Очима клоуна - Белль Генріх

Не сміявся тільки Цюпфнер і тим сподобався мені. Марі теж не сміялась. Напевно, Зоммервільд розповів оту історію, аби показати мені, яка великодушна, людяна, дотепна й баготогранна католицька церква; про те, що і я з Марі жив, так би мовити, в гріховному зв'язку, в ту мить вони, мабуть, не думали. А я розповів їм випадок з одним робітником на прізвище Фрелінген, що жив поблизу нас. Він теж проживав разом з однією розлученою жінкою в своєму будиночку і навіть утримував троє її дітей. Та одного дня до Фрелінгена прийшов пастор і з серйозним виразом обличчя та з погрозами поставив вимогу "покінчити з цим аморальним неподобством", і Фрелінген, людина побожна, справді прогнав ту вродливу жінку з її трьома дітьми. Я розповів і про те, як та жінка потім стала повією, аби прогодувати дітей, а Фрелінген запиячив, бо він же її щиро любив. Знову запала неприємна мовчанка, як і завжди після моїх реплік, та тут Зоммервільд засміявся і сказав:

— Але, пане Шнір, не будете ж ви порівнювати ці два випадки!

— А чому ні? — здивувався я.

— Ви так говорите лише тому, що не знаєте, хто такий Безевіц, — роздратовано відповів він. — Це один з найвитонченіших авторів, якого по праву можна назвати християнином.

Я теж розсердився і сказав:

— А ви знаєте, якою благородною людиною був Фрелінген і який він справжній християнин, хоча й робітник?

Зоммервільд лиш поглянув на мене й, похитавши головою, безпорадно розвів руками. Виникла пауза, було чутно лиш, як покашлювала Моніка Сільвс, але там, де в товаристві присутній Фредебойль, господар може не боятися пауз у бесіді. Той одразу ж скористався мовчанкою й, завернувши розмову до теми вечора, години півтори говорив про відносність поняття "бідність", аж доки Кінкелю не вдалося вибрати зручний момент і розповісти отой анекдот про чоловіка, який, одержуючи від п'ятисот марок до трьох тисяч на місяць, терпів голу нужду. Тоді Цюпфнер і попросив у мене сигарету, щоб за димом заховати краску сорому.

У мене, як і в Марі, був гнітючий настрій, коли ми останнім поїздом поверталися в Кельн. Ми ледве нашкребли грошей на ту поїздку, бо Марі так хотілося прийняти запрошення. Нам і фізично було нудно: ми надто мало їли, а випили більше, ніж звикли. Дорога назад здалася безконечною, а коли ми вийшли з вагона на Західному вокзалі в Кельні, довелося ще пішки йти додому — на трамвай грошей не лишилось.

У Кінкелів зразу підійшли до телефону.

— Альфред Кінкель слухає, — почувся самовпевнений юнацький голос.

— Це Шнір, — мовив я. — Чи можна побалакати з вашим батьком?

— Шнір-теолог чи Шнір-клоун?

— Клоун, — відповів я.

— Ах, це ви, — сказав він, — сподіваюсь, ви не надто близько взяли до серця всю цю історію?

— Близько до серця? — стомлено повторив я. — А що я маю не надто близько брати до серця?

— Як? — здивувався він. — Хіба ви не читали газети?

— Якої? — спитав я.

— "Голос Бонна", — відповів він.

— Що там — зганили мене? — поцікавився я.

— Куди там, — сказав він, — по-моєму, це скорше некролог. Хочете, я принесу газету й прочитаю вам?

— Ні, спасибі, — мовив я. В голосі юнака звучав справжній садизм.

— Але вам слід проглянути статтю, — наполягав він, — це послужить вам наукою.

Боже мій, та в нього ще й амбіція педагога.

— А хто ж то написав? — поцікавився я.

— Якийсь Костерт, підписався як "наш кореспондент по Рурській області". Блискуче написано, але досить підло.

— Ну звичайно, — зауважив я, — адже він християнин.

— А ви хіба ні?

— Ні, — сказав я. — А вашого батька що ж — немає вдома?

— Він не велів турбувати його, але для вас я охоче потурбую.

