Війна і мир - Толстой Лев

Не раз він, служачи їм, чавив по Москві людей та візників, і завжди його визволяли його пани, як він називав їх. Не одного коня він загнав під ними. Не раз вони його били, не раз напоювали шампанським та мадерою, яку він любив, і не одну витівку, яка звичайну людину давно завела б на Сибір, він знав за кожним з них. У гульні своїй вони часто закликали Балагу, примушували його пити й танцювати у циганів, і не одна тисяча їх грошей перейшла через його руки. Служачи їм, він двадцять разів на рік рискував і своїм життям, і своєю шкурою, і на їх роботі перевів більше коней, ніж вони йому переплатили грошей. Але він любив їх, любив цю шалену їзду, по вісімнадцять верст на годину, любив перекинути візника і розчавити прохожого в Москві, і на весь мах пролетіти московськими вулицями. Він любив чути за собою цей дикий крий п'яних голосів — "Паняй! паняй!"— тимчасом як уже й так не можна було їхати швидше; любив боляче шмагнути по шиї мужика, який і так, ні живий ні мертвий, оступався з дороги. "Справжні пани!" — думав він. —

Анатоль і Долохов теж любили Балагу за його майстерність їзди і за те, що він любив те саме, що й вони. З іншими Балага торгувався, брав по двадцять п'ять карбованців за двогодинне катання, і з іншими тільки зрідка їздив сам, а здебільшого посилав своїх хлопців. Але зі своїми панами, як він називав їх, він завжди їхав сам і ніколи нічого не вимагав за свою роботу. Тільки дізнавшись через камердинерів про час, коли були гроші, він раз на кілька місяців приходив уранці, тверезий, і, низько вклоняючись, просив виручити його. Пани завжди казали йому сідати.

— Вже ви мене порятуйте, батечку Федоре Івановичу, або ваше сіятельство,— казав він.— Обезконів зовсім, на ярмарок їхати, позичте вже, що можете.

І Анатоль і Долохов, коли бували при грошах, давали йому по тисячі і по дві карбованців.

Балага був русявий, з.червоним обличчям і особливо червоною товстою шиєю, кремезний кирпатий чоловік років двадцяти семи, з блискучими маленькими очима і з маленькою борідкою. Він ходив у тонкому синьому каптані на шовковій підбійці, одягненому на кожушок.

Він перехрестився на покуття і підійшов до Дрлохова, простягаючи чорну невелику руку.

— Наше вам, Федоре Івановичу! — сказав він, вклоняючись.

— Здоров був, брат. Ну ось і він.

— Здрастуй, ваше сіятельство,— сказав він до Анатоля, який входив, і,теж простягнув руку.

— Я тобі кажу, Балага,— промовив Анатоль, кладучи йому руки на плечі,— любиш ти мене чи ні? Га? Тепер стань у пригоді... Якими приїхав? Га? •

— Як посол звелів, на ваших звірах,— сказав Балага.

— Ну, чуєш, Балага! Заріж усю тройку, а щоб за три години приїхав. Га?

— Як заріжеш, чим поїдемо? — сказав Балага, підморгуючи.

— Ну, я тобі морду поб'ю, ти не жартуй! — раптом, витріщивши очі, крикнув Анатоль.

— Чого жартувати,— посміюючись сказав ямщик.— Хіба я для своїх панів пожалію? Як можуть летіти коні, так і їхатимем.

— А! — сказав Анатоль.— Ну, сідай.

— Що ж, сідай! — сказав Долохов. #

— Постою, Федоре Івановичу.

— Сідай он, говориш! Пий,— сказав Анатоль і налив йому велику склянку мадери. Очі в ямщика засвітилися на вино. Відмовляючись для годиться, він випив— і втерся шовковою червоною хусточкою, що лежала в нього в шапці.

— Що ж, коли їхати, ваше сіятельство?

— Та ось... (Анатоль подивився на годинник). Зараз і їхати. Дивись же, Балага. Га? Поспієш?

— Та як виїзд — чи щасливий буде, а то чому б не поспіти?— сказав Балага.—Доставляли ж у Т§ер, за сім годин поспівали. Пам'ятаєш, надісь, ваше сіятельство.

