Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод

Не показувалася на люди, нікуди не виходила. Дуже швидко причина вийшла наяв — і розгорівся скандал. Взимку народилася дитина Сіссі. Невідомо, хто був батьком. Сіссі затискала бідні бліді губи і берегла свою жалісну таємницю. Запитати про щось Галасливого Абеля ніхто не посмів. Усілякі пліткарі кивали у бік Барні Снайта, бо пильно розпитуванні готельні покоївки запевняли, що ніхто не бачив Сіссі "з хлопцем". Вона завжди була "сама та й сама, пильнувалася", казали дівчата, ображено докидуючи: "Наші танці були не досить добрі для неї, а тепер бачите, що вийшло!"

Дитинка прожила рік. Після її смерті Сіссі почала танути на очах. Вже два роки тому доктор Марч давав їй не більше шести місяців життя — її легені були безнадійно хворими. Але вона все ще жила. Ніхто її не бачив. Жінки не заходили до дому Галасливого Абеля. Містер Бентлі якось спробував, коли Абеля не було вдома, але стара відьма, яка шурувала підлогу в кухні, вигнала його, запевнивши, що Сіссі не хоче нікого бачити. Родичка померла і Галасливий Абель змінив двох чи трьох господинь із найгіршою репутацією — бо ніхто інший не хотів працювати в домі, де помирає сухітниця. Але й остання така господиня його покинула і тепер у Галасливого Абеля не було нікого, хто б доглянув Сіссі і "зробив" щось для нього. Оті всі свої жалі він і вилив на Валансі, кленучи "фарисеїв" із Дірвуда та довколишньої місцевості такими сочистими і виразистими лайками, що, як вони досягли вух кузини Стіклс, коли вона йшла через передпокій, то бідна леді ледь не сконала. Як Валансі слухає це?

Валансі навряд чи помічала всі ці блюзнірства. Вся її увага була поглинута думкою про бідну, нещасну, всіма покинуту маленьку Сіссі Ґай, хвору і безпомічну в тому жалюгідному старому домі при дорозі на Міставіс, без жодної живої душі, які б їй допомогла чи її потішила. І це ж у начебто християнській спільноті року з ласки Божої тисяча дев'ятсот якомусь!

— То ви сказали, що Сіссі там зараз лежить сама-одна і нікого коло неї немає, нікого?

— Та нє, вона потроха ходить і зупи собі зварить, як схоче. Але робити багато не може. Ой, лисий дідь…даруйте, міс, тяжко чоловіку гарувати цілий день, а потім приходиш додому змучений, голоден і мусиш сам собі шось партолити, шоб з'їсти. Аж часом жалую, що я викопав ту стару Рейчел Едвардс.

Абель вельми мальовничо описав Рейчел.

— Лице таке має, якби зо сто тіл перемінила. Понура, як кислиця. Кажете, що то вже натура така? Натура нич до того не має! Така гнила, що слимака не зловить. А бруднуля! Дідь…даруйте, міс, яка бруднуля. Звісно, кожен мусить з'їсти свій пуд, заким помре[37], але ж вона вже всі межі перейшла! Хочете знати, що та мадама зробила? Варить якусь гарбузову мармоляду і кладе баньки на стіл. А тут псиско став на стіл і запхав лапу до баньки. То що вона робить? Пса за лапу і стягає ту мармоляду назад в баньку. А потому накриває баньку і несе до комірки. Я відкриваю двері і як гукну: "Марш!" Мадама в ноги, а я ще як шпурну за нею тими баньками, двома нараз. Думав, здохну зі сміху, коли побачив, як вона жене, а баньки летять за нею. Всюди розголосила, що я ошалів, то вже тепер нікого не найду, ні так, ні за гроші.

— Але ж Сіссі мусить мати когось, хто б її доглянув, — наполягала Валансі, яку саме це хвилювало. Їй було байдуже, чи готує хтось їсти для Галасливого Абеля. Але серце їй стискалося на саму думку про Сесілію Ґай.

— Та троха має. Барні Снайт завжди забігає, як їде коло нас, і робить, що їй треба. Приносить їй помаранчі, квіти, ще там всяке. Хоч один правдивий християнин. А ті фарисеї з Сент-Ендрю, як його бачать, то на другий бік вулиці переходять. Їхні пси скорше будуть на небі, ніж вони. А той їхній священник, якби його кіт вилизав.

