Пітер Пен і Венді - Баррі Джеймс Метью

Навіть весело жартували: от, мовляв, опізнилися сьогодні до ліжка, а хто винен? Сама матуся Венді!..

Та ось їхні голоси віддалилися й змовкли, і над затокою запала глуха тиша. А потім десь ген здаля долинув ледь чутний голос:

— Рятуйте! Рятуйте!

Дві маленькі постаті гойдалися на хвилях ггід Скелею провинних. Дівчинка була непритомна, і голова її лежала у хлопчика на руці. Останнім зусиллям Пітер завдав її на скелю, а тоді й сам знеможено простягся поруч. У голові в нього паморочилось, та він бачив, як невпинно піднімається вода. І хоча знав, що скелю незабаром затопить, проте вдіяти щось уже просто не мав сили.

Отак вони й лежали поряд, а тим часом до скелі підпливла русалка й тихенько потягла Венді за ноги у воду. Відчувши, що Венді зсувається із скелі, Пітер рвучко підхопивсь і ледве встиг витягти її назад. Тепер уже довелося відкрити їй, що чекає їх далі.

— Ми на скелі, Венді,— сказав він.— Але її затоплює приплив, і скоро вона зовсім зникне під водою.

Одначе Венді не збагнула небезпеки.

— То треба тікати звідси,— мовила вона майже весело.

— Еге ж,— мляво погодився Пітер.

— Ми попливемо чи полетимо, Пітере? Він був змушений сказати їй усю правду.

— Як по-твоєму, Венді, чи зможеш ти допливти чи долетіти до берега без моєї допомоги?

Венді довелось признатися, що вона занадто стомлена. Пітер глухо застогнав.

— Що з тобою?— запитала Венді, враз пройнявшись тривогою за нього.

— Я не в силі допомогти тобі, Венді. Гак поранив мене. Тепер я не можу ні полетіти, ні попливти.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє потонемо?

— Поглянь, як піднімається вода.

Вони затулили очі руками, щоб не бачити цієї страшної картини. Тепер уже обоє не мали сумніву, що скоро загинуть. Аж раптом щось торкнулося Пітерової щоки — легеньке, мов поцілунок,— та так і залишилось біля нього, немов боязко запитувало: "А чи не можу я стати в пригоді?"

То був хвіст повітряного змія, якого кілька днів тому змайстрував Майкл. Змій тоді ж таки вирвався у нього з рук і полетів геть.

— А-а, Майклів змій,— байдужно мовив Пітер, але раптом ухопився за хвіст і потяг змія до себе.

— Цей змій піднімав Майкла в повітря!— вигукнув він.— То чом би йому не перенести на берег і тебе?

— Нас обох!

— Ні, двох він не підніме. Майкл і Чубчик пробували, та нічого не вийшло.

— Тоді кинемо жеребок,— хоробро сказала Венді.

— Нізащо. Адже ти дівчинка..

Він уже обв'язав кінець хвоста навколо пояса Венді. Вона вчепилася за нього, не хотіла летіти сама, але Пітер силоміць зіпхнув її зі скелі.

— Прощавай, Венді!

Змій поніс її геть, і за кілька хвилин вона зникла з очей. Пітер лишився сам-один посеред затоки.

На той час на скелі вже майже не було де стояти, і вода от-от мала зовсім затопити її. На поверхні затоки затанцювали бліді відсвіти місяця, і зараз же по тому почувся спів русалок — наймелодійніші й найсумніші у світі звуки.

Пітер був не такий, як інші хлопчаки, але врешті і його здолав страх. Дрож перебіг у нього по тілу, неначе брижі по воді під подувом вітру. Тільки брижі на воді біжать та й біжать, а в Пітера це тривало лиш коротку хвилю. Вже за мить він гордо випростався на скелі й усміхнувся отією своєю славнозвісною усмішкою. В душі його гриміли бойові барабани. Здавалося, вони промовляли: "Загибель — це теж пригода, та ще й яка!"