— Ти знаєш, на різдво з Твері я раз їхав,— сказав Анатоль, з усмішкою згадування звертаючись до Макаріна, який пильно і зворушено ДИЕЩВСЯ на Курагіна.—Ти віриш, Макарка, дух перехоплювало, як ми летіли. В'їхали в обоз, через два вози перескочили. Га?

— Вже ж і коні були! — продовжував оповідання Бала-га.— Я тоді молодих припряжних до буланого запріг,— звер* нувся він до Долохова,— то, віриш, Федоре Івановичу, шістдесят верст звірі летіли; втримати не можна, руки задубіли, мороз був. Кинув віжки — тримай, мовляв, ваше сіятельство,' сам так у сани й повалився. То ж не то що поганяти, до місця втримати не можна було. За три години донесли, чорти! Здох лівий тільки.

XVII

Анатоль вийшов з кімнати і за кілька хвилин повернувся в підперезаний дрібним поясом шубці та в соболевій хвацько надітій набакир шапці, яка дуже засувала до його красивого обличчя. Подивившись у дзеркало і в тій самій позі, яку він прибрав перед дзеркалом, ставши перед Долоховим, він узяв склянку вина.

— Ну, Федю, прощавай, спасибі за все, прощавай,— сказав Анатоль.— Ну, товариші, друзі...— він задумався...— молодості... моєї, прощавайте,— звернувся він до Макаріна й інших.

Незважаючи на те, що всі вони їхали з ним, Анатоль, очевидно, хотів зробити щось зворушливе і урочисте з цього звернення до товаришів. Він говорив повільно й голосно і, виставивши груди, похитував однією ногою.

— Усі візьміть склянки, і ти, Балага. Ну, товариші, друзі молодості моєї, погуляли ми, пожили, погуляли. Га? Тепер, коли побачимось? За кордон виїду. Пожили, прощавай, хлопці. За здоров'я! Ура!..—сказав він, випив свою склянку і брязнув нею об землю.

— Бувай здоровий! — сказав Балага, теж випивши свою склянку і витираючис£ хусточкою. Макарін зі слізьми на очах обнімав Анатоля.

— Ех, князю, уже ж як мені сумно з тобою розстатися,—промовив він.

— їхати, їхати,— вигукнув Анатоль. Балага рушив з кімнати.

— Ні, стривай,— сказав Анатоль.— Зачини двері, сісти треба. Ось так.— Зачинили двері, і всі сіли.

— Ну, тепер марш, хлопці! — сказав Анатоль, встаючи. Лакей Joseph подав Анатолеві сумку та шаблю, і всі вийшли

до передпокою.

— А шуба де?—спитав Долохов.— Гей, Ігнатка! Піди до Мотрони Матвіївни, скажи, хай дасть шубу, салоп соболевий. Я чув, як викрадають,— сказав Долохов, підморгнувши.— Адже вона вихопиться ні'жива ні мертва, в чому вдомл сиділа; тільки загаєшся — тут і сльози, і татусь,'і матуся, і зараз вона змерзла, і назад,— а ти в шубу приймай одразу й неси в сани.

Лакей приніс жіночий лисячий салоп.

— Дурню, я тобі сказав соболевий. Гей, Мотронько, соболевий! — крикнув він так, що далеко по кімнатах залунав його голос.

Вродлива, худа і бліда циганка з блискучими чорними очима і з чорним кучерявим, сизого вилиску волоссям, у червоній шалі вибігла з соболевим салопом на руці.

— Що ж, мені не жаль, ти візьми,— сказала вона, очевидно торопіючи перед своїм паном і жаліючи салопа.

Долохов, не відповідаючи їй, узяв шубу, накинув її на Мот-рсшьку і 'закутав її.

— Ось так,— сказав Долохов.— І потім ось так,— і він підняв їй коло голови коміра, залишаючи його трохи відкритим лише перед обличчям.— Потім ось так, бачиш? — І він прихилив Ана-толеву голову до залишеного отвору, з якого видно було блискучу усмішку Мотроньки.

