Очима клоуна - Белль Генріх

Тоді Марі прийшла в голову жахлива ідея провести зі мною відпустку в такому місці, де відпочивають митці. Там, звичайно, були самі тільки "люди при мистецтві", і мене в перший же вечір довів до бійки один кретин — якесь велике цабе з кінопромисловості, — вплутавши в дискусію про Чапліна та Грокка й про блазнів у драмах Шекспіра. Мене не тільки гарненько відлупцювали (ті "люди при мистецтві" якось ухитряються на своїх "білямистецьких" посадах жити в розкоші, нічого не робити, і тому в них сили, як у бичків) , я ще й тяжко захворів на жовтяницю. Та ледве ми вибралися з того проклятого содому, як я зразу ж і видужав.

Що мене особливо турбує, так це моє невміння обмежити себе чи, як сказав би мій агент Цонерер, сконцентруватися. Мої номери являють собою надто строкату мішанину з пантоміми, естрадного мистецтва та клоунади — я міг би стати добрим п'еро і добрим клоуном теж, — а крім того, я часто міняю номери. Напевно, можна було б кілька років підряд прожити з таких номерів, як от "Католицька та протестантська проповіді", "Засідання спостережної ради", "Вуличний рух" тощо, але досить показати разів десять-двадцять той самий номер, як мені стає так нудно, що серед виступів на мене нападають позіхи, і доводиться буквально сплою стримувати м'язи обличчя. Сам на себе наганяю скуку. А як уявлю собі, що деякі клоуни по тридцять років підряд показують ті самі номери, на серці в мене стає так тоскно, ніби мені присудили виїсти ложкою повний мішок муки.

У всякому ділі я повинен знаходити втіху, інакше захворію. Зненацька мені спаде на думку, що я міг би пристойно жонглювати або співати: все це лазівки, щоб уникнути щоденного тренування. А тренуватись треба щонайменше чотири, а то й шість годин на день. За останні шість тижнів я запустив і це — обмежувався тільки тим, що постою трохи на голові, походжу на руках, перекинуся разів зо два та зроблю кілька гімнастичних вправ на гумовій маті, яку завжди тягаю з собою на гастролі. А тепер ось пошкодив коліно, і є пристойний привід повалятись на дивані, покурити й подихати співчуттям до самого себе. Моя нова пантоміма "Промова міністра" вийшла досить вдалою, але, бажаючи не переборщити в карикатурі, я так і не зміг вийти за певні рамки. Всі мої ліричні спроби зазнали невдачі. Мені ще досі не вдалося створити щось властиве людині, не опускаючись до жахливої халтури. Щоправда, мої номери "Пара на танцювальній площадці" та "По дорозі в школу й додому" вийшли непогано, в них принаймні відчувається артистична майстерність. Та взявшись потім за "Життєвий шлях людини", я знову все звів до карикатури. Марі мала рацію, називаючи мої спроби співати під гітару втечею від самого себе.

Найліпше вдається мені зображення всіляких буденних недоладностей: я спостерігаю, узагальнюю свої спостереження, підношу їх до певного ступеня і, нарешті, добуваю з них корінь, але вже не з таким покажчиком, з яким підносив до ступеня. Так, щоденно на кожен великий вокзал прибувають тисячі людей, що працюють у місті, а інші тисячі виїздять із міста, бо працюють за його межами. Чому б таким людям просто не помінятися робочими місцями? Або візьмімо нескінченні валки автомашин, що в години "пік" пробираються одна одній назустріч. Та досить людям обмінятись роботою або квартирами, як одразу зникне отой бензиновий сморід і не буде потреби в одчайдушному жестикулюванні поліцаїв-регулювальників: на перехрестях вулиць стало б так тихо і спокійно, що регулювальники могли б грати в "не-гнівайся-друже". З цих спостережень я підготував пантоміму, в якій беруть участь лише мої руки та ноги, а біле як сніг обличчя весь час лишається непорушним, і мені вдається з допомогою чотирьох своїх кінцівок створити враження незвичайно пожвавленого й заплутаного вуличного руху. Мій девіз — якомога менше реквізиту, а ще краще — ніякого. Для номера "По дорозі в школу й додому", наприклад, мені не потрібен навіть ранець — досить руки, яка його тримає; я стрімголов перебігаю вулицю перед самим трамваєм, що розпачливо дзвенить, перестерігаючи пішоходів, стрибаю в автобуси, вискакую з них, купую витрішки у вітринах магазинів, пишу на стінах будинків різні слова з орфографічними помилками, нарешті, запізнившись на урок, смиренно стою перед розгніваним учителем, знімаю з плечей ранець і прослизаю за свою парту. Зображення зворушливого дитячого життя вдається мені найкраще: в житті дитини все буденне, банальне здається великим і значним, воно завжди уявляється новим, несподіваним і часто трагічним. І самого дозвілля у дітей, поки вони діти, не буває; дозвілля з'являється тільки тоді, коли в життя дитини входять "моральні принципи". Я з фанатичним азартом спостерігаю різні прояви відчуття дозвілля: як робітник ховає в кишеню получку, сідає на велосипед, як біржовий спекулянт остаточно кладе на апарат телефонну трубку, ховає в шухляду свій блокнот і замикає шухляду або як продавщиця продуктового магазину скидає фартух, миє руки, поправляє перед дзеркалом зачіску, підмальовує уста, бере сумочку і йде з магазину, — все це так по-людськи, що я часом здаюся сам собі якимсь виродком, бо тоді як у всіх людей настає дозвілля, я змушений демонструвати свої номери.

