Очима клоуна - Белль Генріх

Капустяний дух я пам'ятав ще з часів інтернату. Один тамошній патер якось пояснив нам, що капуста вгамовує хтивість. Мені й подумати було гидко, що хтось хоче "вгамувати" мою чи ще чиюсь хтивість. Певно, вони там дні і ночі тільки й думають про "плотські бажання", і десь там у кухні сидить, мабуть, черниця, складає меню, потім обговорює його з директором, обоє сидять віч-на-віч, нічого не кажуть про це, але при кожній назві страви, записаній на аркуші, думають собі: це гальмує, а це викликає хтивість. Мені така сцена здається абсолютно непристойною, так само як та проклята гра цілими годинами в футбол в інтернаті; ми всі знали — це щоб ми більше стомились і не думали про дівчат. Від цього гра в футбол стала мені гидкою, і коли я собі уявляю, що мій брат Лео мусить їсти капусту, аби вгамувати хтивість, мені хочеться піти в ту їхню "бурсу" й покропити всі запаси капусти соляною кислотою. У тих юнаків і без капусти попереду нелегке життя: певно, страшенно трудно щодня проповідувати оті неймовірні речі — воскресіння плоті й вічне життя. Роками обробляти виноградник господній і бачити, що на ньому так нічого й не росте. Генріх Белен, що багато допоміг нам, коли в Марі був викидень, якось пояснив мені все це. В розмові зі мною він завжди називав себе "чорноробом виноградника господнього як щодо переконань, так і щодо оплати".

Ми тоді о п'ятій годині ранку вийшли з лікарні, я проводив його додому пішки, бо в нас не було грошей на трамвай, і коли він зупинився перед своїми дверима й вийняв з кишені ключі, то вже нічим не відрізнявся од робітника, що повертається з нічної зміни: стомлений, неголений; я знав, тепер йому страшенно важко йти служити месу з усіма тими таїнствами, про які мені часто розповідала Марі. Тільки-но Генріх відімкнув двері, як його в сінях зустріла стара буркотлива жінка в пантофлях, з пожовклою шкірою на голих ногах, навіть не черниця, не мати йому і не сестра, і зашипіла ца нього:

— Що це означає? Як це розуміти?

Жалюгідне, затхле холостяцьке життя. Мене аністілечки не дивує, що деякі батьки-католики бояться пускати своїх молодих доньок до патерів на квартиру, і зовсім не Дивує, що хтось із тих бідолах часом утне якусь дурницю.

Я ледве стримався, щоб не подзвонити ще раз тому глухуватому старому з вонючою люлькою в конвікті Лео, — так хотілось обмінятися з ним думками про "плотські бажання". Дзвонити знайомим патерам я побоювавсь, а цей незнайомий, певно, краще зрозумів би мене. Хотілося ще спитати, чи вірно я розумію католицтво. Для мене в цілому світі було всього-на-всього чотири справжніх католики: папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі та Грегорі, постарілий уже негритянський боксер, що колись мало не став чемпіоном світу, а тепер абияк перебивався з хліба на воду, виступаючи по вар'єте в ролі силача. На гастролях я час від часу стрічався з ним. Він був дуже побожний, справді віруючий, належав до Третього ордену, і завжди його широченні боксерські груди прикривала чернеча сутана. Багато хто вважав його за тупоумного, бо він майже зовсім не балакав і харчувався чи не виключно огірками та хлібом; а втім, він був такий сильний, що міг нас обох з Марі носити по кімнаті на витягнутих руках. Було ще кілька досить імовірних католиків: Карл Емондс, Генріх Белен і, можливо, Цюпфнер. Щодо Марі, то я вже почав сумніватися: її "метафізичні страхи" здавались мені непереконливими, а коли тепер вона пішла від мене й робила з Цюпфнером те, що робила зі мною, то це вже буде саме те, що в її священних книгах недвозначно зветься порушенням шлюбної вірності й розпустою.

Її "метафізичний страх" стосувався виключно моєї відмови офіційно зареєструвати шлюб та виховувати наших дітей у католицькій вірі. Ще не маючи дітей, ми все ж часто балакали про те, як будемо їх одягати, як говоритимемо з ними, як виховуватимемо їх, і у всьому доходили згоди, за винятком католицького виховання. Я вже погодився охрестити їх. Марі сказала, що я повинен дати письмове зобов'язання про це, бо інакше, мовляв, нас не повінчають у церкві. Та коли я дав згоду і на церковне вінчання, виявилося, що треба ще й зареєструвати шлюб у мерії... Тут я втратив терпець і сказав: давай почекаєм, тепер уже однаково, на рік раніше чи пізніше, а вона розплакалась і сказала, ніби я не розумію, яка це трагедія для неї жити в такому стані, без надії, що наші діти будуть виховані в справді християнському дусі. Найнеприємніше в усьому цьому було те, що, як виявилось, ми протягом п'яти років говорили на цю тему, але кожен з нас мав на увазі своє. Я дійсно не знав, що, перш ніж повінчатися в церкві, треба зареєструвати шлюб у мерії. Звичайно, як дорослий громадянин і "цілком свідома особа чоловічої статі"" я мусив би знати все це, але я просто не знав, як донедавна не знав, що біле вино подають на стіл охолодженим, а червоне — підігрітим. Я-то знав, звичайно, що існує державна установа, де відбуваються якісь шлюбні церемонії і видають відповідні свідоцтва, але думав, що то тільки для невіруючих і для тих, хто хоче зробити державі цю невеличку приємність. А почувши, що туди обов'язково треба йти, перш ніж тебе повінчають у церкві, я справді розлютився, і коли Марі потім заявила про письмове зобов'язання по-католицьки виховувати дітей, ми посварились. Мені це вже нагадувало шантаж, а особливо не сподобалося, що Марі цілком згодна з тією вимогою про укладання письмової угоди. Адже вона могла і хрестити дітей, і виховувати так, як їй здавалось доцільним.

