Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

Та ще й не звичайною мовою, а мовою, винайденою мною для шифрування моїх праць і спогадів.

— Ну, годі,— сказав тато,— я більше не бажаю розмовляти з цим упертим хлопчиськом. Мало того, що він мені не відповідає нормальною мовою, то він мені ще відповідає якоюсь тарабарщиною!.. Де щоденник?! Ось щоденник!

Поки я вимикав і згортав мікрофон, батько щось дуже нервово писав у щоденнику. Підписався ще більш нервово й мовчки простягнув мені щоденник. Я теж мовчки, але спокійно взяв його і вийшов з кімнати. Коли я зачинив двері, я почув, як батько сказав мамі: "Я не тільки не знаю, що з ним робити, але і з тобою що робити!" Кращої фрази батько не міг придумати, і я зараз вам скажу чому, тільки ось прочитаю, що він написав у щоденнику.

Ось що він написав: "Повинен вас повідомити, що мій син поводиться вдома нічим не краще, ніж у школі. Напевне, нам з вами треба вжити деякі спільні заходи. З повагою". Підписався тато так, що й розібрати не можна було, хто підписав.

Прочитавши цей запис, я не витримав, вийшов із своєї кімнати до вітальні; батько й досі ще сидів за столом і пив ліки.

— Є люди,— сказав я,—-є люди, що, як восьминоги, в хвилини небезпеки ладні заховатися за чорнильною завісою жалюгідних слів, на зразок: "Повинен вас повідомити, що мій син поводиться вдома нічим не краще, ніж у школі. Напевне, нам з вами треба вжити деякі спільні заходи". І тому подібне. Між іншим, даю довідку з біоніки. Цікава деталь: чорнильна рідина, випущена восьминогом, не просто закривав його. Вона отруйна і на певний час паралізує органи нюху у риб, що його переслідують: ті перестають впізнавати восьминога, навіть натикаючись на нього.— Я сказав це все для того, щоб, як бувало раніше, приголомшити батька своєю ерудицією, паралізувати його, і майже досяг свого.

— Є люди,— відповів ошелешено батько на моє "є люди",— що ладні називати свого рідного батька восьминогом,— і у тата почалася просто істерика.

На жаль, я теж трохи зірвався, а може, далася взнаки невеличка перевтома, але я не втримався і навіть трохи погарячкував:

— Годі! — сказав я.— Годі, я відмовляюсь бути... я не можу бути далі у таких умовах! Хай інші виконують це доручення!.. Я відмовляюся!.. Зрештою, і в мене є нерви, не залізні і навіть не сталеві, а з цього... з-титану, але це теж нерви!..

Я влетів, обурюючись, до своєї кімнати, а за мною влетіла мама. Я обурювався, поклавши руку на пульс.

Пульс був, як завжди: п'ятдесят два удари на хвилину.

— Хай Іншим доручають це надзвичайне з надзвичайних!..

— Правильно,— підтримала мене мама,— хай іншим доручають це надзвичайне з надзвичайних!..

— Та ні, не знайдуть іншого,— подумавши, сказав я.— Авжеж, не знайдуть. Я ж не зможу... в таких умовах повного нерозуміння... І ніхто не зможе в таких умовах! І саме тому, що ніхто не зможе в таких умовах, одна надія на мене! Саме тому, що ніхто не зможе, я зможу! А тому все і далі так буде! Я продовжую! Ти вільна, мамо! На добраніч!

— На добраніч!

Поцілувавши мене, мама навшпиньках вийшла з кімнати. І тут же у вітальні взялася заступатися за мене.

— Якщо мої аргументи тебе не переконують,— говорила вона батькові,— послухай, що пише про подібний випадок журнал. "...Невпевненість ускладнює життя, заважає успіхові. Впевнений у собі досягає більшого: почуття впевненості завжди супроводжується появою так званих стенічних емоцій (від грецького слова "стенос" — сила), котрі підвищують і фізичні і психічні можливості людини. Без впевненості в своїх силах спортсмен, наприклад, ніколи не переможе у змаганні. Переоцінка противника і недооцінка власних можливостей майже завжди приводять до поразки".

— Все це слушно,— сказав тато,— послухай і ти мене. Треба ж уникати крайнощів.— І тато мамі теж прочитав, напевне, з іншого журналу: — "Але коли впевненість надмірна, не виправдана справжніми можливостями, вона вже "гає негативною якістю особи, перероджується у самовпевненість. Самовпевне-ний береться за справу, до якої взагалі неготовий або нездатний. Люди, що переоцінюють себе, часто-густо відрізняються вихвалянням, зарозумілістю. Вони можуть завдати чималої шкоди".

— Ні, це просто неможливо,— сказав я вголос,— усі неначе змовились зірвати посекундний розклад і планування мого життя. Тепер я плануватиму своє життя не загодя, а погодя: тобто спочатку щось зроблю, а потім запишу в бортжурнал.

От зараз вже час спати, і я вже спав би, коли б мій тато не влаштував мені цю Сцену, а тепер треба послухати "трічку магнітофона, на якій записана моя так звана розмова з батьком; ще і спогади про себе треба записати, шифрованим текстом. Добре було б попросити батька підписати текст сьогоднішньої сцени і засвідчити, що все саме так і було. Але ж текст буде зашифрований, і, поглянувши на мій шифр, батько, напевне, знову вибухне: "Що ти мені підсовуєш якусь китайську грамоту!.." — і так далі, і тому подібне. Гаразд, обійдемось без підпису. Досить того, що вся розмова записана на магнітофоні.

