Лоліта - Набоков Володимир
Мить по тому я почув ходу моєї коханої, яка бiгла сходами вгору. Серце менi збiльшилось в об'ємi так сильно, що аж трохи не затулило весь свiт. Я пiдтягнув пiжамнi штани й розiпнув дверi; водночас добiгла до мене моя Лолiта, тупаючи, пихкаючи, вбрана в свою найтонкiшу сукню, й ось вона вже була в моїх обiймах, та її безвиннi вуста танули пiд хижим тиском темних чоловiчих щелеп — о, моя трiпотлива приваба! Наступної митi я почув її — живу, незґвалтовану — з грюкотом збiгаючу вниз. Течiя долi вiдновилась. Втягнулась золотава голiнка, автова дверка захлопнулась — привiдкрилась i захлопнулась мiцнiше — i водiйниця машини, рiзко правлячи кермом, супроводжуючи гнуттям гумово-червоних губ свою гнiвну нечутну промову, умчала мою привабу; мiж тим як не помiчена нiким, окрiм мене, мiс Вiзавi, хвора стариця, яка мешкала навпроти, спокволу, але ри мiчно махала зi своєї виноградом оповитої веранди.
16.
Западина моєї долонi ще сповнена була гладкого, як слонова кiстка, вiдчуття ввiгнутої по-дитячому спини Лолiти, клавiшної слизькостi її шкiри пiд легкою сукнею, яку моя мнуча рука змушувала їздити вгору й униз, поки я тримав дiвчинку. Я кинувся в її неприбрану кiмнату, вiдкрив дверi шафи й заринувся в купу її ношеної бiлизни. Особливо закарбувалась одна рожева тканина, потерта, подрана, злегка тхнуча чимось їдким уздовж шва. Саме нею я оповив велике, напружене серце Гумберта. Вогняний хаос уже пiдступав у менi до краю — однак менi довелося все кинути й поспiшно оговтатись, тому що в цю мить дiйшов до моєї свiдомостi бархатистий голос служницi, яка тихо кликала мене зi сходiв. Вона мала, за її словами, доручення до мене, й увiнчавши моє автоматичне "дякую" зичливим "нема за що", добра Луїза залишила дивно-чистий, без марки й помарки, лист в моїй тремтячiй руцi.
"Це — визнання: я вас кохаю" — так починався лист, i впродовж одної покривленої секунди я прийняв цей iстеричний начерк за кривулi школярки: "Днями, в недiлю, пiд час служiння (до речi хочу здоганити вам, негарному, за вiдмову прийти подивитись на чудовнi новi розписанi вiкна нашої церкви), так, у цю недiлю, так недавно, коли я запитала в Господа Бога, що менi робити, менi було сказано вчинити отак, як дiю тепер. Iншого виходу немає. Я вас кохаю з першої хвилини, як побачила вас. Я палка та самотня жiнка, й ви є любов мого життя.
А тепер, любий мiй, менi якнайдорожчий, mon cher, cher Monsieur, ви це прочитали; ви тепер знаєте. А тому, проситиму вас, будь ласка негайно поскладати речi й вiд'їхати. Це вам наказує квартировласниця. Вiд'їжджайте! Геть! Departez! Я повернуся надвечiр, якщо робитиму вiсiмдесят миль туди й назад — без аварiї (втiм, кому яке дiло?) й не хочу вас застати. Будь ласка, прошу пана, вiд'їжджайте вмить, одразу ж, навiть не читайте цiєї кумедної записки до кiнця. Вiд'їжджайте. Щасти вам.
Становище, mon cheri, є надзвичайно простим. Я абсолютно певна, що я для вас не значу нiчого, рiвно нiчого. О так, ви залюбки базiкаєте зi мною (й кепкуєте з мене, бiдної); ви полюбили нашу гостинну оселю, мною вподобанi книжки, мiй чудовний сад i навiть витiвки моєї шумної дочки; та я для вас — нiщо. Так? Так. Цiлковите нiщо. Та, якщо, по прочитаннi мого "визнання", ви дiйшли б думки, як європеєць та смерковий романтик, що я достатньо приваблива для того, щоб вам скористатися з мого листа й закрутити зi мною "iнтрижку", тодi, знайте, це буде злочинно —бiльш злочинно, нiж було би насильство над викраденою дитиною. Бачте-но, коханий, якщо б ви намислили зостатись, якби я вас застала тут (чого, звичайно, не станеться, й тому можу так фантазувати), самий факт вашого зоставання мiг би бути витлумачений тiльки в один спосiб: що ви для мене хочете стати тим же, чим я хочу стати для вас — супутником життя — i що ви готовi поєднати назавжди своє життя з моїм i бути батьком моєї дiвчинки.