В той вечір Марі нездужала, була бліда і втомлена, говорила зі мною роздратовано, а коли я сказав:

— Ну, гаразд, усе зроблю, навіть підпишуся під тим папірцем, — вона розсердилась і заявила:

— Ага, ти ладен це зробити лише через лінощі, а не тому, що переконався в справедливості принципів вищого порядку!..

І я відповів: так, я справді готовий на все через лінощі і тому, що хочу бути з нею все життя, і навіть ладен по всій формі прийняти католицьку віру, якщо це потрібно, щоб утримати її. Я навіть піднісся до пафосу й заявив, що такі слова, як "принципи вищого порядку", нагадують мені катівню. Мою готовність перейти в католицтво, аби лише вона не кинула мене, Марі сприйняла як образу. А я дурень, гадав таким чином підлеститися до неї і мало не зайшов надто далеко в своїх обіцянках. Та вона сказала, що тепер уже йдеться не лише про нас обох, а про "порядок".

Це сталося ввечері в ганноверському готелі — в одному з тих дорогих готелів, де, замовивши чашку кави, одержуєте тільки три чверті чашки. Вони в тих готелях такі витончені, що повну чашку кави вважають явищем вульгарним, а що таке витонченість — їхні офіціанти знають краще за делікатних панів, які там зупиняються. У тих готелях я почуваю себе так, наче потрапив до надзвичайно дорогого й надзвичайно нудного інтернату. Крім усього іншого, я в той вечір смертельно стомився, бо витримав три виступи підряд: удень — перед якимись акціонерами сталеливарної компанії, після обіду — перед майбутніми вчителями, а ввечері — в одному вар'єте, де аплодували так мляво, що я передчував свій близький занепад. І коли потім я в тому безглуздому готелі замовив собі пива в номер, обер-кельнер буркнув у телефонну трубку: "Слухаю, пане", — таким крижаним тоном, ніби я забажав сечі; мені принесли пиво в срібному келиху. Я так стомився, що хотілось лише випити пива, трішки пограти в "не-гнівайсядруже", прийняти ванну, почитати вечірні газети й заснути поряд з Марі: права рука у неї на грудях, а обличчям так близько до її голови, щоб узяти з собою в сон аромат її волосся. В моїх ушах іще лунали ті мляві оплески. Мабуть, було б далеко гуманніше, якби вони всі показали великим пальцем униз. А та стомлена, пересичена зневага до моїх номерів була такою ж пошлістю, як і пиво в безглуздому срібному келиху. Я просто був неспроможний вести розмову на світоглядні теми.

— Йдеться про серйозне діло, Гансе, — сказала Марі вже не так голосно, навіть не подумавши, що слово "діло" завжди мало для нас двох певне значення: здавалося, вона вже забула про це. Марі ходила вперед і назад у ногах двоспального ліжка й, жестикулюючи, так розмірено тикала сигаретою в повітря, що маленькі клубочки диму повисали правильними точками. За минулі роки вона звикла курити; і зараз у пуловері салатного кольору була дуже гарна: біла шкіра, волосся потемнішало. Я вперше побачив у неї на шиї сухожилля. Я сказав:

— Змилуйся наді мною, дай мені спершу виспатись, а завтра за сніданком поговоримо про все, насамперед про "те діло".

Та вона не зрозуміла натяку, обернулась до мене, зупинилась перед ліжком, і по її устах я зрозумів, що цю сутичку спричинило щось таке, в чому Марі сама собі не признається. Вона затяглася сигаретою, і я побачив у куточках уст маленькі складочки, яких досі не помічав. Вона глянула на мене, похитала головою, зітхнула й, одвернувшись, знову стала ходити по кімнаті.

— Не можу збагнути, в чому справа, — стомлено мовив я, — спершу ми сперечалися про мій підпис під тим шантажним документом, потім про реєстрацію шлюбу в мерії. Тепер я згоден на все, а ти сердишся ще більше.

— Так, — сказала Марі, — по-моєму, ти надто швидко на все погодився, і мені здається, що ти боїшся одвертої розмови. Чого ти, власне, хочеш?

— Тебе, — відповів я. Не знаю, чи можна взагалі сказати жінці щось приємніше за це слово. — Іди сюди, — запропонував я, — візьми попільничку й приляж поряд: так ми зможем поговорити значно спокійніше. — Тепер я вже не наважувався, враховуючи її стан, згадати про "діло".

Вона похитала головою, поставила мені на ліжко по-пільничку, відійшла до вікна і втупилась очима на вулицю. Мені зробилося страшно.

— Щось мені не подобається в нашій розмові — в твоїх словах звучить щось не твоє.

— А чиє ж? — запитала вона стиха, і мене здивувала несподівана ніжність у її голосі.

— Від них пахне Бонном, — мовив я, — вашим "колом": Зоммервільдом, Цюпфнером і всією тією братією.

— Можливо, тобі вчувається те, що сам бачив на власні очі, — сказала Марі, не обертаючись до мене.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — стомлено мовив я.

— Ах, — сказала вона, — ніби ти й не знаєш, що тут відбувається католицький з'їзд.

— Плакати їхні я бачив, — пригадав я.

— А що Геріберт і прелат Зоммервільд можуть бути тут, тобі й на думку не спало?

Досі я не знав, що Цюпфнера звати Герібертом.