Блакитний замок - Монтгомері Люсі Мод
Не дивно, що його дружина померла молодою. Валансі пам'ятала її — милу й чутливу істоту. Дядько Джеймс відмовляв їй у всьому, чого вона хотіла, і засипав тим, що було їй непотрібне. Він її убив — цілком законно. Вона була пригніченою і позбавленою необхідного для життя.
Дядько Бенджамін, дихавичний, з ротом як котяча мордочка. Під очима великі мішки, у яких не було нічого вартого уваги.
Дядько Веллінгтон. Довге бліде обличчя, рідке світло-жовте волосся, — "один із білявих Стірлінгів". Постать тонка й сутула, лоб неприємно високий, з негарними зморшками, очі "розумні, як у риби", — зазначила Валансі. Нагадує карикатуру на самого себе.
Тітка Веллінгтон. На ім'я Мері, але всі називають її іменем чоловіка, щоб не плутати з двоюрідною бабусею Мері. Масивна, поважна, незмінно поводиться як леді. Гарно укладене шпакувате волосся. Дорога сукня, згідно з модою вишита бісером. Вивела свої бородавки електролізом, що тітка Мілдред вважала зневагою Божої волі.
Дядько Герберт зі щетиною сивого волосся. Тітка Альберта неприємно кривить губи, розмовляючи, і має репутацію напрочуд безкорисливої, бо завжди роздає речі, яких сама не хоче. Валансі оцінила їх поблажливо, бо вони їй подобалися, хоча й були, згідно з експресивною фразою Мільтона, "добрими по-дурному[23]". Але вона не могла збагнути, які незбагненні причини змусили тітку Альберту пов'язати оксамитові чорні стрічки на своїх пухких руках, вище ліктів.
Потім Валансі через стіл глянула на Олів. Олів, яку, відколи вона себе пам'ятала, їй ставили за приклад краси, манер та успішності. "Досс, чому ти не можеш поводитися як Олів? Досс, чому ти не маєш такої прямої осанки, як Олів? Досс, чому ти не вмієш розмовляти так приємно, як Олів? Чому ти не намагаєшся, Досс?"
Ельфійські очі Валансі втратили свій блиск, натомість з'явилися у них смуток та задума. Кого як кого, а Олів не можна ні зневажати, ні нехтувати нею. Безперечно, вона була вродливою та ефектною, а інколи й досить розумною. Можливо, трішки заважкий рот, можливо, вона надто часто показує свої гарні білі рівні зуби, широко усміхаючись. Але, беручи річ загалом, Олів цілком виправдовувала характеристику, дану їй дядьком Бенджаміном, — "приголомшлива дівчина". Так, у глибині серця Валансі згоджувалася — Олів була приголомшливою.
Розкішне, золотисто-бронзове волосся, завжди ретельно укладене і пов'язане блискучою стрічкою, що не давала розсипатись глянцевим кучерям; великі сяючі блакитні очі та густі шовковисті вії; обличчя як троянда, а оголена шия — як сніг; перлини у вухах; синювато-білий діамант на довгому, гладенькому білому пальці з рожевим загостреним нігтем. Мармурові рамена просвічували крізь зелені шовки та тонесенькі мережива. Валансі потай відчула вдячність за те, що її власні щуплі руки були скромно прикриті коричневим шовком. Тоді знову зайнялася переліком принад Олів.
Висока. Царствена. Впевнена у собі. Наділена всім, чого позбавлена Валансі. Та ще й з ямочками на щоках і підборіддях. "Жінка з ямочками завжди доб'ється всього, чого хоче", — подумала Валансі, вкотре гірко дорікнувши своїй долі за те, що їй було відмовлено хоча б у одній ямочці.
