЯ НА СЕБЕ" — промовляє оранжева.

Відкриваючи нову бляшанку пива, Річі думає: "То не дуже кепсько, що Воно може прийняти подобу будь-якого чудовиська. Не зовсім погано, що Воно живиться нашими страхами. Виявляється, воно схоже на комічну постановку Родні Денжерфілда[654]".

Едді першим порушує мовчанку:

— Як ви гадаєте, Воно знає, чим ми зараз займаємося?

— Воно тут побувало, чи не так? — питає Бен у відповідь.

— Не думаю, що це має якесь значення, — каже Едді.

Білл киває:

— Це просто візуальні образи. Не впевнений, що Воно таким чином може нас побачити чи дізнатися, що ми задумали. Ти бачиш диктора на телебаченні, але це не означає, що він так само бачить тебе.

— Ці кульки — не просто образи, — каже Беверлі та вказує великим пальцем на оберемок, що висить у неї за спиною. — Вони справжні.

— Неправда, — заперечує Річі, і всі дивляться на нього. — Образи справжні. Це точно. Вони…

Ще один, новий шматок головоломки стає на своє місце, з таким упевненим, потужним клацанням, що Річі доводиться затулити вуха руками. Очі широко розчахуються за скельцями окулярів.

— Господи Ісусе, — раптом скрикує він, хапається за стіл, підводиться, а потім падає назад на свій стілець, наче мішок із зерном. Він тягнеться за бляшанкою пива, перекидає її, потім підбирає та випиває те, що лишилося на дні. Він піднімає очі на Майка, поки всі інші здивовано та занепокоєно дивляться на нього.

— Той біль! — мало не кричить він. — Той біль в очах! Майку! Біль в очах…

Майк киває і починає посміхатися…

— Р-річі? — питає Білл. — У чому справа?

Але Річі його не чує. У голові здіймається хвиля спогадів і затоплює його, наче приплив. Річі кидає то в піт, то в холод, і тепер він розуміє, чому ці спогади приходять поступово. Якби він пригадав усе одразу, то ця хвиля подіяла б на нього, як постріл із психологічної рушниці, що її приставили до скроні. Йому б напевне зірвало дах.

— Я бачив, як Воно прилетіло! — каже він Майкові. — Ми ж разом Його бачили, правда? Ти і я… чи тільки я?

Майк кладе руку на стіл, і Річі хапається за неї.

— Ти бачив, Майку, чи Воно лише мені привиділося? Бачив? Лісову пожежу? Кратер?

— Бачив, — тихо каже Майк та стискає руку Річі у відповідь. Річі на хвильку заплющує очі, думаючи, що ніколи в житті не відчував такої теплої, сильної хвилі полегшення, навіть коли літак компанії "Тихоокеанських Південно-західних Авіаліній", що вирушав із Лос-Анджелеса в Сан-Франциско, заковзав по злітній смузі та виїхав на узбіччя. Ніхто не поранився, навіть не забився. З поличок упало кілька валіз, та й годі. Він стрибнув на жовту аварійну ковзанку та допоміг одній жінці вибратися з літака. Та жінка підвернула ногу, перечепившись через невеликий горбик, що ховався між трави. Вона сміялася та повторювала: "Повірити не можу — я не померла, повірити не можу, просто не можу повірити". Тож Річі, який однією рукою тягнув жінку, а іншою махав пожежникам, які навіжено припрошували пасажирів спускатися з літака, сказав: "Гаразд, ти мертва, ти мертва, так краще?". І вони обоє зареготали, наче несповна розуму. То був сміх від полегшення… але цього разу відчуття було набагато сильніше.

— Про що це ви? — питає Едді, переводячи погляд із Річі на Майка.

Річі також дивиться на Майка, але той хитає головою:

— Твоя черга, Річі. Я вже все розповів, що хотів.

— Ви, мабуть, не знаєте чи не пам'ятаєте, бо тоді вже всі пішли, — каже друзям Річі. — Ми з Мікі виявилися двома останніми гіндіянцями в курильні.

— Курильня, — задумливо каже Білл, і його погляд губиться в незвіданій далині.

— Той пекучий біль в очах, — каже Річі, — який виник під контактними лінзами. Я його вперше відчув, коли Майк подзвонив мені в Каліфорнію. Я тоді не розумів, що воно таке, але зараз збагнув. То був дим. Дим двадцятисемирічної давнини, — пояснює він і звертається до Майка: — Кажеш, психологічний? Психосоматичний? Щось на підсвідомому рівні?

— Я б не сказав, — так само тихо відповідає Майк. — А сказав би, що твої відчуття були такими ж справжніми, як і ці кульки, чи голова, яку я побачив у холодильнику, чи труп Тоні Трекера, на який натрапив Едді. Розкажи їм, Річі.

І Річі каже:

— То сталося за чотири чи п'ять днів після того, як Майк приніс у Пустовище батьків альбом. Гадаю, тільки перевалило за середину липня. Хатка-клуб була готова. Але… курильня, то була твоя ідея, Скирте. Ти її вичитав у одній зі своїх книг.