Дозвольте менi, ще трiшечки помарити й помандрити думкою, мiй найкоштовнiший; адже я знаю, що ви вже розiрвали цей лист, i його скравки (нерозбiрливо) в водоверть клозету. Мiй найкоштовнiший, mon tres, tres cher яку гору любовi я звела для тебе протягом цього магiчного червня мiсяця! Знаю, як ви стриманi, яка багато в вас "британського". Можливо, цю вашу старосвiтську замкненiсть, ваше почуття пристойностi пошкоробить прямота бiдної американочки! Ви, котрий приховує свої найсильнiшi пориви, маєте взяти мене за безсоромну дурку за те, що розкриваю так широко своє нещасне зранене серце. В минулi роки я зазнала багато розчарувань. Мiстер Гейз був прекрасна людина, надiйна та цiльна, ба, нажаль, вiн був на двадцять рокiв старший за мене, отже — та не будьмо базiкати про минуле. Мiй любий, твоя цiкавiсть повинна бути вповнi задоволена, якщо ти знехтував моїм проханням i дочитав лист до гiркого кiнця. Втiм, це неважливо. Знищ його та вiд'їжджай.
Не забудь лишити ключi в себе на столi. Та хоча б якусь адресу, щоб я могла повернути двадцять доларiв, якi ти заплатив за решту мiсяця. Прощай, любий мiй. Молися за мене — якщо ти коли-небудь молишся".
Ш. Г.
Вищенаведене — це те, що я пам'ятаю з листа, i згадую я це дослiвно (включаючи покрученi французькi термiни). Лист був принаймнi вдвiчi довшим.
Я випустив лiричне мiсце — котре я тодi бiльш чи менш проскочив — стосовно брата Лолiти, вмерлого двох рокiв вiд роду, коли їй було чотири роки: висловлювалось припущення, що я дуже б його полюбив. Що ж iще там було, зачекайте. Так, припускаю, що слова "в водоверть клозету" (куди лист насправдi пiшов) — мiй власний прозаїчний внесок. Вона, ймовiрно, благала мене роздмухати якийсь-там спецiальний вогонь для спалення її послання.
Вiдраза — таке було перше моє почуття у вiдповiдь, i до нього приєдналось бажання втекти. За цим послiдувало щось на кшталт вiдчуття спокiйної дружньої руки, яка опустилась менi на плече й запросила мене не квапитись. Я послухавсь. Я вийшов з одубiння й побачив, що й досi перебуваю в кiмнатi Лолiти. Реклама на всю сторiнку, видрана нею з глянсового журналу, була пришпилена до стiни над постiллям, мiж пикою виконавця милозвучних пiсеньок i довгими вiями кiноакторки. На цьому кольоровому знiмку зображений був темноволосатий молодик. У поглядi його iрландських очей було щось змарнiле. Вiн "моделював" халат (такогось дому) й тримав перед собою за обидва кiнцi мостоподiбну тацю (iншої фiрми) з ранковим снiданком на двi персони. Надпис вибраний був з церковного гiмну, витвору священика омаса Мореля: "Ось iде вiн, герой у звитязi". Слiд було, вочевидь, домислити, що ґрунтовно звитяжена молода дружина (не показана на знiмку) сидiла мiж перин двоспальної постелi, готова взяти свiй кiнець тацi, та яким чином її постiльний партнер пiдлiзе сам до неї пiд цей мiсток без катастрофи, було неясно. Рука Лолiти провела жартiвну стрiлку в напрямку спустошеного молодика й приписала великими лiтерами: "Г.Г."; дiйсно, попри невелику рiзницю в вiцi, подiбнiсть була вражаючою. Пiд цiєю картиною була iнша — така ж кольорова фотографiя. На нiй вiдомий драматург робив самозабутнiй затяг папiроскою "Дромадер". Вiн, мовляв, завжди курив "дромцi". Вiн лише злегка походив обличчям на Г.Г. Нижче було Лолiтчине дiвоче лiжко, всiяне лубковими журнальцями. Емаль зiйшла де-не-де з залiзних штанг узголiв'я, зоставивши кулястi проплiшини на бiлому фонi. Упевнившись в тому, що Луїза собi пiшла, я забрався в лiжко Лолiти й перечитав лист.
