Зимова казка - Шекспір Вільям

Отож усі вони пішли до Поліни з од-ним нестримним бажанням і вирішили повечеряти в неї.

2-й дворянин

Я так гадаю, що Поліна таки має щось важливе й приховане, бо після смерті Герміони вона двічі, а то й тричі на день таємно відвіду-вала той віддалений будинок. Може, приєднаємося й ми нашим гур-том до їхньої радості?

1-й дворянин

Хто б утримався від того, маючи змогу бути присутнім? Щомиті там народжуються нові радощі. Наша ж відсутність обмежує нашу цікавість. Ходімо!

Дворяни виходять.

Автолік

Тепер, коли б не домішка мого минулого життя в мені, відзнаки полилися б мені на голову дощем. Адже це я привів старого з сином до принца, на його корабель. Я сказав йому, що чув їхню розмову про згорток і ще про дещо. Але він тоді був так заопікований пастуховою донькою, а вона саме починала страждати на морську хворобу, а сам він був не в набагато кращому стані, бурі тривали, й таємниця лиша-лась таємницею. Але все даремно: на мене, відкривача цієї таємниці, кидають тінь мої вади.

Входять пастух та блазень.

Ось і вони, ті, кому я, сам того не бажаючи, зробив послугу. Нині во-ни купаються в розквіті свого щастя.

Пастух

Ну, хлопче, мені вже минувся час мати дітей, але твої сини й до-ньки всі уроджені дворяни.

Блазень

Доброго вам дня, пане. Ви якось відмовились битися зі мною, бо я не є уроджений дворянин. А тепер бачите це вбрання? Скажіть, що ви його не бачите і що ви й досі не вірите, ніби я уроджений дворя-нин. Ну ж бо, скажіть, що це вбрання не є уроджений дворянин! Ска-жіть, що я брешу, ну ж бо скажіть, тоді й побачите, чи є я дворянином з народження.

Автолік

Я знаю, пане, що нині ви є дворянином з народження.

Блазень

Аякже! І таким був щохвилини протягом чотирьох останніх го-дин.

Пастух

І я так само, хлопче.

Блазень

Це правда. Але я став дворянином з народження ще раніше за мого батька, бо королівський син узяв мене за руку й назвав своїм братом. Після того двоє королів назвали братом мого батька. Потому принц, мій брат, і принцеса, моя сестра, назвали мого батька своїм та-том. Тут ми заплакали і пролили наші перші шляхетні сльози.

Пастух

Поживемо ще, синку, то проллємо й другі.

Блазень

Еге ж, бо то таке тяжке безталання — все купатися у щасті.

Автолік

Смиренно благаю вас, пане, простити мені всі ті кривди, яких я завдав вашій милості, й ласкаво доповісти про мене принцові, моєму господарю.

Пастух

Прошу тебе, сину, зроби це. Тепер, коли ми стали благородні, ми маємо породжувати благо.

Блазень

Ти виправишся?

Автолік

Атож, якщо така воля вашої милості.

Блазень

Дай-но мені руку. Я присягнуся принцові, що чеснішої людини за тебе нема в усій Богемії.

Пастух

Ти можеш так сказати, але не присягайся.

Блазень

Не присягатися тепер, коли я дворянин? Хай там мужики та ши-нкарі просто кажуть, а я буду клястися.

Пастух

А коли то брехня, сину?

Блазень

Навіть коли брехня, то й тоді справжній дворянин може присяг-тися на користь друга. І я присягнуся, що ти — хоробрий хлопець і зовсім не п'єш. Але я чудово знаю, що ти — боягуз і п'яничка. І все ж таки я присягнуся, бо мені дуже хочеться, щоб тебе мали за відважно-го чоловіка.

Автолік

Я доведу вам це, пане, я докладу всіх сил.

Блазень

Так, ти хоч би покажи себе хоробрим. Якщо я не подивую, як ти насмілюєшся напиватись, не бувши хоробрим, не вір мені. Тихо! Ось наші родичі, королі та принци. Вони йдуть подивитись на подобизну королеви. Іди за нами. Ми будемо твоїми добрими панами.

Виходять.

Сцена 3

Каплиця в домі Поліни.

Входять Леонт, Поліксен, Флорізель, Утрата, Камілло, По-ліна, вельможі та слуги.

