Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Почувся, роздираючий вуха, нестихаючий, надзвичайної сили, рев. Він далеко лунав в морському просторі, ніби сповіщаючи про якесь страшне лихо. Здавалося, що "Светлана" — це жива істота, яка передчуваючи наближення своєї загибелі, завила з розпачу. Над людьми, ЯКІ були внизу і не знали, що відбувається нагорі, навис жах. Хтось думав, що здаються в полч>н, інші припускали, що дано сигнал рятуватись. І це тривало доти, поки хтось з машиністів не здогадався відокремити пар,, проведений до механізму суднової сирени.

Замовкли обидві гармати.

— Снарядів більше нема!—нестямним голосом загорлав комендор-навідник Мякотников.

І вся артилерійська обслуга вибухнула лайкою.

Лютуючи, матроси кидали на палубу свої кашкети. А Мякотников, щоб обдурити ворога, почав стріляти вже холостими патронами. Але й вони скоро закінчилися. І тільки після цього він махнув рукою і,, пригнічений горем, пішов у нижнє приміщення.

На додаток до всього зіпсувалася друга машина. "Светлана" зупинилась. Один ворожий крейсер, "Нійтака", погнався за контрміноносцем "Быстрый", а другий — "Отава" — залишився і, підійшовши ближче до неї, бив з якоюсь особливою запеклістю по цілі, що була непорушною' і не відповідала.

Командир Шеїн наказав механікам:

— Час топитись. У нас тепер один курс—на морське дно. Відкрити кінгстони!

Зустрівшись з Зуровим, він запитав:

— Олексію Єсандровичу, скільки в нас шлюпок уціліло?

— На жаль, Сергію Павловичу, залишився непошкодженим тільки один гребний катер,— відповів старший офіцер.

— Накажіть, щоб його негайно спустили для врятування поранених. Командир, обернувшись, спинив свій похмурий, спідлоба, погляд на

молодому незграбному офіцерові середнього зросту. Той стояв біля трапа і рачачими очима дивився на місток. Шеїн кивнув на нього головою і додав:

— Доручити цю справу лейтенантові Толстому.

В кают-компанії вважали його безтолковим, але таким, що можна терпіти. Під час походу, стоячи на вахті, ніхто так не горлав на матросів, як ця людина. Лайка його лунала на весь корабель. Начальство було впевнене, що він ненавидить матросів. Насправді ж це була лише маскування перед офіцерами. Він жив з своїми підлеглими дружно і ніколи їх не карав.

Вислухавши доручення старшого офіцера, він з групою матросів задріботів на маленьких ніжках до рострів. Катер довелось спускати під ігуркіт ворожих пострілів. Раптом залунав вибух снаряда. Шеїн, Зуров її інші озирнулись: останній катер був розбитий, а Толстой, розпластаний на палубі, вмирав від ран.

Крейсер, осідаючи у воду, зменшувався на зріст і ставав якимсь низькобортним. Це було помітно для кожного на око. Але команди "рятуватись" все ще не було, і всі люди були на своїх місцях. Зуров, одержавши дозвіл командира, керував, як добрий хазяїн, розбором койок, ►рятувальних кругів і коркових поясів. У першу чергу цими рятувальними засобами забезпечували поранених, яких виносили вже нагору. 1 тільки після цього Шеїн подав свою останню команду:

— Рятуватись по можливості. Влада його над кораблем закінчилася.

З машинних і кочегарних відділень, з погребів і батарейної палуби, з усіх нижніх приміщень люди полізли на верхню палубу. Озираючись навкруги, вони не пізнавали свого судна: стеньги з обох щогл були збиті, впала задня димова труба, валялись уламки від розбитих шлюпок, всюди стирчали шматки заліза, як хмиз і гілки після бурелому, диміли дерев'яні частини і пахло гаром. А навкруги так само падали ворожі снаряди. Люди розбігалися навсібіч і вибирали зручні місця для стрибка. На кораблі тільки дві людини нікуди не поспішали: командир і старший офіцер.

— А ви як же, Сергію Павловичу? — звернувся Зуров до командира.

— Я залишаюсь тут,— з похмурою твердістю відповів Шеїн.

— Я теж.

І Зуров, попрощавшись з командиром, рушив у свій останній обхід. Турбота про "Светлану" не залишала його і в хвилину близької загибелі. Стійкий і організований, він був такий відданий судновій справі, наче й думав військово-морським уставом. Т статті цього уставу визначали для Зурова правила поведінки на кораблі за всяких обставин. Звичайно, якби хто на його очах в оці хвилини порушив дисципліну, то,, як і в звичайний час, на манжеті його лівої руки з'явився б новий запис прізвища "грішника". Здавалось, він хотів, щоб його корабель і на дно-пішов у повному порядку.

Палуба пустіла. На ній, розшукуючи рятувальні засоби, метушилася1 решта постатей у матроській формі. Вони вже не звертали уваги на-людину з ад'ютантськими аксельбантами, в збитому на потилицю кашкеті. Зате він стежив за всіма. Побачивши, що комендор Фомов обв'язує круг себе матрац надто низько, він кинувся до нього і закричав:— Що ти робиш, чортова перечнице? Хіба так треба користуватися' матрацом? Подивися за борт —дехто вже догори ногами плаває.

Зуров відтяв ножем кінець від фали і прикріпив ним матрац на грудях комендора. І

— Ну, з богом,— сказав Зуров, показуючи на борт. Фомов скочив у море.

Зуров спустився на батарейну палубу і заглянув у лазарет. Помітивши там людину у білому халаті, він суворо запитав:

— А ви чому не рятуєтесь?

