Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

З уваги цих спостережних постів не міг випасти жодний рух на морі. Звичайно, і про російських моряків, яких обставини війни загнали на берег, стало відомо* японцям. До вечора їх вже оточив десант, висаджений з крейсера "Ній-така". Зморені за два дні боїв, не маючи при собі зброї, вони змушені були здатися в полон.

Але і в полоні їх не залишало— усвідомлення чесно виконаного обов'язку: корабель було вчасно висаджено в повітря. Спогад про це сповнював усіх радістю. Вибравшись з води на корейську землю, вони з полегшенням здалека спостерігали, як, боячись, очевидно, наткнутись на мілину, тихо наближався до "Быстрого" ворожий міноносець. Потім він зовсім зупинився, і від нього відділилася шлюпка. Вона попрямувала до руїни корабля, що виднілась над водою.

Російські моряки були певні, що ворог його не використає. Ця думка ще більше наблизила команду до командира. Тут, на березі, він залишився таким самим по-дружньому прихильним до матросів.

Тепер усі вони були перед ним. Командир ласкаво оглядав своїх рятівників. Це вони, його підлеглі, допомогли йому виплисти на землю — без— них він міг би захлинутись на морських хвилях. Задоволений відданістю своєї команди і ще більше тим, що міноносець вдало висаджений в повітря перед самим носом ворога, Ріхтер приклав долоню лівої рук" до серця і схвильовано звернувся до матросів:

— Братці, я ніколи не забуду вас. Похід на Далекий Схід і вчорашній бій зріднили нас навіки. Вважайте мене назавжди своїм другом. Повернемося на батьківщину, і я за бойові заслуги представлю вас до нагороди. Мало того, я особисто прошу кожного з вас запросто заходити до мене на квартиру в Петербурзі, якщо будете будь в чому мати потребу. Допоможу.

Матроси шумно дякували командирові, слова якого, підбадьорили^ їх 46.

Незважаючи на пережиті за останні дні нещастя, до декого вперше повернувся навіть веселий настрій. Залунали дошкульні жарти на адресу ворога, що запізнився.

— Хотіли взяти корабель, а доведеться піймати облизня,— сказав хтось, посміхаючись.

— Усе це добре, а що сталося з Галкіним? — запитав машиніст Єф-ремов.

Жарти одразу припинились, обличчя спохмурніли.

Не інакше, як доведеться записати в поминання за упокій Петра,— зітхнувши, вимовив кочегар і перехрестився.

— Ти ще не хрестись, можливо, він і живий ще.

— Ні, залишитись живим ніяк не можливо.

— Так, а хлопець же який!.. На загин залишився і всіх виручив,— з захопленням обізвався підшкіпер Філіппов.

Усім було жаль товариша, але ім'я Петра Галкіна стало гордістю ікоманди. І ніхто не знав, що насправді з ним трапилось. А було так. Залишившись сам, Петро Галкін дістав кусок конопляного троса, надів >на себе рятувальний пояс і пройшов на корму. Погляд його мимоволі —.був спрямований в бік відпливаючих людей: вони були вже далеко і їм .не загрожувала небезпека від вибуху.

— Час!

Квартирмейстер не пізнав свого голосу, ніби хтось інший скомандував йому.

Спустившись у жилу палубу, він зупинився біля приготовленого бік-.фордового шнура. В його руках уже спалахнув сірник, але він швидко погасив його. Вся його постать застигла на місці. Голова була зайнята точними розрахунками — скільки часу прогорить відрізок шнура до .підривного патрона? Вісім хвилин. Цього більше ніж досить, щоб устигнути заховатись. Тільки після цього він підпалив бікфордів шнур. .Але Галкін затримався — чи правильно загорівся шнур? Усе було добре. Вогонь впевнено йшов до своєї мети. Чорний тонкий джгутик ніби .-відповзав, звиваючись, у бомбовий погріб і поступово скорочувався. Галкін не міг не розуміти, що, можливо, разом з ним також скорочується і строк його життя, і пішов на ніс. Тут він один кінець конопляного троса прикріпив до леєрного стояка, а другим обв'язав себе. В такому .вигляді він спустився за борт, як за бліндироване прикриття, повиснув д став чекати. Звідси йому було видно, як дехто з команди вже виходив ,з води на берег. Чи пощастить йому коли-небудь зустрітись знову з лими дорогими людьми? Вони можуть ще повернутися в Росію, а він... Сльози набігли на очі, а з грудей вирвався голосний вигук:

— Уклін батьківщині!

Ніхто йому не відповів. Він чув тільки знайомі сплески хвиль, що .бились об залізні борти. Потроху димили труби, справляючи враження, .що судно стоїть на якорі і нічого йому не загрожує. Квартирмейстер не відчував страху, але він щулився від дивного відчуття — в нього, незважаючи на сонячний день, чомусь дуже замерзла спина. Можливо, пройшло лише кілька хвилин, а йому здавалось, що він висить над водою довгі й томливі години. Виникла тривожна думка — чи не погас бік-.фордів шнур? Але ніби на відповідь йому, роздираючи нутро корабля, пролунав гуркітливий тріск. Над бортом з виттям і свистом пронеслись куски заліза. Найважчі з них упали тут-таки біля носа, обливши Галкі-,на фонтаном води. Йому здалося, що й сам він разом з кораблем, що рвонувся, злетів у повітря і розсипався блискучими бризками. В на-хтупну мить його рвучко загойдало на тросі, вдаряючи об борт, і йому .стало ясно, що він залишився живий.