От не дасть збрехати магнітофонна стрічка, товариші нащадки! Я перекрутив плівку і натиснув на клавішу програвача, але звуків ніяких не було. Виходить, десь щось не спрацювало. Невже згаяно стільки часу? Може, попросити батька влаштувати мені цю сцену ще раз — спеціально для нащадків? Вони ж можуть не повірити, що мені доводилося жити, вчитися, працювати і готуватися в такій нелюдській атмосфері— повного взаємонерозуміння.

Я прислухався.

Батько ще не спав. За стіною виразно звучав його голос:

— Уяви собі хоча б молодого самовпевненого лікаря. В нього і думки не виникне, що поставлений діагноз непогано було б перепровірити, порадившись з досвідченими колегами. І от неправильно визначена хвороба, неправильно призначене лікування... А хіба приємні пихаті, самовпевнені люди в побуті? Жити, працювати поруч з ними?..

"Цікаво, чого це тато —раптом заговорив про лікарів",— подумав я.

Знову приготував магнітофон до запису, перевірив його: Раз-два-три! Раз-два-три! Даю пробу!

Прослухав звук — усе як слід, і я вийшов до вітальні...

СПОГАД ДВАНАДЦЯТИЙ

-л

її величність — людська електричність

У вітальні тато дійсно читав мамі журнал:

— "З ними важко. Вони завжди все знають, нездатні до самокритики, не терплять заперечень, обривають співбесідника на півслові. І ніколи не помічають, що, образивши, принизили товариша. Якщо самовпевненість і приводить інколи до успіху, то він, як правило, випадковий, під ним нема твердої основи. Тож не варто їм заздрити".

Не чекаючи, поки батько закінчить читати, я сказав:

— Тату, треба повторити!

— Що повторити? — здивувався він.

— Сцену,— пояснив я.

— Яку сцену?

— Треба повторити ще раз сцену, яку ти тільки-но тут мені влаштував,— сказав я.

' — Яку сцену? — перепитав тато, витріщивши очі від здивування.— Що ти називаєш сценою?

— Те, що... ми недавно розіграли тут у вітальні,— пояснив я.— Так, називаю це сценою, і її треба повторити слово в слово.

— Як повторити? — здивувався ще більше тато.— Навіщо повторити?

— Розумієш, магнітофонна стрічка не записала. Я зараз відновлю всі наші репліки, і ми повторимо все спочатку.

Я сів до столу і почав, як завжди, робити три діла одразу (писав, розмовляв з татом, лівою рукою стискав тенісний м'яч). Я писав, відновлюючи слово в слово все, про що ми говорили за столом з батьком.

Я взагалі можу писати одночасно і лівою і правою рукою, причому різний за змістом текст, однак, якби я це почав робити, то привів би тата остаточно в шоковий стан. А тому я писав швидко, проте нормально — тільки правою рукою.

Швидко поновивши текст нашої розмови, я подав його татові і сказав:

— Тут усе, що ти мені казав, тільки перш ніж записувати ва плівку, над роллю батька варто як слід попрацювати.

— Над якою роллю? Якого батька? Де записувати? — нічого не зрозумів тато.

— Пояснюю,— терпляче —промовив я,— тил. тату, в свої слова вкладай якомога більше емоцій і вимовляй чіткіше... і взагалі конфліктуй,— порадив я йому,— по-справжньому.

— Як? — вигукнув тато, до якого тільки тепер дійшло, що я .збираюсь записувати на магнітофон розмову, яка нещодавно відбулась між нами.— Мене в моєму власному домі, мій власний син буде записувати на магнітофон, та ще при цьому буде режисеру-

• вати, називати мої слова репліками і вказувати, що мені говорити і навіть як говорити?! Сьогодні мене записують на магнітофон, а завтра...— на слові "завтра" батько мало не задихнувся,— а завтра мене, може статись, зніматимуть на кіноплівку?!

— Хвилиночку,— сказав я, перестаючи робити два діла (писати і накачувати м'язи лівої руки), батькова думка мені сподобалась.

Як це мені самому не спало на думку зняти документальний фільм з мого власного життя. Знятий і озвучений фільм! Що може бути більш достовірним.

—"Хвилиночку! — вигукнув я.— Це ідея! Сьогодні ти, тату, можеш спати, а завтра цю сцену ми і озвучимо, і знімемо!

— Завтра знімемо?! —■ обурився тато.— А втім, я не певен, не певен, що мене вже сьогодні чомусь і для чогось не знімають!..— 3 цими словами він зірвався з стільця і, схопивши голову в руки, зник у своїй кімнаті.

— Ні, я ' один з ним не впораюся,— донісся його голос, і несподівано, висунувши голову у напівпри-

• чинені двері, він сказав: — Попереджаю: я негайно ж обдзвоню всіх наших родичів. Я з тобою один не справлюся, не справлявся і ніколи не Справлюся! Ось

' зараз же подзвоню твоєму дядькові Петрові, і дядькові Михайлові, і дядькові Семенові, і тоді ти побачиш! Разом з дядьками ми вже тебе скрутимо в баранячий ріг!

— Ці слова і цю сцену,— сказав я,— теж треба б записати і зняти на плівку,— Потім зі словами:

"Нічого, знімемо завтра, раз я сказав знімемо, значить, знімемо" — я теж попрямував до своєї кімнати.— А відносно допомоги... це навіть цікаво, як це у вас вийде і що з цього вийде?..

— До речі,— пожвавішав тато по той. бік дверей,— я не хотів тобі говорити, але скажу, що з дядьком Петром до нас прийде один його знайомий. Він вже тобі, сподіваюсь, і підкаже дещо. Лише така людина, як дядьків знайомий, і зможе тобі. підказати деякі корисні думки!

На словах "підказати деякі корисні думки" я голосно промовив:

— Тату, ну невже ти віриш, що...

— Я хочу в це вірити, ну хоча б вірити! — вигукнув батько за стіною.