17.
Панове присяжнi! Не можу присягнути, що деякi дiї, стосовно так мовити — даруйте за вислiв — синицi в долонi, не в'являлись i ранiше моєму розумовi. Розум не втримав їх в якiй-небудь логiчнiй формi. Не можу присягнути, повторюю, що я цих уявлень не плекав часом (якщо дозволите вжити й такий вислiв) в iмлi замрiяння, в темрявi наслання. Траплялось, не могло не трапитись (я-бо добре знаю Гумберта!), коли я немов би сторонньо розглядав виникаючу iдею побратися з перезрiлою вдiвонькою — (скажiмо, з Шарлоттою Гейз), а саме з такою, котра б не залишила жодної рiднi на весь свiт, широкий, сiрий — з єдиною метою забрати її маленьку доньку (Ло, Лолу, Лолiту). Я навiть готовий сказати моїм мучителям, що можливо раз якось я й кинув погляд оцiнювача на кораловi зуби Шарлотти, на її бронзове волосся й перебiльшене декольте, невиразно пробуючи вмiстити її в раму правдоподiбної мрiї. Роблю це визнання пiд тортурами, можливо тортурами уявними — та вiд цього жахливiшими. Хотiлося б зробити тут вiдступ i розповiсти вам детальнiше про pavor nocturnus який мене ганебно терзав i терзає по ночах, коли застрягає в мозку випадковий термiн вiд безладного читання мого отроцтва — наприклад, peine forte et dure (який генiй катiвнi вигадав це!) або страшнi, таємничi, вкрадливi слова "травма", "травматичний факт" та "фрамуга". Втiм моя повiсть достатньо корява й без вiдступiв.
Знищивши лист i вернувшись до себе в кiмнату, я деякий час розмiрковував, куйовдив собi волосся, дефiлював у своєму фiалковому халатi, стогнав крiзь затиснутi зуби — й раптом... Раптом, панове присяжнi, я вiдчув, що крiзь саму цю гримасу, яка кривила менi рота, усмiшка з Достоєвського зорiє як далеке й жахливе свiтання. В нових умовах покращеної видноти я став уявляти собi всi тi пестощi, якими мимохiдь мiг би обсипати Лолiту чоловiк її матерi. Менi б вдалось до знемоги притиснутись до неї десь тричi на день — кожного дня. Розвiялися б усi мої турботи. Я став би здоровою людиною.
"Легко й обережно на колiнах Тебе тримати й батькiв поцiлунок На нiжнiй щiчцi карбувать" — Так колись сказав англiйський поет. О начитаний Гумберт! За тим, з усеможливими пересторогами, просуваючись подумки нiби навшпиньки, я уявив Шарлотту як подругу життя. Та невже я не змiг би змусити себе подати їй в лiжко цей огидливо розрiзаний на двi порцiї помплiмус, цей безцукровий брекфаст? Гумберт Гумберт, упрiваючи в променi бiлого свiтла й зносячи покрики й штурхани пiтнiючих полiцiянтiв, готовий тепер ще дещо "показати" (quel mot!) в мiру того як вiн розгортає навиворiт сумлiння й видирає з нього найпотаємнiшу пiдбiйку. Я не для того мав намiр женитись на бiднiй Шарлоттi, щоб знищити її в який-небудь кепський, мерзенний i ризикований спосiб, як примiром убивство за допомогою п'яти сулемових пiгулок, розчинених в рюмцi передобiднього хересу або чогось подiбного; та в мiй лункий i неясний мозок таки цюкала думка, яка була тонко спорiднена з фармацевтикою.