Розділ дев'ятий

ПТАХА-НЕБУВАЛИЦЯ

Пітер ще чув, як русалки одна за одною розпливлись по своїх підводних покоях. А от як зачинялися за ними двері, йому з такої віддалі вже годі було б почути, якби не маленькі дзвіночки, що висять на всіх дверях у коралових печерах русалок і дзвеленчать щоразу, коли хтось відчиняє чи зачиняє двері,— так само, як і в найкращих домах у нас. Оте тихе дзеленчання й долинуло до Пітера.

Тим часом вода дедалі піднімалась і вже сягнула його ніг. Чекаючи, поки хвилі поглинуть його, Пітер задивився на єдину річ, що видніла на темній поверхні затоки. Йому здалося, що то клапоть паперу,— можливо, шмат повітряного змія,— і він знічев'я подумав: цікаво, чи скоро хвилі винесуть його на берег?

Аж раптом він з подивом помітив, що той клапоть не просто гойдається на хвилях, а, судячи з усього, кудись кермує, бореться з припливом і часом навіть перемагає. І Пітер, що завжди ставав на бік слабшого, за кожним разом мимоволі плескав у долоні: так хоробро змагався з хвилями той клапоть паперу!

Та насправді то був ніякий не папір, а птаха-небувалиця, яка чимдуж силкувалася допливти до Пітера на своєму гнізді. Відколи гніздо впало у воду, вона навчилася гребти крилами і оце тепер саме в такий спосіб скеровувала своє чудернацьке суденце до скелі.

Коли Пітер, зрештою, упізнав її, то побачив, що вона геть знесиліла. А небувалиця пливла рятувати його, віддати йому своє гніздо, хоч там лежали її яєчка. Як на мене, дивна вона істота: нехай навіть часом Пітер був добрий до неї, але ж не раз траплялося, що й кривдив.

Та, мабуть, вона, так само як місіс Дарлінг і всі інші, просто не могла встояти перед його перлистими молочними зубенятами.

Небувалиця гукнула Пітера й сказала, чого припливла, а він тут-таки запитав, що їй треба. Атож, вони не зрозуміли одне одного. То тільки в чарівних казках люди можуть вільно розмовляти з птахами. Я, звісно, й сам хотів би, щоб це була казка і щоб Пітер зрозумів не-бувалицю й відповів їй доладно. Та я над усе ціную правду, отож і розповідаю лише те, що було. А насправді вони не тільки не зрозуміли одне одного, але й почали сваритися.

— Я хо-чу, щоб ти за-ліз у мо-є гніз-до!— гукала птаха, вимовляючи кожне слово якомога повільніше та виразніше.— Ти міг би ді-ста-ти-ся в ньо-му до бе-ре-га. Я так сто-ми-лась, що не мо-жу під-плив-ти ближ-че. Спро-буй ти сам!

— Про що ти там крячеш?— озвався Пітер.— Чом не пливеш собі за водою, як завжди?

— Я хо-чу, щоб ти...— відказала птаха й повторила все спочатку. Тоді й Пітер спробував гукати до неї так само по складах:

— Про що ти там кря-чеш?..— і так далі.

Небувалиця розсердилась — ці птахи взагалі надзвичайно дражливі.

— Дурноголовий малий упертюх!— крикнула вона.— Чом ти не робиш, як тобі кажуть?!

Пітер здогадався, що птаха лає його, тож і собі гукнув навмання:

— Сама ти дурна!

І тут, хоч як це дивно, обоє гримнули в один голос:

— Ану цить!

— Ану цить!

Та все ж таки птаха хотіла будь-що врятувати Пітера. Останнім відчайдушним зусиллям вона підштовхнула гніздо до скелі, а сама знялася в повітря, покинувши в гнізді яєчка.

Аж тепер Пітер збагнув, чого вона хоче. Він ухопився за гніздо і вдячно помахав рукою птасі, що кружляла над ним. Та кружляла вона не тому, що чекала подяки, і навіть не задля того, щоб простежи-

ти, як Пітер залізе в гніздо,— їй треба було побачити, що він зробить з яєчками.

То були два чималі білі яєчка. Пітер узяв їх в руки й замислився. Небувалиця затулила очі крилами, щоб не бачити, як він кине яєчка у воду. Та все-таки не могла стриматись і нишком підглядала крізь пір'я.

