Пітер Пен і Венді - Баррі Джеймс Метью

Вона була вже не та маленька дівчинка, якій краялось серце за нього, а доросла жінка, що дивилася на все те з усміхом, одначе в її усміху бриніли сльози.

Потім вона засвітила світло, і Пітер побачив її. З уст його вихопився болісний крик. А коли ця ставна, вродлива жінка нахилилась, щоб узяти його на руки, він рвучко відскочив.

— Що з тобою?— знов вигукнув він. Венді довелося пояснювати.

— Я доросла, Пітере. Мені вже більше як двадцять років. Я давно виросла.

— Ти ж обіцяла не рости!

— Я нічого не могла з собою вдіяти. Тепер я заміжня жінка, Пітере.

— Неправда!

— Правда. А оця дівчинка в ліжку — моя донька.

— Неправда!

А втім, цьому він повірив. І, підступивши до ліжка, підніс над сонною дитиною свій кинджал. Та, певна річ, не вдарив. Замість того він сів на підлогу й заплакав, і Венді не знала, як його втішити,— а колись же втішала так добре! Тепер вона була звичайна собі жінка і мусила вискочити з кімнати, щоб спокійно подумати.

Тим часом Пітер і далі плакав, так що зрещтою його плач збудив Джейн. Вона сіла на ліжку й одразу ж зацікавилась.

— Хлопчику,— спитала вона,— чого ти плачеш?

Пітер устав і вклонився їй, а вона й собі вклонилась йому з ліжка.

— Здрастуй,— мовив він.

— Здрастуй,— відповіла Джейн.

— Мене звуть Пітер Пен,— сказав він.

— Еге ж, я знаю.

— Я прилетів по свою матусю,— пояснив він,— забрати її з собою на Небувальщину.

— Знаю,— сказала Джейн.— Я чекала на тебе.

Коли Венді нерішуче повернулася до дитячої кімнати, Пітер сидів на спинці ліжка й переможно кукурікав, а Джейн, себе не чуючи із захвату, кружляла в нічній сорочечці попід стелею.

— Вона моя матуся,— пояснив Пітер.

Джейн спустилась додолу і стала поряд нього. Вона дивилася на Пітера саме так, як йому подобалось і як належало, на його думку, дивитись на нього особам жіночої статі.

— Йому так потрібна матуся!— сказала Джейн.

— Еге ж, я знаю,— сумно погодилась Венді.— Ніхто не знає цього краще за мене.

— Прощавай!— гукнув Пітер до Венді й знявся в повітря. Безсовісна Джейн полетіла слідом за ним. Вона уже й собі вважала, що так подорожувати найкраще.

Венді кинулась до вікна.

— Ні! Ні!— гукнула вона.

— Я тільки приберу в його домку і повернуся,— сказала Джейн.— Він хоче, щоб я кожної весни літала з ним прибирати.

— Якби й мені полетіти з вами!— зітхнула Венді.

— Ти ж не вмієш літати,— нагадала їй Джейн.

Звичайно, кінець кінцем Венді таки дозволила їм полетіти разом. І ось ми бачимо її востаннє: вона стоїть біля вікна, дивлячись, як вони віддаляються в небі, мов дві зірочки, і врешті зникають з очей.

Та придивіться добре до Венді. Ви бачите, як сивіє її волосся і як вона знову меншає,— адже все це сталося дуже й дуже давно. А тепер уже й Джейн — звичайна собі доросла жінка, і в неї є донька, на ім'я Маргарет. І навесні, коли настає час прибирати, Пітер прилітає по неї (звісно, якщо не забуває) і забирає її з собою на Небувальщину. Там вона розповідає йому історії про його власні пригоди, а він залюбки їх слухає. А коли й Маргарет виросте, у неї теж буде маленька донька, і тоді вже вона стане Пітерові за матусю. Отак воно й триватиме, поки діти на землі веселі, нелукаві й безжальні.