Пітер Пен і Венді - Баррі Джеймс Метью

Тигрова Лілея не дасть піратам його скривдити.

Звісно, такій красуні не годилося б отак запобігати перед ним, але Пітер приймав це за належне й поблажливо відказував:

— От і добре. Пітер Пен усе сказав.

Коли він це виголошував, червоношкірі знали, що розмові кінець, і покірливо замовкали. Та до інших хлопчаків вони такої пошани не виказували й мали їх за рівних собі. Зустрічаючи котрогось, вони недбало кидали: "Здоров!"— і йшли собі далі. І що найприкріше — Пітер, як видно, вважав, що так і має бути.

Венді в душі співчувала ображеним хлоп'ятам, але, як справжня господиня, не хотіла слухати ніяких нарікань на "батька".

— Тато краще знає, як треба,— завжди казала вона, хоч би що там думала сама собі. А думала вона, що не слід би дозволяти червоношкірим по-панібратському називати її "хазяєчкою".

Та ось ми з вами дійшли й до вечора, що його вони потім згадували як з усіх вечорів вечір — стільки тоді сталося пригод і такі важливі були їх наслідки. День минув спокійно, неначе збирався на силі, і ось уже червоношкірі, позагортавшись у свої укривала, стали на варту біля підземної оселі, тимчасом як там унизу її мешканці мирно вечеряли. Не було тільки Пітера: він пішов дізнатися, котра година. А треба вам сказати, що час на острові можна визначити лише в один спосіб: знайти отого крокодила й чекати, поки годинник у нього в череві виб'є наступну годину.

Цього разу вечеря у загублених хлопчаків була уявна, і вони сиділи круг порожнього столу, вдаючи, ніби наминають смачні наїдки. Зате галасували й сварилися так, що Венді мало не оглухла. Та нехай би вже собі галасували, а то ж кожен пускав у діло руки й виправдувався тим, нібито Базіка, чи ще там хто, штовхнув його під лікоть. А цього Венді попускати їм ніяк не могла. В домі було суворо заведено: за столом не битись, а коли трапиться якась незгода, звертатися до матусі — підняти руку й чемненько запитати: "Можна поскаржитись на того чи того?" Та хлопчаки або забували про це правило, або ж, навпаки, просто-таки зловживали ним.

— Ану замовкніть!— гукнула Венді, чи не вдвадцяте розтлумачивши їм, що всім разом говорити не можна.— Ти вже випив молоко, Задавако?

— Ще трохи не допив, матусю,— відказав той, зазирнувши в уявний кухоль.

— Де там, він ще й не брався до молока!— обізвався Хвалько. Вражений такою зрадливістю, Задавака не проминув цієї нагоди.

— Можна поскаржитись на Хвалька?— зараз же спитав він. Та ще раніш підняв руку Джон.

— Чого тобі, Джоне?

— Можна, я сяду на Пітерів стілець, поки його немає?

— На татів стілець? Та ти що, Джоне!— обурилась Венді.— Звісно, що не можна.

— Та він же не справжній тато,— заперечив Джон.— Він навіть і не знав, як це бути татом, поки я його не навчив.

То вже було нарікання.

— Можна поскаржитись на Джона?— враз вихопились Близнюки.

Базіка й собі потягнув руку догори. Він був найсумирніший з хлопчаків, а коли по правді — то єдиний сумирний серед них, і Венді завжди ставилась до нього особливо лагідно.

— А от я...— нерішуче почав він.— Я б не міг бути татом, правда?

— Ні, Базіко.

Базіка мав дурну звичку: коли починав щось говорити,— хоч таке траплялося й не часто,— то спинитися вже не міг.

— Коли вже мені не випадає бути татом,— сумно провадив він далі,— то чи не дозволив би ти мені, Майкле, стати немовлям замість тебе?

— Ні, не дозволив би,— відрубав Майкл, що вже вмостився у своєму кошику.

— Коли вже мені не випадає бути немовлям,— ще сумніше правив своєї Базіка,— то чи не міг би я стати близнюком?