— Але ж є багато добрих людей і в приході Сент-Ендрю, і в Сент-Джорджі. Вони б охоче допомогли Сіссі, якби ви інакше поводилися, — суворо промовила Валансі. — Вони вас бояться.

— Бо я такий старий сумний пес? Таж я не кусаюся, нікого ще не покусав, скільки живу. А як щось часом скажу не таке, то воно ж не болить. Я нікого не прошу. Не хочу, щоб хтось до мене пхався, мені тільки господиня й потрібна. Якби я так поголився і ходив до церкви щонеділі, то мав би стільки господинь, скільки б хотів. Я б тоді був респектабельним. Але що толку йти до церкви, як все визначено наперед? От скажіть, міс.

— Все? — спитала Валансі.

— А так. Нич не зміниш. Якби то я міг. Я не хочу навічно ні до неба, ні до пекла. Хочу, щоб чоловік міг то перемішати, як йому добре.

— А в нашому світі хіба інакше? — задумливо спитала Валансі, але так, наче її думки були зайняті чимось іншим, — не теологією.

— А ні, — гримнув Абель, зі всіх сил ударивши по якомусь впертому цвяху. — Тут забагато пекла, занадто багато пекла. Отому я й напиваюся так часто. Це дає троха свободи, від себе, ну так, Господи, від приречення. Колись пробували?

— Ні, в мене інший спосіб на свободу, — неуважно відповіла Валансі. — Але я далі про Сіссі. Вона мусить мати когось біля себе.

— Та що ви все Сіс та й Сіс? Досі ви якось нею не переймалися, навіть не прийшли її побачити. А вона вас дуже любила.

— Я повинна була прийти, — згодилася Валансі. — Але що ж, це тяжко пояснити. Головне — ви мусите мати господиню.

— Та де я її візьму? Я б платив порядні гроші порядній жінці. Чей не думаєте, що я люблю старих відьом?

— А я підійду? — спитала Валансі.

РОЗДІЛ XV

— Зберігаймо спокій, — повторював дядько Бенджамін. — Зберігаймо цілковитий спокій.

— Спокій! — місіс Фредерік заламала руки. — Як я можу бути спокійною — як можна бути спокійною після такої ганьби?

— Ну а якої біди ти її відпустила? — спитав дядько Джеймс.

— Я її відпустила! Джеймсе, а як я могла її стримати? Схоже вона зібрала валізу з речами і відправила її до Галасливого Абеля, як він повертався додому по вечері, а ми з Крістін ще були в кухні. А потім Досс сама зійшла вниз із маленькою торбинкою, вбрана у зелений саржевий костюм. Я відразу ж почула щось лихе! Я вам навіть сказати не можу, але я вже наперед знала, що Досс збирається утнути щось жахливе.

— Жаль, що в тебе не було такого передчуття раніше, — сухо відповів дядько Джеймс.

— Я кажу: " Досс, ти куди?" А вона: "Я йду шукати свій Блакитний Замок".

— Чи це переконало б Марча, що в неї помутився розум? — вставив дядько Джеймс.

— Я їй: "Валансі, що ти кажеш?" А вона: "Я йду вести дім у Галасливого Абеля і доглядати Сіссі. Він мені платитиме тридцять доларів місячно". Не знаю, як я трупом не впала!

— Ти не могла дозволити їй піти, не треба було випускати її з дому, — сказав дядько Джеймс. — Треба було зачинити двері чи що.

— Вона стояла між мною і вхідними дверима. Не можете уявити, яка вона була рішуча! Тверда, як скеля. Оце найдивніше. Досі вона була така добра і слухняна, а зараз її хоч тримай, хоч в'яжи! Я сказала все, що лиш могла придумати, щоб вона отямилася, питала її, чи вона зовсім не переймається своєю репутацією. Я їй якнайповажніше казала: "Досс, коли репутація жінки заплямована, то її вже не очистиш. Ти себе навіки скомпрометуєш, коли підеш до Галасливого Абеля доглядати за тією пропащою Сіс Ґай". А вона: "Я не вірю, щоб Сіс була пропащою, але мені це байдуже". Отак достеменно і сказала: "Мені це байдуже".