Леонт

Поліно люба, добра і розумна!
Як ти лікуєш болі всі мої!

Поліна

Владарю, хай я навіть помиляюсь,
Та маю добрі наміри. За службу
Мою давно мені ви заплатили.
Проте коли і ви, й король, ваш брат,
І спадкоємці ваших двох корон
Гостиною дім бідний вшанували,
То я цю милість до кінця життя
Не зможу відробити.

Леонт

О Поліно,
Ця милість завдає тобі турботи,
Та ми лише побачити прийшли
Ту статую, що нашу королеву
Зображує. У вашій галереї
Ми бачили чимало різних див,
Де ж статуя, побачити яку
Прийшла дочка?

Поліна

Собі не мала рівних
Ще за життя вона. Та певна я,
Що навіть нерухома ця подоба
Все перевершує, що людські руки
Могли створити. Ось чому її
Я віддалік поставила одну.
Та ось вона. Відтворює життя
Так точно, як не може відтворити
Картину смерті навіть сон. Погляньте
Й скажіть, як гарно це!

Поліна стягує завісу, що ховає Герміону, яка стоїть, неначе статуя.

Я розумію:
Мовчання ваше — знак зачудування.
Та говоріть, володарю, ви перший.
Чи, може, мало схожості із нею?

Леонт

Її постава, вираз... Любий мармур!
Розсердься — й я скажу: ти Герміона.
Ти Герміона навіть, як мовчиш,
Так само ніжна, як дитинство раннє,
Як співчуття саме. Але, Поліно,
Не мала Герміона стільки зморщок,
Вона була молодша.

Поліксен

Може, трохи.

Поліна

Такий уже талант наш скульптор мав:
Минуло вже яких шістнадцять років,
А вигляд має статуя такий,
Який би нині мала королева.

Леонт

Якби ж вона жила між нас сьогодні,
То милосердною була б до мене,
Так само, як жорстока нині. О,
Вона була, коли ще залицявся
Уперше я до неї, теж така,
І велич втілена — і разом тепла,
А зовсім не з холодного каміння.
Я присоромлений: цей камінь каже,
Що саме я камінний, а не він.
О королівський образе, в тобі
Є магія величності. Вона
Нагадує мені мої гріхи.
А донька в захваті стоїть, німа,
Неначе мармур, зовсім наче ти.

Утрата

Не звинувачуйте мене, прошу вас,
Ув ідолопоклонстві. Та дозвольте
Просити в неї на колінах ласки.
О люба королево, ви пішли
З життя, коли я тільки увійшла
У нього, дайте ж руку, щоб її
Поцілувала я.

Поліна

Прошу терпіння!
Цю статую недавно встановили,
Ще й фарба не підсохла.

Камілло

Так багато
Життєвих сил скорботі віддали ви,
Що і шістнадцять зим не розігнали,
Що і шістнадцять літ не одмінили
Тужби. Так довго не могла б тривати
Ніяка радість. Будь-яка печаль
Себе раніше вбила б.

Поліксен

Любий брате,
Хай той, про кого мовлено це слово,
Та знайде сили скинути із себе
Тягар важкий.

Поліна

Якби я знала, пане,
Що статуя моя так вразить вас,
Я б вам її не показала.

Леонт

Ні,
Облиш завісу.

Поліна

Вам не треба більше
Дивитися на неї: здасться вам,
Що рухається статуя.

Леонт

Облиш.
Хотів би я померти... Тільки щось
Мені ввижається... То хто ж її
Створив?! О пане, гляньте, та хіба ж
Вона не дихає? І не струмує
По жилах в неї кров?

Поліксен

Яка майстерність!
Неначе лине подих з уст її.

Леонт

І очі в неї рухаються, ніби
Сміється з нас мистецтво.

Поліна

Закриваю
Завісу. Бо подумає мій пан,
Немов вона жива насправді.

Леонт

Ах,
Поліно люба, як мені забути
Прожиті з нею разом двадцять років?
Холодна кров спалахує безумством.
Облиш її.

Поліна

Королю, я шкодую,
Що схвилювала вас, але я можу
Іще завдати болю вам.

Леонт

Готовий
До цього болю я: він має присмак
Солодкий, любий серцю. Та стривай:
Невже і справді дихає вона?
Який різець спромігся відтворити
Цей ніжний подих? О, не смійтесь з мене:
Її я поцілую.