— Ніколи в світі!— вигукнули Близнюки.— Ти й гадки не маєш, як важко бути близнюком.

— Ну, а коли мені не випадає ніким бути,— мовив Базіка,— то, може, хтось із вас хоче, щоб я показав фокус?

— Ні!— відказали всі в один голос. Аж тепер Базіка спинився.

— Та я й сам знав, що ніхто не захоче,— зітхнув він.

І раптом з усіх боків знов посипались оті осоружні скарги:

— Задавака плює на стіл!

— Близнюки спочатку їдять солодке!

— Чубчик їсть усе разом!

— Хвалько розмовляє з повним ротом!

— Можна поскаржитись на Близнюків?

— Можна поскаржитись на Чубчика?

— Можна поскаржитись на Хвалька?

— Ой, годі вже, годі!— вигукнула Венді.— їй право, мені часом здається, що з дітьми більше клопоту, ніж вони того варті.

Вона звеліла прибрати зі столу й узялася до свого кошика з шитвом: там знов було повно панчіх з дірами на п'ятах.

— Венді!— обурено озвався Майкл.— Я вже виріс із колиски!

— Хтось же має в ній спати,— відказала Венді майже сердито,— а ти в нас найменший. Колиска надає домівці затишку.

Вона штопала панчохи, а хлоп'ята бавилися навколо. Яке то було приємне видовище: веселі личка, осяяні вогнем із каміна, маленькі ноженята, що вистрибують у танці. Така картина давно вже стала звичною в підземній домівці, але сьогодні ми бачимо Ті востаннє.

Нагорі почулася чиясь хода, і Венді, певна річ, упізнала її перша.

— Діти, тато йде! Він любить, щоб ви зустрічали його біля дверей. Тим часом надворі червоношкірі простяглися ниць перед Пітером.

— Добре пильнуйте мій вігвам, хоробрі воїни. Пітер Пен усе сказав.

А потім, як уже не раз перед тим, хлопчаки весело витягли Пітера з його дупла. Атож, так бувало не раз, але більш ніколи не буде.

Він приніс хлоп'ятам горіхів і сказав Венді, котра година.

— Ой Пітере, розбестиш ти їх!— з удаваним докором мовила Венді, проте не стримала усмішки.

— Дарма, жінко,— мовив Пітер, чіпляючи на місце рушницю.

— Це я сказав йому, що матусь звуть жінками,— шепнув Майкл до Чубчика.

— Можна поскаржитись на Майкла?— тут-таки обізвався Чубчик.

До Пітера підступив один з Близнюків. ■ Тату, ми хочемо танцювати.

— Танцюйте собі, синку,— сказав Пітер. Він був у чудовому гуморі.

— Ми хочемо, щоб і ти з нами.

Насправді Пітер танцював найкраще з них усіх, але тепер прикинувся обуреним.

— Я? Де вже мені з моїми старими кістками!

— І матуся нехай потанцює!

— Що?!— вигукнула Венді.— Матері такого виводку — танцювати?

— Але ж сьогодні субота,— сказав Задавака.

Насправді то не була субота, а коли б і була, знати цього ніхто не міг, бо всі давно уже втратили лік дням. Але щоразу, коли хлоп'ята чогось домагалися, то казали: "сьогодні субота",— і досягали свого.

— Ай справді, сьогодні субота, Пітере,— мовила Венді, поступа-ючись.

— Танцювати з нашими тілесами, Венді...

— Та ми ж у своїй сім'ї.

— Ну що ж, твоя правда.

І хлопчакам дозволили потанцювати, але спершу загадали надягти нічні сорочки.

— Ось що я скажу тобі, жінко,— звернувся Пітер до Венді, гріючись біля вогню й дивлячись, як вона штопає панчоху.— Нема нічого кращого для таких, як оце ми, ніж посидіти ввечері перед каміном у колі своїх дітлахів.

— Приємно, Пітере, правда ж?— відказала Венді, страшенно задоволена.— А знаєш, мені здається, що в Чубчика твій ніс.

— А Майкл схожий на тебе.