Олів була всього на рік молодша за Валансі, але хтось незнайомий міг би подумати, що між ними щонайменше десять літ різниці. Ніхто не побоювався, що Олів спіткає доля старої панни. Ледь вона увійшла в дівочі літа, як вже її оточив натовп поклонників, а її туалетний столик завжди був завалений картками, фотографіями, програмками та запрошеннями. Коли у вісімнадцять років Олів закінчила Хавергал-коледж, вона була заручена з Віллом Десмондом, початкуючим правником. Але Вілл помер і Олів оплакувала його два роки, як належить. У двадцять три в неї трапився гарячковий роман з Дональдом Джексоном. Але тітка й дядько Веллінгтон цього не схвалили, тож Олів слухняно його покинула. Ніхто з родини Стірлінгів — хоч би що казали чужаки, — і словом не прохопився, що насправді охололи почуття Дональда.
Хай там як, третя спроба Олів здобула загальне схвалення. Сесіл Прайс був розумним, вродливим і "одним із Порт-Лоуренсівських Прайсів". Олів була заручена з ним уже три роки. Сесіл саме закінчив будівельні студії й вони мали побратися, як тільки він укладе контракт. Скриню з посагом Олів переповнювали вишукані речі та, як зізналася Олів Валансі, вже й шлюбна сукня була готова. Шовк барви слонової кості, драпований мереживом, шлейф із білого атласу, обрамлений блідо-зеленим жоржетом, а серпанок — сімейна реліквія з брюссельського мережива. Також Валансі знала, — хоч Олів їй цього не розповіла, — хто мав бути дружками на весіллі. Валансі до числа обраних не увійшла.
Вважалося, що Валансі завжди була кимось на кшталт повірниці Олів, можливо, тому, що вона єдина не надокучала Олів своїми власними таємницями. Олів відверто розповідала Валансі про всі свої сердечні пригоди, починаючи від тих днів, коли хлопчаки у школі "набридали" їй любовними листами. Валансі не могла себе втішити думкою, що все це — вигадки. Ні, так і було насправді. Навіть як не рахувати тих трьох щасливців, багато хто втратив голову через Олів.
— Я й справді не розумію, що ці бідні дурники у мені бачать і чому стають через це удвічі дурнішими, — часто казала Олів. Валансі мала охоту сказати: "І я теж цього не розумію", але стримувалася, згідно як із дипломатією, так із істиною. Бо вона чудово розуміла. Олів Стірлінг була однією з дівчат, через яких чоловіки втрачають розум, так само як Валансі належала до тих, що на них ніхто двічі не гляне.
— А все ж, — підсумувала Валансі з новоздобутою і немилосердною певністю, — вона як ранок без роси. Чогось їй бракує.
РОЗДІЛ XI
Тим часом початок гостини тягнувся поважно й розважно, як і годилося у Стірлінгів. Кімната була доволі холодною, попри календар, отож тітка Альберта ввімкнула газове опалення. Вся родина заздрила їй через це опалення — окрім Валансі. У її Блакитному Замку, коли наступали прохолодні осінні ночі, в кожному покої у камінах палахкотів веселий вогонь, але вона швидше замерзла б, аніж спрофанувала Замок газовим опаленням. Допомагаючи тітці Веллінгтон краяти холодне м'ясо, дядько Герберт повторив свій одвічний жарт: "Чи в Мері є баранчик[24]?". Тітка Мілдред розповіла давню історію, як то вона знайшла загублену обручку, патраючи індичку. Дядько Бенджамін розповів свою улюблену історію (всім іншим вона вже неабияк приїлася), — колись він піймав і покарав когось за крадіжку яблук, а той хтось став пізніше знаменитим. Сестра у других Джейн описала свої страждання через запалений зуб. Тітка Веллінгтон захоплювалася формою срібних ложечок тітки Альберти і з болем серця зазначала, що одна ложечка з її набору загубилася.
— Це розбило весь комплект. Я так і не знайшла другої такої, а це був мій весільний подарунок від любої старенької тітоньки Матильди.