Поліна

Любий пане,
Прошу вас, не робіть цього, бо фарба
Ще свіжа на вустах її, і ви
Її зітрете, а свої вуста
Забрудните. Завісу затягаю.

Леонт

Не руш її, нехай хоч двадцять років
Лишається.

Утрата

Тоді і я залишусь
На цей же час, щоб бачити її.

Поліна

Облиште все і вийдіть із каплиці
Або ж готуйтесь до нових чудес.
Якщо ви здатні витримати це,
Скажу я статуї зійти до вас
І вам подати руку. Та боюся,
Подумаєте ви, що темні сили
Мені допомагають. Це не так!

Леонт

Усе, що ви їй скажете зробити
Або сказати,— радий буду я
Побачити й почути. Бо, напевно,
Так само легко наказати їй
Заговорити.

Поліна

Отже, я прошу
Довір'я вашого. Спокійні будьте,
А хто вважає, ніби я роблю
Недозволенне щось, хай вийде звідси.

Леонт

Роби — усі лишилися на місці.

Поліна

Грай, музико, і пробуди її!

Музика.

Зійдіть, бо час настав! Не будьте вже
Камінням! Підійдіть, прошу, здивуйте
Усіх, хто вас спостерігає тут.
Виходьте швидше з вашої могили,
Мовчання подаруйте смерті, в неї
Життя вас викупило. Йде!

Герміона сходить з п'єдесталу.

Не бійтесь:
Нічого потойбічного нема
У рухах та у жестах Герміони
Так само, як у магії моїй.
Не кидайте її, аби вона
Не вмерла вдруге: то було б уже
Подвійне вбивство. Дайте руку їй.
У неї, молодої, ви просили
Руки її. А нині, в цьому віці,
Чи ж їй просити вашої руки?

Леонт

Яке тепло живе! Як це — чаклунство,
Воно таке ж природне, мов їда.

Поліксен

Вона його цілує!

Камілло

Гляньте: висне
Й на шиї! Хай вона щось скаже
І доведе, що до живих належить.

Поліксен

Хай розповість нам, де вона була
І як змогла від смерті утекти.

Поліна

Коли вам скаже хтось: "Вона жива",
Закричите ви всі: "Це просто казка!"
Але вона, хоча іще мовчить,
Жива насправді. Лиш терпіння майте.
(До Утрати)
Ви, гожа панночко, ідіть сюди
І станьте на коліна, попросіть
Благословення матері. Дивіться:
Знайшлась Утрата наша, люба пані.

Герміона

Боги, погляньте вниз, пролийте благість
Із ваших урн святих на доньку нашу!
Скажи, дитя моє кохане, як
Ти врятувалася, де ти жила
І як дісталась до палацу батька?
Ти чула, я дізналась від Поліни:
Надію дав оракул, що жива ти!*
І я зуміла зберегти життя,
Аби побачити, що буде далі.

Поліна

Для цього маємо ми часу досить.
Надмірні радощі бентежать дух,
Тож всі ми, ощасливлені, ходімо,
І кожен хай розділить з вами щастя.
Я ж, горлиця стара, злечу ізнов
На сідало підгниле; буду плакать
За другом, що не знайдеться ніколи,
Допоки не загину.

Леонт

Заспокойся,
Поліно! Візьмеш чоловіка ти,
Якого я пораджу — як дружину
Беру за радою твоєю. Так
Домовилися ми й заприсяглись.
Ти віднайшла мені дружину. Як, —
Не знаю, бо вважав, бо навіть бачив
Я мертвою її. І на могилі
Молився марно. Щоб тобі знайти
Достойну пару, — не піду далеко,
Бо знаю, що на думці має він.
Камілло, підійди і дай їй руку.
Твої заслуги, відданість твою
Підтверджують аж двоє королів.
Ходімо звідси.
(До Герміони)
Люба, чом не глянеш
На брата нашого? Простіть мене
За те, що поміж ваших чистих зорів
Підозру хвору спорудив я. Ось
Твій зять, цей гожий принц, якого небо
Із нашою дочкою заручило.
Поліно добра, виведи нас звідси
Туди, де кожен зможе на дозвіллі
І розпитати, і розповісти,
Яку він роль в тій прірві часу грав,
Що розітнула навпіл нам життя
Ходімо.