Бен посміхається та киває.

Річі думає: "Того дня було хмарно. Вітер не дув. У небі гримів грім. Як того дня, коли ми, через місяць чи трохи пізніше, стояли колом біля потічка, а Стен порізав нам руки осколком пляшки від "Коли". Повітря в ямі не рухалося, ніби чекало, що щось має статися, але потім Білл пояснив, що саме тому все так швидко скінчилося, бо протягу не було".

Сімнадцятого липня. Так, саме так, у той день вони й влаштували курильню. Сімнадцятого липня 1958 року, через місяць після того, як почалися літні канікули, а в Пустовищі вперше зібрався осередок Клубу Невдах — Білл, Едді та Бен. "Дайте-но мені прогноз на той день двадцятисемирічної давнини, — думає Річі, — і я розповім вам про погоду, навіть не зазираючи в те введення. Можу навіть зачитати Голосом Річі Тозіера, Неймовірного Телепата: Спекотно, волого, висока ймовірність грози. І стережіться видінь, коли спускатиметеся в курильню…"

Це сталося за два дні після того, як знайшли тіло Джиммі Каллума, і за день, як містер Нелл знову прийшов у Пустовище та всівся прямо на хатці-клубі, навіть не здогадуючись, що вона там є. Вони зробили собі гарний дах, а Бен власноруч виклав його дерном. На їхню схованку можна було натрапити, тільки якщо стати рачки та почати обмацувати землю. Як і запруда, Бенова хатка-клуб була надзвичайно вдалою витівкою, і того разу містер Нелл ні про що не здогадався.

Він офіційно, проте обережно допитав їх, занотовуючи відповіді у чорному блокноті, але вони розказали йому небагато, принаймні, про Джиммі Каллума, тож містер Нелл пішов геть, черговий раз нагадавши їм, щоб вони не гралися самі у Пустовищі… ніколи. Річі здогадувався, що містер Нелл просто наказав би їм забиратися з Пустовища, аби в Деррійському поліцейському департаменті вважали, що малий Каллум (чи інші діти) загинув саме в Пустовищі. Але таких здогадок не було, бо трупи часто попадали в каналізації та дренажні системи.

Містер Нелл приходив шістнадцятого липня, тоді було також спекотно та волого, але світило сонце. Сімнадцятого числа небо захмарилося.

— Ти збираєшся розповідати свою історію, Річі? — питає Бев. Вона легко посміхалася, її губи були ніжно-рожевого кольору, а очі горіли.

— Я просто думаю, з чого почати, — каже Річі. Він знімає окуляри, протирає їх сорочкою, а потім раптом здогадується, з чого треба починати: з землі, що розверзлася під ногами в нього та Білла. Звісно, він чудово знав про хатку, і Білл знав, і решта також, але він усе одно перелякався, коли побачив, як земля розступається і западає в чорне вузьке провалля.

Він згадує, як Білл підвіз його на своєму Сілвері до того місця на Канзас-стрит, де зазвичай лишав велосипеда під невеличким мостом. Він згадує, як вони вдвох ішли стежкою до галявини, раз у раз обходячи зарості кущів. Була середина літа, і Пустовище буяло в розкішній зелені. Він згадує, як відмахувався від москітів, що навіжено дзижчали біля вух, пригадує навіть, як Білл сказав тоді (ох, які яскраві спогади, ніби все сталося не просто вчора, ніби воно відбувалося зараз):

— 3-з-зачекай х-х-х…

2

…хвилинку, Річі. У тебе на п-п-потилиці с-сидить збіса з-здоровенний москіт.

— От халепа, — відповів Річі. Він ненавидів москітів. По-суті, вони були маленькими крилатими вампірами.

— Убий його, Білле.

Білл хлопнув Річі по шиї.

— Ай!

— Б-б-бачиш?

Білл простягнув руку до обличчя Річі. На долоні посеред розмазаної смуги крові лежав розчавлений москіт. "То моя кров, — подумав Річі, — яку я подарував тобі та багатьом іншим".

— Фу-у-у… — протягнув він.

— Н-не х-х-хвилюйся, — сказав Білл. — Цей м-маленький п-п-покидьок ніколи б-більше не т-т-танцюватиме танго.

Вони пішли далі, хлопаючи москітів та відганяючи хмари гнусу, якого вабив аромат їхнього поту, — те, що за кілька років називатимуть "феромонами", що б воно не значило.

— Білле, ти розповіси решті про срібні кулі? — спитав Річі, коли вони вже виходили до галявини. У цьому випадку під "рештою" він мав на увазі Бев, Едді, Майка та Стена. Хоча Річі підозрював, що Стен давно вже здогадався, навіщо вони ходили в Деррійську громадську бібліотеку. Стен був розумним — надто розумним, собі ж на горе, як вважав Річі. Того дня, коли Майк приніс у Пустовище батьків альбом, Стен мало не зірвався.