Не пригадую, чи казав я вам, що на Скелі провинних стримів кілок, якого багато років тому забили там пірати, щоб позначити місце, де закопано скарб. Загублені хлопчаки давно вже відшукали ті блискітливі поклади і, коли їм хотілося попустувати, жменями кидали чайкам золоті моїдори, діаманти, перла й коштовні прикраси. Птахи жадібно кидались на них, мов на поживу, а тоді сердито летіли геть, зрозумівши, що їх просто пошито в дурні. Так от, той кілок і досі стримів на скелі, і Джентльмен Старкі, коли був там, почепив на ньому свій головний убір — непромокальний брезентовий капе-люх-зюйдвестку з широкими крисами,— та так і забув його. І ось тепер Пітер узяв той капелюх, поклав у нього яєчка й пустив на воду. Капелюх чудово поплив по хвилях.

Небувалиця з самого початку збагнула, чого хоче Пітер, і радісно закричала, щоб показати своє захоплення. Хоч як прикро про це казати, але він і собі хвалькувато кукурікнув.

А тоді заліз у гніздо, встромив замість щогли кілка й напнув на ньому, як вітрило, свою сорочку.

Тим часом небувалиця спустилася на капелюх і знову сіла на свої яєчка. Весело попрощавшись, вони попливли в різні боки.

Коли Пітер дістався берега, він, певна річ, залишив гніздо в такому місці, де небувалиця легко змогла б знайти його. Але вона так уподобала капелюх, що не схотіла повертатись у своє гніздо. Так воно й гойдалося на хвилях порожнє, аж поки геть розвалилось. А Старкі не раз виходив на берег і скрушно дивився, як небувалиця сидить у його капелюсі.

Та ми з нею більше не зустрінемось, отож скажу вам тільки, що відтоді всі небувалиці будують собі гнізда у вигляді такого капелюха й випускають своїх пташенят гуляти на його широкі криси.

Ото було радощів, коли Пітер нарешті повернувся в підземну оселю! Венді теж тільки-но добулась додому, бо повітряний змій таки чимало покружляв, поки виніс її на берег. Усі наввипередки розповідали про свої пригоди. Та чи не найбільшою пригодою було те, що вони на кілька годин опізнились до ліжка. Хлоп'ята так розгулялися, що й тепер не хотіли спати і вдавалися до всіляких хитрощів, аби

б*

83

тільки не вкладатись. Навіть вимагали, щоб Венді перев'язувала їм уявні рани. Та Венді, хоча й раділа, що всі вони знову вдома, цілі та здорові, проте, дізнавшись, котра година, вжахнулася.

— Ану зараз мені спати!— звеліла вона таким голосом, що годі було не послухатись.

Зате вранці Венді була напрочуд лагідна з хлоп'ятами й перев'язала всіх, хто хотів. І вони цілий день гралися в нову гру: ходили обмотані бинтами, накульгуючи або ж тримаючи руку на черезплічнику.

Розділ десятий

ЩАСЛИВА ДОМІВКА

Бій у затоці мав один дуже важливий наслідок: після нього червоношкірі стали друзями загублених хлопчаків. Адже Пітер урятував Тигрову Лілею від неминучої загибелі, тож тепер і вона, і все її хоробре воїнство ладні були задля-нього на що завгодно. Ночами вони охороняли підземну оселю, чекаючи рішучого наступу піратів,— усі розуміли, що його можна сподіватися в першу-ліпшу мить. Та навіть і вдень відважні малмали, покурюючи люльку миру, тинялися довкола з таким виглядом, ніби тільки й дожидали; чи не перепаде їм чогось смачненького від обіду.

Вони називали Пітера Великим Білим Батьком і падали перед ним ниць. Йому це страшенно подобалось, хоч навряд чи йшло на користь.

— Великий Білий Батько,— дуже поважно прорікав він, тим часом як червоношкірі лежали простягтись біля його ніг,— вельми задоволений, що малмальське воїнство охороняє його вігвам від піратів.

— Тигрова Лілея хоче сказати,— озивалася прекрасна індіанка.— Пітер Пен урятував її, і тепер вона вірний друг Пітера Пена.