— Ну, прощавай, Мотронько,— сказав Анатоль, цілуючи її.— Ех, кінчилася моя гульня тут! Степці кланяйся. Ну, прощавай! Прощавай, Мотронько; ти мені побажай щастя.

— Ну, дай же вам боже, князю, щастя великого,— сказала Мотронька зі своїм циганським акцентом.

Біля ґанку стояли дві тройки, два Балагових помічники тримали їх. Балага сів на передню тройку і, високо піднімаючи лікті, неквапливо розібрав віжки. Анатоль і Долохов сіли до нього, Макарін, Хвостиков і лакей сіли на другу тройку.

— Готові, чи ні? — спитав Балага.

— Пускай! — крикнув він, замотуючи на руку віжки; і тройка пішла вибивати вниз Нікітським бульваром.

— Тпрру! З дороги, гей!.. Тпрру!—тільки лунали вигуки Ба-лаги та ямщика, що сидів на козлах. На Арбатській площі тройка зачепила карету, щось затріщало, розітнувся крик, і тройка полетіла по Арбату.

Давши два кінці по Підновинському, Балага став стримувати, і, вернувшись назад, зупинив коней на перехресті Старої Ко-нюшенної.

Ямщик зіскочив тримати коней за уздечки, Анатоль і Долохов пішли тротуаром. 'Підходячи до воріт, Долохов свиснув. Свист відгукнувся йому, і відразу по цьому вибігла покоївка.

— На подвір'я ввійдіть, а то, видно, зараз вийде,— сказала вона. '

Долохов залишився біля воріт. Анатоль увійшов за покоївкою на подвір'я, повернув за ріг і вбіг на ґанок.

Гаврило, величезний виїзний лакей Марії Дмитрівни, зустрів Анатоля.

— До пані, будь ласка,— басом сказав лакей, заступаючи дорогу від дверей.

— До якої пані? Та ти хто? — задихавшись, пошепки спитав Анатоль.

Ш

— Будь ласка, наказана привести.

— Курагін! Назад! — кричав Долохов.— Зрада! Назад! Долохов біля хвіртки, де він зупинився, боровся з двірником,

який намагався замкнути хвіртку за Анатолем, що увійшов на* подвір'я. Долохов з останньої сили відштовхнув двірника і, схопивши за руку Анатоля, який вибіг, шарпнув його у хвіртку і побіг з ним назад до тройки.

XVIII

Марія Дмитрівна, заставши заплакану Соню в коридорі, змусила її в усьому признатися. Перехопивши Наташину записку і прочитавши її, Марія Дмитрівна з запискою в руці увійшла до Наташі.

— Мерзотниця! Безсоромниця! — сказала вона до неї.— Слухати нічого не хочу! — Відштовхнувши Наташу, що здивованими, але сухими очима дивилась на неї, вона замкнула її на ключ і, наказавши двірникові пропустити у ворота тих людей, що прийдуть сьогодні увечері, але не випускати їх, а лакеєві — привести цих людей до неї, сіла у вітальні, чекаючи викрадачів.

Коли Гаврило прийшов повідомити Марію Дмитрівну, що люди приходили, але втекли, вона, насупившись, встала і, заклавши назадчруки, довго ходила по кімнатах, обдумуючи, що їй робити. О дванадцятій годині ночі вона, намацавши в кишені ключ, пішла до Наташиної кімнати. Соня, ридаючи, сиділа в коридорі.

— Маріє Дмитрівно, пустіть мене до неї, ради бога! — сказала вона. Марія Дмитрівна, не відповідаючи їй, відімкнула двері і ввійшла. "Гидко, паскудно... в моєму домі, мерзенне дівчисько... Тільки батька шкода! — думала Марія Дмитрівна, намагаючись погасити свій гнів.— Хоч як трудно, а звелю усім мовчати і приховаю від графа". Марія Дмитрівна рішучими кроками увійшла до кімнати. Наташа лежала на дивані, закривши голову руками і не ворушилася. Вона лежала в тій самій позі, в якій залишила її Марія Дмитрівна.

— Гарна, дуже гарна! — сказала Марія Дмитрівна.— У моєму домі коханцям побачення призначати! А прикидатись нема чого.