— Вона зовсім втратила почуття пристойності! — вибухнув дядько Бенджамін.

— Вона сказала: "Сіссі Ґай помирає, і це сором та ганьба, що християнська громада нічого не робить для вмирущої. Хай що вона скоїла, то все ж вона людське створіння".

— Ну, коли так, то що ж, вона частково права, — промовив дядько Джеймс з такою міною, наче зробив велике відкриття.

— Я кажу, Досс, чи ж ти зовсім не рахуєшся з тим, що люди скажуть? Вона відповіла: "Все своє життя я тільки з цим і рахувалася. Відтепер я рахуватимуся лише з реальністю. А що там хто каже, то воно мені десь". Десь!

— Обурливо, — люто промовив дядько Бенджамін. — Обурливо!

Цим він відвів собі душу, але нічим не допоміг.

Місіс Фредерік плакала. В перерві між її стогонами кузина Стіклс вкинула у цю симфонію відчаю свої п'ять грошів.

— Я кажу їй, — ми обидві їй кажемо, таж Галасливий Абель забив свою жінку у п'яній бурді, і її теж вб'є, а вона хіба розсміялася і каже: "Я Галасливого Абеля не боюся. Мене він не вб'є і він вже застарий для зальотів". Про що вона? Які зальоти?

Місіс Фредерік побачила, що мусить припинити плач, щоб повернути собі контроль над розмовою.

— Я кажу їй: "Валансі, як тебе зовсім не обходить власна репутація і репутація твоєї родини, то чи для тебе нічого не важать мої почуття?" А вона: "Нічого". Так і сказала: "Нічого".

— Божевільні ніколи не мають поваги до почуттів інших людей, — сказав дядько Бенджамін. — Це один із симптомів.

— Я бухнула слізьми, а вона на те: "Мамо, сприйми це нормально. Я збираюся вчинити милосердну християнську справу, а щодо моєї репутації, то ти й так все знаєш. Я не маю жодних шансів на заміжжя, ну то про що мова?" І з цими словами повернулася й пішла.

— А останніми словами, які я їй сказала, — патетично проголосила кузина Стіклс, — були: "Хто ж мені наніч натиратиме плечі?" А вона мені, ой, я не можу повторити.

— Дурниці, — сказав дядько Бенджамін, — тільки без цього. Зараз нема як завивати в папірки.

— Вона сказала, — голос кузини Стіклс був ледь гучніший за шепіт, — вона сказала: "Лисий дідько".

— Тільки подумати, я дочекалася почути, як моя донька клене! — ридала місіс Фредерік.

— Вона це не направду, — заїкнулася кузина Стіклс, намагаючись якось згладити враження, коли вже найгірше було сказане. Але вона ніколи не розповіла про перила.

— Це було за крок від справжнього богохульства, — суворо промовив дядько Джеймс.

— А найгірше, — місіс Фредерік шукала сухого місця на носовичку, — тепер усі довідаються, що вона божевільна. Ми не зможемо тримати це в таємниці. Ой, я цього не переживу!

— Ти мала бути з нею суворішою, як вона була молодша, — промовив дядько Джеймс.

— Вже й не знаю як, — доволі правдиво відповіла місіс Фредерік.

— Найгірше те, що довкола Галасливого Абеля весь час крутиться той негідник Снайт, — сказав дядько Джеймс. — Я дякуватиму долі, якщо з цієї безумної витівки не вийде нічого гіршого, ніж кілька тижнів у Галасливого Абеля. Сіссі Ґай не може прожити довше.

— І своєї фланелевої нижньої спідниці теж не взяла! — лементувала кузина Стіклс.

— Як знову побачу Марча, то поговорю з ним про неї, — сказав дядько Бенджамін, маючи на увазі Валансі, а не спідницю.

— Я пораджуся з правником Фергюсоном, — промовив дядько Джеймс.

— А поки що, — додав дядько Бенджамін, — зберігаймо цілковитий спокій.

.

РОЗДІЛ XVI

Валансі йшла до Абелевого дому, що стояв при дорозі на Міставіс, а небо мінилося ліловим та бурштиновим, і в її душі здіймалася дивна хвиля збудження й надії.