Це був перший випадок у моєму житті, коли садизм пішов мені на користь.

— Спасибі, — мовив я.

Я чув, як він поклав трубку на столик, пройшов через кімнату, і тут я знову почув з глибини квартири те знайоме злісне шипіння. Здавалося, ціла родина гадюк пересварилась між собою: дві гадюки чоловічого роду і одна жіночого. Мені завжди неприємно ставати свідком сцени, не призначеної для мого зору чи слуху, а містична властивість відчувати по телефону запахи ні в якому разі не Дає мені радості, скорше вона гнітить мене. З квартири Кінкеля тхнуло таким густим м'ясним бульйоном, ніби там зварили цілого вола. Шипіння в глибині квартири здавалось таким небезпечним, наче син збирався задушити батька або мати — сина. Все це нагадало мені Лаокоона, а що шипіння і лайка (до мене долинали навіть виляски рукопашної сутички, вигуки: "Ах ти, бидло!", "Паршива свиня!") були в квартирі людини, яку називали "сірим кардиналом німецького католицизму", мене аж ніяк не звеселило. Згадав я і того жалюгідного Костерта з Бохума, який, напевне, ще вчора ввечері повис на телефоні, щоб передати свою мазню в редакцію, і все ж сьогодні вранці, мов той побитий пес, шкрябав у мої двері й прикидався "братом во Христі".

Очевидно, Кінкель буквально упирався ногами й руками, щоб не підходити до апарата, а дружина його — я поступово став розпізнавати характер усіх їхніх звуків і рухів — ще запальніше протестувала проти розмови зі мною, тоді як син відмовлявся сказати мені, що він, мовляв, помилився і батька вдома немає. Раптом запала цілковита тиша, така тиша, як буває, коли хтось уже стікає кров'ю; і то була справді тиша смертельної поразки. Згодом я почув, як хтось човгає ногами, почув, як узяли зі столу трубку, і вже думав, що її зараз покладуть на апарат. Я ще точно пам'ятав, де у Кінкеля стоїть телефон: якраз під однією з трьох мадонн у стилі барокко, яку Кінкель завжди вважав найменш цінною. Мені навіть хотілося, щоб він поклав трубку. Стало шкода його: певно, для нього зараз було справжнью мукою говорити зі мною, а сам я вже нічого приємного не ждав від цієї розмови — ні грошей, ні доброї поради. Якби він задихався, подавши голос, може б, моя жалість до нього переважила, але голос Кінкеля пролунав так само гучно та бадьоро, як і завжди. Одного разу хтось порівняв голос його з цілим взводом сурмачів.

— Алло, Шнір, — наче громом оглушило мене, — як прекрасно, що ви подзвонили мені!

— Алло, докторе, — сказав я, — я потрапив у скрутне становище.

Єдине, в чому, він міг вбачати злу іронію, було слово "доктор", бо Кінкель, як і мій татусь, був новоспеченим доктором гоноріс кауза.

— Шнір, — сказав він, — невже ми такі чужі один одному, що ви змушені звертатись до мене як до пана доктора?

— А я навіть не уявляю, наскільки ми близькі чи далекі один одному, — відповів я.

Він зареготав особливо гучно — сповненим життєвої сили, щирим веселим католицьким сміхом "у стилі барокко".

— Мої симпатії до вас лишились незмінними.

Мені важко було вірити в це. Очевидно, в його очах я впав так низько, що не варт уже й штовхати мене в прірву.

— Ви просто переживаєте кризу, не більше, — сказав він. — Ви молодий, візьміть себе в руки, і все влаштується.

"Взяти себе в руки" — це нагадувало мені ПП-9 нашої Анни.

— Про що ви говорите? — лагідним голосом запитав я.

— А про що ж я ще можу говорити, — мовив він, — звичайно, про ваше мистецтво, про вашу кар'єру.

— Але ж я маю на увазі зовсім інше, — пояснив я. — Як ви знаєте, я принципово не говорю про мистецтво, а про кар'єру і поготів. Я маю на увазі... я хочу... я шукаю Марі, — нарешті спромігся вимовити я.

