Війна і мир - Толстой Лев

Він кричати надумав. Та мене не перекричиш! Я все йому виспівала!-

— То що ж він? — спитав граф.

1 _ Олно рлово, тільки олно, ради бога,

— Він що? Навіжений... слухати не хоче; ну, та що говорити, і так ми бідну дівчинку змучили,— сказала Марія Дмитрівна.— А порада моя вам — справи позакінчувати і їхати додому, в От-радне... і там чекати...

— Ой, ні! — скрикнула Наташа.

— Ні, їхати,— сказала Марія Дмитрівна.— І там чекати. Якщо наречений тепер сюди приїде — без сварки не обійдеться, а він тут сам на сам зі старим усе переговорить і потім до вас приїде.

Ілля Андрійович схвалив цю пораду, відразу збагнувши всю розумність її. Якщо старий полагіднішає, то тим краще буде приїхати до нього в Москву чи в Лисі Гори, уже потім; якщо ні, то вінчатися проти його волі мЬжна буде лише в Отрадному.

— І істинна правда,— сказав старий граф.— Я і жалкую, що до нього їздив і її возив,— додав він.

— Ні, чого жалкувати? Бувши тут, не можна було не віддати шани. Ну, а не хоче, його діло,— сказала Марія Дмитрівна, чогось шукаючи в ридикюлі.— Та й придане готове, чого вам ще чекати; а що не готове, я вам перешлю. Хоч і жаль мені вас, а краще з богом їдьте.— Знайшовши в ридикюлі те, чого зона шукала, вона дала Наташі. Це був лист від княжни Марії!— До тебе пише. Як мучиться, сердешна! Вона боїться, щоб ти не подумала, що вона тебе не любить.

— Та вона й не любить мене,— сказала Наташа.

— ДурницЬ не говори,— крикнула Марія Дмитрівна.

— Нікому не повірю: я знаю, що не любить,— сміливо сказала Наташа, взявши листа; вираз сухої і злобної рішучості з'явився на її обличчі і змусив Марію Дмитрівну пильніше подивитися на неї і насупитися.

— Ти, матінко, так не відповідай,— сказала вона.— Що я кажу, те — правда. Напиши відповідь.

Наташа не відповіла і пішла до своєї кімнати читати листа від княжни Марії.

Княжна Марія писала, що вона в розпачі від непорозуміння, яке сталося між ними. Які б не були почуття батька її, писала княжна Марія, вона просить Наташу вірити, що вона не може не любити її як ту, яку вибрав її брат, бо для щастя його вона всім ладна пожертвувати.

"А втім,— писала вона,— не думайте, що батько мій не прихильний до вас. Він — хвора і стара людина, йому треба вибачати, але він добрий, великодушний і любитиме ту, яка дасть щастя його синові". Княжна Марія просила далі, щоб Нагаша призначила час, коли вона зможе знову побачитися з нею.

Прочитавши листа, Наташа сіла до письмового столу, щоб написати відповідь. "Chère princesse" l,— швидко механічно написала вона і зупинилась. Що ж далі могла написати вона після всього того, що було вчора? "Так, так, все це було, і тепер уже все по-іншому,— думала вона, сидячи над початим листом.— Треба відмовити йому? Невже треба? Це жах!.." І, щоб не думати цих страшних думок, вона пішла до Соні і з нею разом стала перебирати узори.

По обіді Наташа пішла до своєї кімнати і знову взяла листа княжни Марії. "Невже всьому кінець? — думала вона.— Невже так скоро все це сталося і знищило все попереднє?" Вона в усій колишній силі згадала свою любов до князя Андрія і разом з їим почувала, що любить Курагіна. Вона виразно уявляла себе дружиною князя Андрія, уявляла собі стільки разів повторену в її думці картину щастя з ним, і разом з тим, все більше запалюючись, уявляла собі всі подробиці свого вчорашнього побачення з Анатолем.

