Еміль і троє близнюків - Кестнер Еріх

Вівторок рішуче ступив уперед.

— А чому? Бо він став заважкий для вас? Ми все знаємо, добродію. Та хіба можна через те кидати хлопця?

— Аякже, це важлива причина. Я не зможу далі з ним працювати, і мій репертуар від цього збідніє. Я артист! Розумієте? Я міг би виступати в Лондоні, в Колізеї! Як це я два роки тому не догадався, що те щеня так швидко ростиме! Аж хочеться самому собі ляпасів надавати.

Еміль розлютився:

— То й надавайте! Ми вам не заважатимемо. Тільки я не збагну, як людина може бути така жорстока. А що станеться з Джеккі?

— Чи йому тепер жебракувати? — спитав Вівторок.— Чи втопитися в Балтійському морі? Чи попасти в колонію для неповнолітніх? Ми цього не допустимо.

— Мої приятелі і я,— оголосив Еміль,— одностайно вирішили, що ви повинні повернутися з нами до Корлсбютеля.

— Отакої! — Містер Байрон вирячив очі.— Шмаркачі нещасні, стромляйте свого носа не в чужі справи, а в свої підручники.

— У нас тепер канікули, пане Пахульке,— зауважив Вівторок.

— Ми нізащо в світі не допустимо,— вів далі Еміль,— щоб ви скривдили одного з ваших близнюків тільки тому, що він швидко росте. Я пропоную вам повернутися з нами назад. За кілька хвилин ми причалимо до Варнемюнде. Там нас чекають друзі. Але якщо ви хочете їхати далі, то ми передамо вас поліції.

Згадка про поліцію начебто не дуже сподобалася містерові Байрону.

— То як? — за хвилину знов спитав Еміль.— Чи ви будете виконувати свої батьківські обов'язки? Чи хочете, щоб вас заарештували?

— Батьківські обов'язки? — перепитав Байрон. Видно було, що йому якось одразу полегшало.

— Саме так, пане Пахульке! — обурено вигукнув малий Вівторок.— Ці слова, мабуть, вам незнайомі?

Містер Байрон похмуро всміхнувся:

— То ось чому цей капшук увесь час каже на мене Пахульке. В мене зовсім інше прізвище.

Хлопці остовпіли.

— Яке?

— Андерс.

— Як же це може бути?

— Моє прізвище Андерс,— повторив чоловік.— Андерс 9.

— Ні, ви скажіть, як вас насправді звати,— крикнув Еміль.— Те, що у вас прізвище інше, ми вже знаємо!

Маккі, який досі сидів мовчки, раптом сказав:

— Це в нього таке прізвище — Андерс. Як буває Міл-лер чи Леман. А він от — пан Андерс.

— Справді? — вигукнув Еміль.

— Чи є у вас при собі якесь посвідчення? — спитав Вівторок.

— Є паспорт.

— Дозвольте глянути,— ввічливо сказав малий Вівторок. А що артист і не поворухнувся, то хлопець додав: — Ви можете показати його і в поліції, як вам це більше до вподоби.

Чоловік видобув паспорт із кишені. Вівторок узяв його і став роздивлятися поважно, мов митник, що працює на кордоні.

— Чи збігається опис зовнішності? — спитав Еміль.

— Прізвище в містера Байрона справді Андерс,— сказав Вівторок і почав читати: — "Фах — артист. Постать — висока, кремезна. Обличчя — звичайне. Колір волосся — чорний. Особливі прикмети — татуювання на правій руці".— Він повернув паспорт.— Усе гаразд. Дякую.

Вкрай приголомшений Еміль спитав:

— То ви зовсім не батько Джеккі?

— Ні,— буркнув містер Андерс.— Я йому не батько й не мати. А Джеккі й Маккі зовсім не близнюки. І навіть не брати. І Маккі теж не син мені. Насправді Маккі звати...

9 Інше (нім.).

— Йозеф Кортейоганн,— втрутився Маккі.— Прізвище Байрон і наші імена вигадані для виступів. Мені, звісно, теж шкода Джеккі, повірте! Але ми справді не можемо з ним далі працювати. Не поталанило йому — він надто швидко росте.