До нього повернулось знайоме обличчя з великим носом, з густим; і скуйовдженим темно-русявим волоссям. Це був старший судновий лікар Карлов. Він відповів:

— Тільки-но віднесли останніх поранених. Я зараз...

Вибух заглушив його мову. Навколо нього все затріщало, і уламки лазарету завалили розтерзане тіло старшого офіцера. Пробиваючись крізь дим, судновий лікар побіг наверх.

Командир стояв на містку, оглядаючи в останній раз судно. Навіщось він зняв білі рукавички, пом'яв їх і знову надів. Очі його раптом; розширились, побачивши знайому постать офіцера, що лежала на баку. Голову його було накрито тужуркою. З-під неї стирчала закривавлена-кукса, що залишилась від лівої руки, а права вхопилась за якірний канат. Усі впізнали в ньому старшого штурмана. Очевидно, він вирішив не розставатись з крейсером. Командир Шеїн, не одриваючи погляду від цієї людини, сказав голосом, що затремтів:

— Лейтенант Дьяконов...

І раптом хитнувся і, ніби від жаху, закрив руками обличчя. Білі: рукавички його одразу почервоніли. Здавалося, що він заплакав кривавими сльозами. Матроси допомогли командирові спуститись з містка,, а далі він не захотів, щоб його проводжали, а сам поволі рушив, прямуючи до корми. Але тут-таки, поранений удруге, впав мертвий.

Кілька людей з рульових і сигнальників кинулись до свого безпосереднього начальника — штурмана Дьяконова. Це був ідеал моряка,, відданого морській справі, і улюбленець усієї команди. Вони не могли; примиритися з тим, щоб ця людина залишилась на кораблі, який потопає. Незважаючи на його заперечення, його обв'язали корковим матрацом і спустили за борт. Плаваючи, вони і-на воді не залишали його.

Багатостраждальна "Светлана", яку майже півгодини розстрілював ворог, хилилася на лівий бік, через відкриті кінгстони і продірявлений корпус вона сама приймала в себе свою загибель— море. На ній залишились тільки трупи. А ті, кого під час бою пощадили снаряди, намагались скоріше відплисти від неї якомога далі. Але дві живих істоти і тепер не залишали її: мавпочка Попо і старий мудрий папуга. Він був у клітці, що висіла в кают-компанії, і, стежачи за моряками, які з тривогою залишали крейсер, щось сердито вигукував їм на своїй пташиній мові. А мавпочку Попо бачили вже з води. Вона піднялася до самої верхівки зламаної фок-щогли і застигла там, чекаючи своєї долі. Пройшли ще дві-три хвилини, і "Светлана", провалюючись, зникла з поверхні моря, як привид.

На блискотливих хвилях залишились тільки людські голови, широко розкидані течією. В кашкетах і непокриті, вони гойдалися, як буйки, :і волали про допомогу. Для моряків була єдина надія — їх врятує .крейсер "Отава". Він повним ходом попрямував до них, а вони, в свою —чергу, повертали йому назустріч. Але яке ж було розчарування, коли на свої зойки вони почули з його палуби тріумфуючі крики: "Банзай". В цьому було щось жорстоке і безсердечне. А він врізався в гущу російських моряків і, не зупиняючисБ, пішов далі. Багато хто з них були розчавлені його залізним корпусом або розрізані гвинтами. Так загинули квартирмейстер Соломенський, матрос Сироченко, священик Ханда-лєєв, кок Єгоров. З корми судна, що віддалялось, один японець показав російським морякам патрон, високо піднявши його над головою, а другою — погрозив їм кулаком.

Крейсер "Отава" зник зовсім, наче розтанув у сяючій далині. Плавці —залишились без усяких шансів на врятування. Над ними байдуже розпросторилась голуба височінь. Під весняним сонцем яскріло і ніжилось зибуче море. З одного боку невиразно окреслювались, ніб,и димуючи, "скелі острова Дажелет, а з другого — синіли корейські береги. Це було все, що могли бачити покинуті люди. Жахом сповнились їхні серця. Більше всіх страждали кочегари і машиністи. З своїх,жарких приміщень вони, розгарячені і спітнілі, кидались у холодну воду. Деякі недовго витримували ці тортури і вмирали, інші божеволіли. Були й такі, .що, звільнившись від рятувальних засобів, вкорочували собі життя.

Минуло більш ніж дві години, сповнені розпачем і жахом, перш ніж побачили японський двотрубний транспорт — "Америка-мару". Він зупинився і спустив три шлюпки. На них підбирали людей майже до вечора.

"Америка-мару" з російськими полоненими рушив до своїх берегів. З екіпажу "Светланы" не долічили сто шістдесят сім чоловік. Життя цих захисників корабля поглинуло море. А решта їхали на борту ворожого судна в чужу і невідому країну. Але сумління їхнє було спокійне. Не шкодуючи себе, вони, як могли, відбивались від сильнішого ворога. Тепер у них були інші переживання. В хоробрих серцях російських моряків вогнем і залізом були викарбувані почуття безмежної зненависті до тих, чию жорстокість вони на собі випробували вже після бою, і до тих '.внутрішніх ворогів, з чиєї вини не здобули вони перемоги.

ЧОГО ДИВУВАЛИСЬ ЯПОНЦІ

Вибравшись на берег, моряки "Быстрого" попрямували вглиб Корейського півострова, в гори. За однією з них вони зупинились і перевірили команду. Не вистачало трьох чоловік, які, напевне, загинули & морі під час рятування.

Стрільба припинилась, і можна було рушити далі. Тільки тепер почули від корейців разючу новину, про яку російська ескадра не підозрівала: на всьому корейському узбережжі були влаштовані спостережні пункти, що мали бездротові телеграфні станції.