У нього вихопився якийсь невизначений звук, що нагадував хрюкання й відрижку водночас. З глибини кімнати до моїх вух долинуло стихаюче шипіння, потім я почув, як Кінкель поклав на стіл трубку, взяв її знову, і тепер уже голос його став тихішим, приглушеним, у нього в роті стирчала сигара.

— Шнір, — мовив він, — облиште минуле й забудьте про нього. Ваше сучасне — це мистецтво.

— Забути? — спитав я. — А ви спробуйте собі уявити, що ваша дружина раптом перейшла до іншого.

Він помовчав якусь мить, ніби говорячи: "Хай би собі йшла", потім сказав, посмоктуючи сигару:

— Вона не була вашою дружиною, і ви з нею не мали семеро дітей.

— Он як! — здивувався я. — Значить, вона не була мені дружиною?

— Ах, оцей анархічний романтизм, — вигукнув він. — Та будьте ж чоловіком!

— От прокляття, — вихопилось у мене, — саме тому я зараз і страждаю, що належу до чоловічого роду. А семеро дітей ще встигнуть народитись — адже Марі всього лише двадцять п'ять років.

— Під словом "чоловік" я розумію людину, яка вміє примиритись, — пояснив він.

— Це для мене звучить надто по-християнськи, — закинув я.

— Боже мій, чи не збираєтесь ви мене просвітити, що значить по-християнськи?

— Авжеж, — мовив я, — наскільки мені відомо, з погляду католиків, чоловік і жінка взаємно дарують одне одному таїнство причастя.

— Звичайно, — погодився він.

— А коли вони одне одному не дарують цього таїнства, то, значить, шлюб не дійсний — нехай вони хоч тричі зареєструються в мерії та повінчаються в церкві.

— Гм, — спантеличено буркнув він.

— Послухайте, докторе, — попросив я, — чи вам не важко було б вийняти сигару з рота? А то виходить так, ніби ми з вами говоримо про курс акцій на біржі. Ваше цмокання нервує мене.

— Ну, от іще, — пробурмотів він, проте вийняв сигару з рота. — А взагалі запам'ятайте собі: що б ви не думали про все це — ваша особиста справа. Фрейлейн Деркум, як видно, думає про це інакше і робить так, як їй велить сумління. І робить правильно — тільки й можу вам сказати.

— Чому ж тоді ніхто з вас, нудотних католиків, не хоче сказати, де вона? Ви ховаєте її від мене.

— Не виставляйте себе на посміх, Шнір, — зауважив він. — Це ж не середні віки.

— І дуже шкода, — сказав я. — Коли б ми жили в середньовіччі, Марі могла бути моєю коханкою, і ніхто б не чіплявся весь час до її сумління. Ну, та вона однак повернеться до мене.

— Я на вашому місці, Шнір, не був би таким упевненим, — порадив Кінкель. — Ваше лихо в тому, що ви, певно, нездатні сприймати метафізичні поняття.

— Поки Марі турбувалась про спасіння моєї душі, з нею було все гаразд, але ви втовкмачили їй, що вона мусить турбуватись про спасіння своєї власної душі, і тепер вийшло так, що я, хоч і нездатний сприймати метафізичні поняття, змушений турбуватися про спасіння душі Марі. Якщо вона зійдеться з Цюпфнером, тоді стане справжньою грішницею. Тут я дещо кумекаю в вашій метафізиці: якщо Марі це зробить, то, значить, піде по шляху зради й розпусти, а ваш прелат Зоммервільд у всьому цьому відіграє роль звідника.

Кінкель таки видавив з себе сміх, хоча вже й не такий гучний.

— Все це звучить досить смішно, особливо коли взяти до уваги, що Геріберт, так би мовити, є визнаним світським главою німецького католицизму, а прелат Зоммервільд, так би мовити, його духовним главою.

— А ви — його совістю, — гнівно докинув я, — і добре знаєте, що я сказав правду.

Він засопів у трубку, стоячи там у себе, на Венусберзі, під найменш цінною з своїх мадонн.

— Ви такий молодий, що я не знаю, як вам і відповісти, просто заздрю вашій молодості.

— Облиште це, докторе, — сказав я, — не бентежтесь і не заздріть мені.