По хвилях і хмарах уже пробігали промені Варнемюнд-ського маяка. І привітно світилися готельні вікна.

Еміль і досі був якийсь приголомшений. Та врешті він отямився і сказав:

— І все-таки, мені здається, ви вчинили несправедливо, що покинули бідного хлопця напризволяще. Мої друзі і я вважаємо себе відповідальними за його майбутнє. Тож я змушений вас просити дати для нього грошей. Хоча б на перші тижні.

— Чого б то я мав давати якимось незнайомим хлопцям гроші! — обурився містер Андерс.

Еміль дістав із кишені аркуш паперу.

— Ми дамо вам розписку.

— А якщо я пошлю вас під три чорти? — знущаючись, спитав Андерс.

— Не робіть дурниць,— порадив Еміль.— Якщо ви відмовитесь, ми передамо вас поліції.

— Але ж я не батько Джеккі! До чого тут поліція?

— Це вам пояснять у поліції,— чемно мовив малий Вівторок.— Там знаються на таких речах краще за нас.

— Я пишу вам розписку на сто марок,— сказав Еміль.

— Чи ви здуріли? — обурився Андерс.— Сто марок? Та я вам голови поскручую!

— Не вийде! — запевнив Вівторок.

— Це забагато,— втрутився Маккі.— Для нас це неабиякі гроші.

— А ти не брешеш? — спитав Вівторок.

— Ні, слово честі.

— Гаразд, тоді п'ятдесят марок,— сказав Еміль.

Він написав розписку, підписався і гукнув Вівторка:

— Іди сюди, малий, і підпишись теж.

Коли Вівторок розписався, Еміль простяг папірець Андерсові, але той і не подумав діставати гроші з кишені. Пароплав уже підходив до причалу.

— Ну, як собі хочете,— спокійно сказав Еміль.— Я йду до капітана.

Еміль подався до капітанського містка і вже ступив на сходи, як містер Байрон крикнув:

— Ось візьми!

Він люто вихопив із кишені свій гаман і простяг Емілеві якусь купюру. Еміль узяв її й побачив: п'ятдесят марок.

— Прошу, ось розписка,— сказав він.

— Чхав я на вашу писанину! — загорлав Андерс.— Хай вам дідько.

І, схопивши валізки, він зійшов на берег. Маккі подався за ним, але озирнувся і крикнув:

— Привітайте від мене Джеккі! Еміль сховав розписку до кишені.

Невдовзі по тому вони з Вівторком уже стояли в приміщенні залізничного вокзалу й вивчали розклад руху поїздів.

Еміль знизав плечима.

— Сьогодні, малий, поїзда вже не буде. І пароплава теж. Але ми повинні негайно повернутися до Корсбю-теля. Треба врешті з'ясувати, що сталося з хлопцями. Напевне, вони вже вдома.

— Тож підемо пішки? — спитав малий Вівторок. Еміль кивнув головою.

— Гадаю, за три години ми дійдемо.

— Тоді гайда! — стомлено сказав Вівторок.— Починається марш через нічну пустелю. Мені здається, що я солдат чужоземного легіону.

Саме тоді, як Густав, Професор і Ганс спали у вітрильнику, що міцно сидів на мілині, тоді, як капітан Шмаух у каюті свого корабля, що перетинав Балтику, тішився глінтвейном, і тоді, як Еміль з Вівторком ішли пішки через темний похмурий ліс,— саме тоді наші туристи в Копенгагені сиділи в своєму готелі навпроти оперного театру і всмак вечеряли. Автобусна подорож по Зеландії, відвідання Гамлетової могили і палацу Ельсінор надали їм апетиту. Вони їли, розмовляли і сміялися.

Тільки пані Габерланд, Професорова мати, була ще тихіша, ніж звичайно. Вона навіть не всміхалася, як завжди.

— Що тобі? Болить голова? — спитав її чоловік.

— Не знаю. Чогось тривожно. В мене таке відчуття, що в Корлсбютелі не все гаразд.

Радник юстиції обняв її за плечі.

