Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод

Але всі наче дивилися в порожнечу. Бідна місіс Фредерік заплющила очі. Її губи рухалися, тремтячи, — як при молитві. Можливо, вона й справді молилася. Ситуація була настільки безпрецедентною, що всі почувалися ні в сих, ні в тих. Лишень Валансі далі спокійно їла салат, наче нічого й не сталося.

Тітка Альберта, рятуючи свою гостину, занурилася у розповідь, як то її недавно укусив собака. Дядько Джеймс, щоб підтримати тітку Альберту, запитав, де саме вкусив її пес.

— Трохи нижче католицької церкви, — відповіла тітка Альберта.

Тут Валансі пирснула. Ніхто більше не сміявся. Що ж тут смішного?

— Це така частина тіла? — спитала Валансі.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено спитала тітка Альберта, а місіс Фредерік уже ладна була повірити, що всеньке життя намарне служила Господу.

Тітка Ізабель вирішила, що тільки в її силах приборкати Валансі.

— Досс, ти жахливо худа, — сказала вона. — Складаєшся з самих кутів. Ти не спробувала б трішки поповніти?

— Ні, — Валансі не просила і не давала пардону. — Але можу дати вам адресу салону краси у Порт-Лоуренсі, де зменшують число підборідків.

— Валансі! — витиснула з себе місіс Фредерік. Вона силувалася на статечний і величний тон, як звичайно, але прозвучало воно жалісно. А ще вона не посміла назвати доньку "Досс".

— В неї горячка, — жалібно прошепотіла кузина Стіклс дядькові Бенджаміну,. — Нам здається, що в неї вже кілька днів горячка.

— Я так думаю, — буркнув дядько Бенджамін, — що вона здуріла. А як ні, то треба надавати їй ляпанців. Атож, ляпанців.

— Але ж це неможливо, — виразно перейнялася кузина Стіклс. — Все-таки їй двадцять дев'ять років.

— Нема зла, щоб на добре не вийшло, — зауважила Валансі, краєм вуха почувши цю розмову. — Двадцять дев'ять мають свої переваги.

— Досс, — промовив дядько Бенджамін, — після моєї смерті говори, що забажаєш. А доки я живий, то вимагаю від тебе поваги.

— Але ж ми всі мертві, — відповіла Валансі, — усі Стірлінги. Тільки й того, що одні поховані, інші ще ні, а так — жодної різниці.

— Досс, — дядько Бенджамін спробував залякати Валансі, — а пам'ятаєш, як ти вкрала малинове варення?

Валансі облилася шкарлатом, але не від сорому, а від ледь стримуваного сміху. Вона була певна, що дядько Бенджамін виїде з цим варенням.

— Звичайно, пам'ятаю, — сказала вона. — Смачне було. Жаль, я не встигла з'їсти більше, як вже мене спіймали. Ох, гляньте на профіль тітки Ізабель на стіні. Чи хтось бачив щось настільки кумедне?

Всі глянули, в тому числі тітка Ізабель, що, очевидно, зіпсувало весь ефект. Тут дядько Герберт приязно сказав:

— Я — на твоєму місці, Досс, — не їв би більше. Не те, щоб я тобі жалував, — але, може, так було би краще? Ти — може, це тобі зашкодило на шлунок?

— Не переймайтеся моїм шлунком, любий стариганчику, — відповіла Валансі. — З ним усе гаразд. Я маю право попоїсти всмак. Так рідко мені це трапляється!

Оце вперше у Дірвуді хтось когось назвав "любим стариганчиком". Стірлінги вирішили, що це Валансі вигадала таку фразу, і з тієї миті почали її побоюватися. Їм стало якось моторошно від вжитого нею звороту. Але на думку бідної місіс Фредерік, найстрашнішим з того, що сказала Валансі, було "попоїсти всмак". Валансі завжди була для матері розчаруванням, а тепер стала ганьбою. Вона вагалася, чи не встати і не вийти з-за столу, але не сміла залишити Валансі без нагляду.