Тітка Ізабель зауважила, як змінилися пори року, — вона не розуміла, що ж трапилося з нашими колишніми теплими веснами. Тітонька Джорджіана, як завше, обговорювала останній похорон і вголос розмірковувала, "хто першим із нас відійде". Тітонька Джорджіана ніколи не вимовляла грубого слова "смерть". Валансі подумала, що могла б їй відповісти, але не стала цього робити. Кузина Гледіс звично нарікала — племінники, що гостювали у неї, общипали пуп'янки на вазонах і замучили виводок її улюблених курчат. "Деяких аж до смерті, моя люба".
— Хлопці є хлопці, — поблажливо нагадав дядько Герберт.
— Але ж вони не повинні поводитися так по-звірячому, як дикі звірі, — заперечила кузина Гледіс. При цьому оглянула всіх присутніх, — чи зрозуміли вони її дотеп? Всі усміхнулися, окрім Валансі. Кузина Гледіс затямила це. Через кілька хвилин, коли зайшла мова про Елен Гамільтон, кузина Гледіс назвала її "одною з тих соромливих простеньких дівчат, що ніяк не можуть здобути чоловіка", і при цьому значуще зиркнула на Валансі.
Дядько Джеймс вирішив, що розмова знизилася до банальних пліток. Він спробував підняти її рівень, розпочавши абстрактну дискусію "про найвище щастя". Всі мали розповісти, що вони вважають "найвищим щастям".
Тітка Мілдред думала, що найвищим щастям для жінки є бути "кохаючою і коханою дружиною й матір'ю". Тітка Веллінгтон вважала, що таким щастям є подорож по Європі. Олів — що це бути такою великою співачкою, як Тетрацціні[25]. Кузина Гледіс скорботно зауважила, що найбільшим щастям для неї було б повністю звільнитися від невриту. Тітонька Джорджіана понад усе хотіла "повернути свого любого покійного брата Ричарда". Тітка Альберта туманно висловилася, що найбільше щастя — це "знайти поезію життя", і одразу ж дала кілька розпоряджень покоївці, щоб нікому нічого не пояснювати.
Місіс Фредерік заявила, що найбільшим щастям є присвятити своє життя любові та служінню іншим, а кузина Стіклс і тітка Ізабель згодилися з нею (тітка Ізабель мала такий ображений вираз, наче місіс Фредерік випередила її в останню мить).
— Всі ми дуже схильні, — вела далі місіс Фредерік, не даючи відібрати собі таку гарну можливість, — жити у самолюбстві, бездуховності та у гріху.
Решта жінок почулися так, наче це їм докоряли за приземленість їхніх ідеалів, а дядько Джеймс здобув певність, що рівень розмови здійнявся аж надто високо.
— Найбільше щастя, — раптом невлад сказала Валансі, — це чхнути, коли хочеться.
Всі сторопіли. Ніхто не зважувався промовити й слова. Чи ж Валансі хотіла пожартувати? Це було неймовірним. Місіс Фредерік, що потроху заспокоювалася, коли обід йшов своїм ладом, а Валансі не чинила ніяких вибриків, затремтіла знову. Але вона зміркувала, що обачніше буде не озиватися. Дядько Бенджамін не був таким обачним. Він кинувся туди, де місіс Фредерік боялася ступити.
— Досс, — усміхнувся він, — яка різниця між юною дівчиною і старою панною?
— Одна весела і турбот не знає, а інша плаче та зітхає[26], — відповіла Валансі. — Дядьку Бене, наскільки я пам'ятаю, ви вже разів п'ятдесят загадували цю загадку. Якщо вам це так необхідно, то, може, спробуєте якусь нову? Бо це така помилка — даремно когось смішити.
Дядько Бенджамін збовванів. Ніколи в житті він, Стірлінг, "Стірлінг і Фрост", не чував подібного. І то ще від Валансі! Він розгублено оглянувся, намагаючись зрозуміти, що про це думають інші.