Усі розрахунки квартирмейстера на порятунок справдились. Побачивши незруйновану носову частину, він подумав, що і весь корабельч можливо, цілий. Чи не у сні це все було? По тросу він квапливо піднявся на палубу і залишився задоволений своєю роботою: ворогові можуть, дістатися тільки купи розбитого заліза. Більше йому тут робити було нічого. Але переправлятися на берег, щоб наздогнати команду, Петро* Галкін не поспішав. Плавати він не вмів, а на рятувальний пояс не покладав надій. Далися взнаки і наслідки вибуху: від перенапруження м'язи розм'якли, як вата, важко було рушити з місця, шуміло в голові і дуже хотілося пити.

До носу "Быстрого", що піднімався над водою, пристала ворожа шлюпка. Японці збуджено з гортанним вищанням заговорили щось на своїй мові. На їхніх жовтих і чорнооких обличчях відбивалась досада, як у мисливця, що випустив свою здобич, і вони люто замахали кулаками. Те, що вони побачили, дратувало й дивувало їх: на носовому кнехтг висадженого в повітря судна сиділа людина, курила цигарку і, дивлячись на них, скромно посміхалася. Проте навіть і у розлюченого ворога^ не піднялась рука покінчити з цим героєм,— квартирмейстера Галкіна" взяли в полон 47.

"БЛЕСТЯЩИЙ" ПОВОЛІ ЗАНУРЮЄТЬСЯ

Похід на Далекий Схід був особливо важкий для міноносців 2-ї ескадри. Кожний з них мав особовий склад на сімдесят з чимось чоловік. Люди містились у тісних приміщеннях і, через відсутність рефрижераторів, рідко коли споживали свіже м'ясо. Під час невеликих порівняно хвиль, що* мало відбивались на великих кораблях, міноносці так гойдались, що неможливо було приготувати гарячу страву. Іноді це-тривало тиждень і більше, примушуючи офіцерів і команду їсти самі консерви й сухарі. Ще більше гіршало життя під час шторму. Всі люки* наглухо закривалися, і все ж у внутрішні приміщення проникала вода. Від мокрого одягу йшла пара. Не було чим дихати. Міноносці вже не гойдались, а скакали й билися серед розлючених хвиль. У людей було відчуття, ніби вони перебувають в закупореній бочці, яку безперервно* піднімають і скидають з височини. Треба було мати незвичайне терпіння, щоб виносити весь тягар такого плавання.

З великим напруженням міноносці йшли вперед. Іноді їх тягли н& буксирах транспорти. Так чи інакше, але ці маленькі кораблики, дивуючи весь світ, подолали величезну відстань і прибули на театр воєнних дій. їхній особовий склад виявив гідний подиву героїзм. А що потрібно було від них далі? Командуючий ескадрою не скористався ними як бойовими одиницями флоту.

"Блестящий" і "Бодрый", як і інші російські ескадрені міноносці, ще* не зовсім розуміли свою роль в бою. Опівдні, перед генеральною битвою, за сигналом Рожественського, першому було наказано бути біля крейсера "Олег", другому — біля крейсера "Светлана". Навіщо, для' якої мети? Кожному міноносцю доводилось вирішувати це питання по-своєму.

Командував "Блестящим" капітан 2-го рангу Шамов. Він стояв на —містку і, тримаючись за поручні, кидав швидкі погляди то на ворожі кораблі, то на свої крейсери. В рисах його округлого вилицюватого .обличчя з русявими вусами, що стирчали недбало, нічого не було типово панського. Усім своїм зовнішнім виглядом цей присадкуватий блондин був схожий на кмітливого й серйозного землероба, який чомусь ^вирядився в офіцерську форму. Ніякого натяку на аристократичний лоск в нього не було. Можливо, тому й не щастило йому на службі, незважаючи на те, що він і свою справу знав, і служив чесно, і з командою обходився добре. На початку бою на ньому лежала одна турбота — держатися якомога далі від падаючих японських снарядів. Біля ніг його, нервуючись від гарматного гуркоту, крутилися два собаки: маленький, метушливий, з гачкуватим хвостом Бобик — подарунок ді-■тей — і здоровенний, з величезною мордою сенбернар Банзай, якого купили ще щеням під час війни. Командир подивився на них і повчально кжазав:

— Гей ви, воїни, поводьтеся пристойніше.

Раптом тим, хто стояв на містку, здалося, що з тріском відвалилося все днище міноносця. Деякі з офіцерів і матросів упали. Командир тільки підскочив, але втримався на ногах і якось дивно закрутив головою. Обидва собаки спочатку злякано завищали, а потім, не бачачи ворога, люто загавкали в повітря: один — уривчастим басом, другий — тоненьким, як дзвіночок, підголоском. "Блестящий" на мить наповнився гвогнем і, обкутаний димом, повернув убік, але тримався ще на воді. :В багатьох місцях продірявилася верхня палуба. Здавалося, не гази ;й осколки, а якийсь невидимий багаторукий бешкетник підпалив штурманську рубку, викинув з стола шлюпочну книгу і вахтовий журнал, ^сторінки якого полетіли за борт, як зграя білих птиць, перебив машинний телеграф і рульовий привод до парового штурвалу, зіпсував водовідливну турбіну, вивів з ладу паровий котел і безжалісно покалічив лгілька чоловік. Хтось із них несамовито закричав. Кочегар Ковальов, якому відірвало ногу, плазував по палубі, крутячись, немов щось розшукуючи, і стурбовано кричав:

— Допоможіть мені, братці! Куди вона поділась?.. Я тут стояв.

Усе це сталося тому, що ворожий дев'ятидюймовий снаряд, призначений для крейсерів, випадково попав у лівий борт міноносця.