"Чому ж би це не могло бути разом? — іноді, в цілковитому потьмаренні, думала вона.— Тоді тільки я була б зовсім щаслива, а тепер я повинна вибирати, і ні без одного з обох я не можу бути щасливою. Одно,— думала вона:—сказати те, що було, князеві Андрію або приховати — однаково неможливо. А з цим нічого не зіпсовано. Але невже розстатися назавжди з цим щастям любові князя Андрія, яким я жила так довго?"

— Панночко,— пошепки, з таємничим виглядом сказала дівчина, входячи до кімнати.— Мені одна людина веліла передати.— Дівчина подала листа.— Тільки ради Христа...— говорила ще дівчина, а Наташа вже, не думаючи, машинальним рухом зламала печатку і читала любовного листа від Анатоля, листа, з якого вона, не розуміючи ні слова, зрозуміла лише одно — що цей лист був від нього, від того, кого вона любить. "Так, вона любить, інакше хіба могло б статися те, що сталося? Хіба міг би бути в її руці любовний лист від нього?"

Тремтячими руками НаТаша тримала цього пристрасного любовного листа, якого скомпонував для Анатоля Долохов, і, читаючи його, знаходила в ньому відгомін усього того, що, здавалося їй, вона сама почувала. —

"З учорашнього вечора доля моя вирішена: здобути вашу любов або померти. Мені нема іншого виходу",— починався лист. Потім він писав, що знає про те, що її рідні не віддадуть її за нього, за Анатоля, що на це є таємні причини, які лише їй він може відкрити, але коли вона його любить, то їй досить сказати це слово — так,, і ніякі сили людські не перешкодять їхньому райському щастю. Любов переможе все. Він викраде і одвезе її на край світу.

"Так, так, я люблю його!" — думала Наташа, перечитуючи двадцятий раз листа і відшукуючи якийсь особливий глибокий зміст у кожному його слові.

Цього вечора Марія Дмитрівна їхала до Архарових і запропонувала панночкам їхати з нею. Наташа сказала, що в неї болить голова, і зосталася вдома.

Вернувшись пізно увечері. Соня ввійшла до Наташино! кімнати і, на подив свій, побачила, що Наташа не роздягнена спить на дивані. На столі біля неї лежав відкритий лист Анатоля. Соня взяла листа і стала читати його.

Вона читала і поглядала на сонну Наташу, на обличчі її відшукуючи пояснення того, що вона читала, і не знаходячи його. Обличчя було тихе, лагідне і щасливе. Схопившись за груди, щоб не задихнутися, Соня, бліда і тремтяча від страну та хвилювання, сіла в крісло і залилась сльозами.

"Як я не бачила нічого? Як могло це зайти так далеко? Невже вона розлюбила князя Андрія? І як вона могла до цього допустити Курагіна? Він дурисвіт і лиходій, це ясно. Що буде з Nicolas, з милим, благородним Nicolas, коли він почує про це? Так ось що означав схвильований, рішучий і вимушений вираз її обличчя позавчора, і вчора, і сьогодні,— думала Соня.— Але не може бути, щоб вона любила його! Певне, не знаючи від кого, вона розпечатала цього листа. Певне, вона ображена. Вона не може цього зробити!"

Соня обтерла сльози і підійшла до Наташі, знову вглядаючись у її обличчя.

— Наташо! — сказала вона ледь чутно. Наташа прокинулась і побачила Соню.

— А, повернулася?

І з рішучістю і ніжністю, що буває в хвилини пробудження, вона обняла подругу. Але коли Наташа помітила збентеженість у Соні на обличчі, обличчя її самої виявило збентеженість і підозрілість.

— Соню, ти прочитала листа? — спитала вона.

— Прочитала,— тихо сказала Соня. Наташа радісно усміхнулася.

— Ні, Соню, я не можу більше! — сказала вона.— Я не можу більше критися від тебе. Ти знаєш, ми любимо одне одного!.. Соню, голубонько, він пише... Соню...