Якось я заговорив з Марі про те, чи й у тварин буває дозвілля, скажімо, в корови, коли вона лежить, ремигає, або у віслюка, що, дрімаючи, стоїть коло тину. Вона сказала, що думати, ніби тварини теж працюють і, отже, теж потребують дозвілля, — кощунство. Мовляв, сон можна б назвати таким дозвіллям, що має багато спільного у людей і тварин, але справжнє дозвілля в години відпочинку буває тільки тоді, коли цілком усвідомлюєш його. Навіть лікарі мають дозвілля, а останнім часом — і священики. Мене це дратує, їм не слід було б давати відпочинок, щоб вони принаймні в цьому зрозуміли нас, митців. Їм зовсім не обов'язково розумітися на мистецтві, покликанні художника, призначенні господньому та на інших дурницях, але природу митця вони повинні знати. З Марі я частенько сперечався про те, чи бог, у якого вона вірує, теж має дозвілля; вона завжди відповідала "так", діставала Ветхий завіт і читала мені з історії створення світу: "А на сьомий день господь бог відпочивав". Я спростовував її твердження Новим завітом, говорив, що, можливо, бог у Ветхому завіті й відпочивав, а от Ісуса Христа на дозвіллі я собі уявити ніяк не можу. Марі зблідла, коли я їй це сказав, але погодилась і заявила, що думати, ніби Христос міг відпочивати, їй здається богохульством: він міг, звичайно, справляти свята, але бездіяльним ніколи не був.

Спати я можу як тварина, здебільшого без сновидінь, часто буває, що просплю кілька хвилин, а здається, ніби не був на цім світі вічність, неначе просунув голову крізь стіну, за якою лежить безмежна пітьма, забуття, вічний спокій і те, про що думала Генрієтта, коли раптом впускала з рук на землю ракетку, ложку в тарілку чи байдуже жбурляла карти в вогонь, — тобто ніщо. Якось я спитав її, про що вона думає, коли на неї "находить" таке, а вона сказала:

— А ти справді не знаєш?

— Ні, — відповів я.

І вона пояснила стиха:

— Ні про що, думаю про ніщо.

Я зауважив, що думати зовсім ні про що неможливо, а вона сказала:

— Ні, таки можна, я тоді раптом стаю вся порожня, а водночас ніби п'яна, і мені хочеться в ту мить скинути з себе черевики, одяг і всякий баласт.

Генрієтта ще сказала, що почуває себе в такі хвилини чудово, завжди чекає, щоб настала така мить, та вона не приходить, коли її ждуть, а зненацька і здається тоді вічністю. Кілька разів з нею таке траплялось і в школі, я пам'ятаю, як одного разу мати наша сердито говорила по телефону з класною наставницею, запам'ятав і її слова: "Так, так, це істерія, ви маєте рацію і найсуворіше покарайте її".

Схоже відчуття чудесної порожнечи буває в мене під час гри в "не-гнівайся-друже", коли вона триває годин три-чотири: тоді для мене зникає все на світі, крім стуку фігурок та кубиків. Мені вдалося навіть Марі прищепити пристрасть до цієї гри, хоч вона більше схильна до шахів. Ця гра стала для нас своєрідним наркотиком. Іноді ми грали п'ять-шість годин підряд, і кельнери та покоївки, що приносили нам у номер чай або каву, дивилися на нас із таким же змішаним виразом страху й гніву, який бував на обличчі матері, коли це "находило" на Генрієтту, а часом вони говорили те ж саме, що й пасажири в автобусі, коли я повертався од Марі додому: "Просто неймовірно!" Марі винайшла досить складну систему обліку очків. Кожен, коли "викидав" партнера або "викидали" його самого, одержував відповідне очко: виходила цікава таблиця, і я купив Марі чотириколірний олівець, щоб їй було зручніше відмічати "актив" і "пасив" кожного гравця, як вона сама це називала.

Іноді ми грали і в дорозі, під час довгих переїздів залізницею, дивуючи серйозних пасажирів, поки я раптом не помітив, що Марі грає лише для того, аби зробити мені приємність, заспокоїти мене, дати перепочинок "душі митця". Вона стала грати неуважно, це почалося кілька місяців тому, коли я відмовився з'їздити в Бонн, хоча й мав п'ять вільних днів підряд. Мені не хотілось їхати в Бонн. Я боявся потрапити в те "коло прогресивних католиків", боявся зустрічі з Лео, а Марі наполягала, що їй ще раз треба "вдихнути католицького повітря". Я нагадав їй, як ми після першого вечора в тому "колі" поверталися з Бонна в Кельн, стомлені, змучені й розбиті, і як вона весь час повторяла в поїзді: "Ти такий милий, такий милий", а потім заснула в мене на плечі і тільки час від часу здригалася, коли кондуктор вигукував з тамбура, називаючи станції — Зехтем, Вальберберг, Брюль, Калыпойрен, — здригалась, підводила голову, а я лагідно знову прихиляв її голову собі на плече, і коли ми вийшли з поїзда на Західному вокзалі в Кельні, вона сказала: "Краще б ми пішли в кіно". Я нагадав Марі все це, коли вона почала говорити про потребу "вдихнути католицького повітря", й запропонував піти в кіно чи на танці або пограти в "не-гнівайся-друже", та вона похитала головою і поїхала в Бонн сама. Що таке "католицьке повітря", я не можу собі уявити. Зрештою ми ж тоді були в Оснабрюку, а там, по-моєму, теж не бракувало "католицького повітря".

11

Я зайшов до ванної кімнати, линув у ванну трохи хвойного екстракту, що його мені поставила Моніка Сільвс, і відкрив кран з гарячою водою.