Увійшла покоївка тітки Альберти, щоб прибрати салатні тарілки та подати десерт. Всі полегшено зітхнули, — відтепер можна було не перейматися Валансі та розмовляти так, наче її не було за столом. Дядько Веллінгтон завів мову про Барні Снайта. Валансі зауважила, що на сімейних зборах Стірлінгів завжди хтось та згадував Барні Снайта. Хай там як, він належав до тих, кого не можна було проігнорувати. Отож, вона майже мимовільно прислухалася. Чомусь ця тема її хвилювала — аж до поколювання у пучках пальців.

Звісно, всі його обмовляли. Ніхто й доброго слова не сказав. Переповіли всі старі дикі байки: розтратник-фальшивомонетник-безбожник-втеклий убивця. Все це ґрунтовно проаналізували. Дядько Веллінгтон був страшенно обурений, що такому суб'єкту взагалі дозволено мешкати поблизу Дірвуда. Що собі думає поліція у Порт-Лоуренсі! Якоїсь ночі повбивають нас усіх у власних ліжках. Це ж справжня ганьба, що хтось перебуває на волі після всього того, що він скоїв.

— А що він скоїв? — несподівано спитала Валансі.

Дядько Веллінгтон видивився на неї, забувши, що нею можна не перейматися.

— Усе! Усе! Все скоїв!

— А що саме? — невблаганно допитувалася Валансі. — Що він такого зробив, про що б ви знали? Ви його завжди осуджуєте, але чи хтось має якісь докази проти нього?

— Я з жінками не сперечаюся, — заявив дядько Веллінгтон. — І мені докази не потрібні. Якщо чоловік роками ховається на якомусь острові в Маскока, і ніхто не знає, звідки він взявся і як живе, то цього достатньо. Знайдіть загадку — і знайдеться злочин.

— Дуже пасує до імені Снайт! — вкинула сестра у других Сара. — Самого імені достатньо, щоб віддати його під суд.

— Я б не хотіла зустрітися з ним у темному провулку, — здригнулася тітонька Джорджіана.

— А як думаєте, що б він з вами зробив? — спитала Валансі.

— Замордував би, — урочисто промовила тітонька Джорджіана.

— Так просто для задоволення? — підкинула їй думку Валансі.

— Атож, — впевнено підтвердила тітонька Джорджіана. — Якщо так багато диму, то й без вогню не обійшлося. Ще коли він сюди приїхав, я вже запідозрила злочинця. Я відчуваю, що він щось приховує, а моя інтуїція рідко мене підводить.

— Кримінальник! Звісно, кримінальник, — запевнив дядько Веллінгтон. — Жодних сумнівів, — тут він зиркнув на Валансі. — Всі кажуть, що він сидів через розтрату. Я в цьому не сумніваюся. А ще кажуть, що він зв'язаний з бандою, яка грабує банки по всій країні.

— Хто каже? — спитала Валансі.

Дядько Веллінгтон звернув до неї свого наморщеного лоба. Що за злий дух вступив у це вперте дівчисько? Він пропустив її питання повз вуха.

— Виглядає точнісінько як тюремний пташок, — докинув дядько Бенджамін. — Я це відразу помітив, щойно вперше його зустрів.

— На кого показав сам перст природи,

Як на придатного для вчинків злих[27],

— продекламував дядько Джеймс. Він виглядав надзвичайно задоволеним, що врешті зумів притулити кудись цю цитату. Все життя він чекав на таку можливість.

— Одна з його брів як дуга, а друга — трикутна, — вела своє Валансі. — Це тому ви вважаєте його таким лиходієм?

Дядько Джеймс звів свої брови. Зазвичай як дядько Джеймс зводив брови, то це означало кінець світу. Але цього разу все йшло собі далі, ніби й нічого не трапилося.

— Звідки це ти так добре знаєш його брови, Досс? — із крихтою підступності спитала Олів. Два тижні тому таке зауваження вкрай засоромило б Валансі, і Олів це знала.