Соня, ніби не вірячи своїм вухам, пильно дивилась на Наташу.

— А Волконський? — спитала вона.

— Ах, Соню, ах, якби ти могла знати, яка я щаслива! — сказала Наташа.— Ти не знаєш, що таке любов...

— Але ж, Наташо, невже всьому тому кінець?

Наташа великими очима дивилась на Соню, наче не розуміючи її запитання.

— Що ж, ти відмовляєш князеві Андрію? — спитала Соня.

— Ой, ти нічого не розумієш, ти не говори дурниць, ти слухай,— на мить розсердившись, сказала Наташа.

— Ні, я не можу цьому вірити,— повторила Соня.— Я не розумію. Як же ти рік цілий любила одного і раптом... Адже ти лише тричі бачила його. Наташо, я тобі не вірю, ти пустуєш. Зй три дні забути все і так...

— Три дні,— сказала Наташа.— Мені здається, я сто років люблю його. Мені здається, що я нікого ніколи не любила до нього. Ти цього не можеш зрозуміти. Соню, стривай, сідай тут.— Наташа обняла і поцілувала її.— Мені казали, що це буває, і ти, мабуть, чула/ але я тепер тільки спізнала цю любов. Це не те, що раніш. Тільки-но я побачила його, я відчула, що він мій володар, і я раба його, і що я не можу не любити його. Так, раба! Що він мені звелить, те я і зроблю. Ти не розумієш цього. Що ж мені робити? Що ж мені робити, Соню? — говорила Наташа зі щасливим і зляканим обличчям.

— Та ти подумай, що ти робиш,— казала Соня,— я не можу цього так залишити. Ці таємні листи... Як ти могла допустити його до цього? — говорила вона з жахом і з огидою, яку насилу приховувала.

— Я тобі казала,— відповіла Наташа,— що в мене нема волі, як ти не розумієш цього: я його люблю!

— То я не допущу до цього, я розкажу,— не стримавши сліз, вигукнула Соня.

— Що ти, ради бога... Якщо ти розкажеш, ти мій ворог,— заговорила Наташа.— Ти хочеш мого нещастя, ти хочеш, щоб нас розлучили...

Побачивши цей страх у Наташі, Соня заплакала слізьми сорому і жалю за свою подругу.

— Але що було між вами? — спитала вона.— Що він казав тобі? Чому він не їздить до тебе додому?

Наташа не відповіла на її запитання.

— Ради бога, Соню, нікому не кажи, не муч мене,— просила Наташа.— Ти пам'ятай, що не можна втручатися в такі справи. Я тобі відкрила...

— Але нащо ці таємниці? Чому ж він не їздить до тебе додому? — питала Соня.— Чому він прямо не добивається твоєї руки? Адже князь Андрій дав тобі повну волю, коли вже на те пішло; але я не вірю цьому. Наташо, ти подумала, які можуть бути таємні причини?

. Наташа здивованими очима дивилась на Соню. Видно, перед нею самою вперше поставало це питання, і вона не знала, що відповісти на нього.

— Які причини, не знаю. Але, виходить, є причини! Соня зітхнула і недовірливо похитала головою.

— Якби були причини...— почала вона. Але Наташа, вгадуючи її сумніви, злякано перебила її.

— Соню, не може бути сумніву щодо нього, не може, не може, ти розумієш? — прокричала вона.

— А любить він тебе?

— Чи любить? — повторила Наташа, з жалем усміхаючись на

"етямугаїсть своєї подруги.— Адже ти прочитала листа, ти бачила його?

— А якщо він неблагородна людина?

— Він!., неблагородна людина? Якби ти зналаї — сказала Наташа.

— Коли він благородна людина, то він або повинен сказати про свій намір, або перестати бачитися з тобою; і якщо ти не хочеш цього зробити, то я зроблю це, я напишу йому, я скажу лапа,— рішуче сказала Соня.

— Та я жити не можу без нього! — крикнула Наташа.

— Наташо, я не розумію тебе.