— Годі, годі, моя люба. Ти завжди щось вигадуєш. А коли ми подорожуємо, тобі неодмінно здається, що кожної миті нашому синові на голову падає цеглина.— Він засміявся.— Хлопці мріють про самостійний розвиток. І їм не треба заважати, бо почнуть опинатися. Ну ж бо, матусю, не журись.

Вона усміхнулась. Але тільки щоб зробити йому приємність.

Приблизно за годину на темному шосе перед Гайде-кругом возій з молочарні догнав двох хлопців, що насилу тягли ноги. Возій спинив конячку.

— Куди це ви йдете?

— До Корлсбютеля,— крикнув більший хлопець.— Чи не могли б ви нас підвезти?

— Сідайте ззаду,— сказав возій.— Тільки не засніть, бо попадаєте з фургона.

Еміль допоміг залізти Вівторкові й сам сів біля нього. Молочний фургон рушив. А за хвилину малий Вівторок уже спав. Еміль міцно тримав його, а сам дивився на темний ліс і нічне небо, всіяне зорями. Він згадав усі події дня. Чи він щось не так зробив? Що станеться тепер із Джеккі? І де можуть бути Густав і Професор?

Уві сні Вівторок обхопив Еміля за шию. Над верховіттям дерев безгучно пролетіла сова. Конячина злякано заіржала, та возій заспокоїв її своїм бурмотінням. Потім він обернувся до хлопців про щось їх спитати. Але побачивши, що менший міцно спить в обіймах старшого, він замовк і знов обернувся до своєї конячки.

Емілеві було самотньо.

Розділ дванадцятий

КАПІТАН ПОВЕРТАЄТЬСЯ

У середу рано-вранці пароплав капітана Шмауха повернувся до Корлсбютеля. Портові робітники, що мали його розвантажувати, вже чекали на причалі, а капітан закінчував формальності з митниками. Потім він зійшов на берег. Було прохолодно, і капітан подався в готель випити гарячої кави.

Тільки-но він замовив сніданок, як до нього швидко підійшов господар готелю і спитав:

— Ви не знаєте часом, де подівся ваш небіж? Капітан зареготав:

— Знову щось накоїв, еге? Пришліть-но мені шалапута сюди, я побажаю йому доброго ранку.

— Але його тут немає! Вчора він мав вихідний день, тож пішов кудись і не повернувся. З учорашнього вечора безслідно зникли також містер Байрон і менший із близнюків. Маємо клопоту по самі вуха!

Капітан підхопився на ноги.

— Кави не треба! — вигукнув він і помчав чимдуж, наскільки дозволяли йому старечі ноги, до гавані, де стояли вітрильники.

Його човна не було! Капітанові аж коліна помліли. Він безпорадно озирнувся. І тоді помітив аркушик паперу, пришпилений на стовпі, до якого припиналася "Куні-гунда".

Капітан нахилився, зірвав папірець і прочитав його. То була записка, що її лишив Еміль напередодні ввечері. Капітан насилу випростався і, важко дихаючи, побіг назад, до міста.

Нарешті він опинився перед віллою "Приморська". Штовхнувши садову хвіртку, капітан зайшов і подзвонив у парадні двері. Вони були замкнені. Тоді він оббіг будинок і зазирнув у вікно веранди.

За столом сидів Еміль Тішбайн. Поклавши голову на руки, він міцно спав.

На канапці біля стіни лежав малий Вівторок і теж спав. Він був щільно вкритий верблюжою ковдрою, вид-нівся тільки його чуб на подушці.

Верандні двері теж були замкнені. Капітан затарабанив пальцями в шибку. Спершу тихенько. Але хлопці не прокидалися. Тоді він став стукати дужче й дужче.

Нарешті Еміль підвів голову, ще зовсім сонний. Та ось погляд його став свідомий, він здивовано перебіг очима по веранді, напевне, щось згадав, провів рукою по розпатланій голові, схопився з місця і відімкнув двері.

— А де Ганс? — вигукнув капітан.

Еміль швидко розповів усе, що знав. А під кінець сказав:

— Із Варнемюнде ми повернулися десь серед ночі. Вівторок взагалі не прокинувся. Я зняв його з воза, якось дотяг сюди, поклав на канапу і вкрив ковдрою.