Венді підійшла до нього й поклала руку йому на плече.

— Любий Пітере,— сказала вона,— у нас така велика сім'я, і мої найкращі літа вже, звісно, позаду, але ж ти не хочеш ніякої переміни?

— Ні, Венді, що ти...

Він справді не хотів переміни, але дивився на Венді трохи розгублено й кліпав очима так, як ото буває, коли людина тільки-но прокинеться і не знає, чи вона ще спить, чи вже ні.

— Що з тобою, Пітере?

— Та я оце подумав,— якось ніби злякано відказав Пітер,— це ж усе не насправді? Те, що я їхній батько, і все таке інше?

— Авжеж ні,— сухо мовила Венді.

— Ти розумієш,— трохи винувато пояснив він,— коли б я справді був їм батьком, то враз би немов постарів.

— І все ж таки вони наші, Пітере, твої і мої.

— Але ж не насправді, Венді?— стривожено перепитав він.

— Звісно, що ні, коли ти цього не хочеш,— відказала Венді й виразно почула, з якою полегкістю він зітхнув.— Слухай, Пітере,— раптом запитала вона, намагаючись говорити твердо,— а як ти насправді ставишся до мене?

— Як відданий син, Венді.

— Так я й думала,— сказала вона, а тоді пішла й мовчки сіла в найдальшому кінці кімнати.

— Якась ти дивна,— мовив Пітер. Він справді був щиро здивований.— І Тигрова Лілея така сама. Теж хоче кимось мені бути, але не матір'ю.

— Певно, що не матір'ю,— холодно наголосила Венді.

Тепер ви зрозуміли, чому вона не полюбляла червоношкірих?

— А ким же тоді?

— Жінок про це не питають.

— Ну що ж, не хочеш — не треба,— образився Пітер.— Спитаю Дзінь-Брязь, може, вона скаже.

— Ще б пак, Дзінь-Брязь тобі все скаже!— зневажливо кинула Венді.— В неї сорому ані крихти.

Дзінь, що підслухувала цю розмову із своєї спочивальні, миттю озвалась: голосно вигукнула щось зухвале.

— Вона пишається тим, що не має сорому,— переклав Пітер. І раптом у нього сяйнула нова думка.— А може, Дзінька сама хоче бути мені матір'ю?

— Дурноверхий йолоп!— розлючено вереснула Дзінь-Брязь. Фея так часто повторювала ці слова, що Венді вже й не потребувала перекладу.

— Я майже згодна із Дзінькою!— сердито вигукнула вона.

Ви тільки уявіть собі: Венді розсердилась! Але їй справді урвався терпець, до того ж вона й гадки не мала, що станеться з ними всіма того ж таки вечора. Коли б вона знала, то нізащо б не дала волі гніву.

Ніхто з них про те не знав. А може, й добре, що не знали: принаймні мали ще годину щасливого невідання. Тій годині судилося стати для них останньою на острові, тож порадіймо разом з ними — адже в годині цілих шістдесят хвилин!

Хлоп'ята весело співали й танцювали в своїх нічних сорочечках. Пісенька була кумедно-моторошна, і, співаючи її, вони вдавали, ніби їх страхають власні тіні. Жоден не відав, що невдовзі на них насунуть справді моторошні тіні й змусять їх по-справжньому тремтіти з жаху.

А тим часом вони танцювали. Що то був за танець! Хлоп'ята з веселим галасом штурхали один одного на ліжко й знову тягли в коло. А скоро почало здаватися, що то вже й не танець, а справжній бій подушками. Та ось уже хлопці вгамувались, а подушки все просилися щоб їх покидали ще трохи,— неначе відчували, що ніколи більше не побачать своїх господарів.

А скільки цікавих казок оповіли вони одне одному того вечора, перш ніж почути від Венді останню, ту, що вона розказала їм на сон грядущий.

Навіть Задавака і той спробував щось розповісти, але його казка вже при початку була така нудна, що він сам злякався й похмуро мовив:

— Еге ж, нудний початок. То будемо вважати, що це вже й кінець.