— Атож, звідки? — з притиском спитала тітка Веллінгтон.

— Я двічі його зустрічала й уважно придивилася, — незворушно відповіла Валансі. — Думаю, його обличчя найцікавіше з усіх, які я бачила.

— Безсумнівно, в його минулому криється якась підозріла таємниця, — заявила Олів, вперше помітивши, що вона усунута з розмови, яка дивним чином концентрується навколо Валансі. — Але навряд, чи він міг скоїти все те, у чому його звинувачують.

Валансі стало прикро через Олів. Чому вона озвалася на захист Барні Снайта? Що їй до нього? Зрештою, а що до нього самій Валансі? Але Валансі не задала собі цього питання.

— Кажуть, він тримає дюжину котів у своїй хатці десь на Міставіс, — заговорила сестра у других Сара Тейлор, наче бажаючи довести, що й вона щось знає.

Коти — у множині! Це прозвучало вельми спокусливо. Валансі уявила собі острів посеред озера, населений кицями.

— Вже з цього ясно, що з ним щось не так, — проголосила тітка Ізабель.

— Люди, які не люблять котів, — сказала Валансі, зі смаком поїдаючи десерт, — вважають, що ця їхня риса є своєрідною чеснотою.

— Але ж він зовсім не має друзів, окрім Галасливого Абеля, — промовив дядько Веллінгтон. — І коли б Галасливий Абель тримався подалі від нього, як це роблять інші, то було б краще для… для деяких членів його сім'ї.

Дядько Веллінгтон висловився так плутано, бо тітка Веллінгтон кинула на нього грізний супружий погляд, аби нагадати, що за столом є незаміжні дівиці.

— Якщо ви маєте на увазі, — гаряче сказала Валансі, — що він є батьком дитини Сесілії Ґай, то це неправда. Це злобний наклеп.

Попри свою розхвильованість, Валансі була дуже здивована виразом облич всіх присутніх за святковим столом. Вона не бачила нічого подібного, відколи, сімнадцять років тому, на вечорницях[28] у кузини Гледіс виявили, що вона принесла щось зі школи у волоссі. воші у волоссі. Валансі мала досить евфемізмів.

Бідна місіс Фредерік була близька до заціпеніння. Вона вірила — чи вдавала, що вірить, наче Валансі досі вважає, що дітей знаходять на грядках петрушки[29].

— Цить, тихіше! — благала кузина Стіклс.

— Та не хочу я бути тихіше, — наперекір їй сказала Валансі. — Все життя мене зацитькували. А тепер кричатиму, якщо захочу. Не змушуйте мене захотіти цього. І перестаньте плести нісенітниці про Барні Снайта.

Валансі сама не розуміла гаразд власного обурення. Що спільного з нею мають злочини та лиходійства, приписувані Барні Снайту? І чому найбільше сколихнуло її звинувачення, що то саме він був невірним коханцем бідної маленької Сесілії Ґай? Бо це видавалося найнестерпнішим. Вона не надто переймалася, коли його називали злодієм, фальшивомонетником чи тюремним пташком, але не могла стерпіти думки, що то він кохав і згубив Сесілію Ґай. Валансі згадала його обличчя при тих двох випадкових зустрічах — його легенький химерний усміх, іскринки в очах, тонкі чутливі, майже аскетичні уста, атмосферу веселої відваги, яка його оточувала. Хтось із такою усмішкою та губами міг убити чи вкрасти, але зрадити не міг. Вона раптом відчула зненависть до кожного, хто його в цьому звинувачував.

— Коли я була молодою дівчиною, то ніколи про таке не говорила і не думала, Досс, — нищівно промовила тітка Веллінгтон.

— Але ж я не молода дівчина, — заперечила Валансі, ніскільки не знищена. — Чи ж ви це мені не втовкмачували бозна-відколи? А ви всі — злобні безсердечні пліткарі. Не могли б ви облишити в спокої бідну Сіссі Ґай? Вона помирає.