Побічна сім'я - Бальзак Оноре де
Безмовно стоячи біля своєї подруги, Роже тримав її за руку й дивився то на маленького Шарля, який мовчав, нічого не тямлячи в горі заплаканої матері, то на колиску заснулої Ежені, то на Кароліну, чиї сльози скидалися на дощ, пронизаний ясним промінням сонця.
— Так, це правда, мій ангеле,— озвався Роже по довгій мовчанці,— у цьому весь секрет: я одружений. Але колись, маю надію, ми будемо з тобою нерозлучні. З березня моя дружина перебуває в безнадійному стані, я не бажаю їй смерті, але якщо Богові буде вгодно покликати її до себе, вона буде мені здається, щасливіша в раю, ніж на цьому світі. Земні страждання й земні радощі їй однаково чужі.
— Як я ненавиджу цю жінку! Як могла вона зробити тебе нещасним? Одначе цьому нещастю я завдячую своє раювання.
— Сподіваймося, Кароліно! — вигукнув Роже, цілуючи її.— Хай не лякає тебе те, що міг наговорити цей абат. Правда, духівник моєї дружини — людина небезпечна, і він має великий вплив у конгрегації, але якщо він спробує розбити наше щастя, я зумію вжити заходів.
— Що ж ти зробиш?
— Ми поїдемо в Італію. Доведеться втікати звідси.
В сусідній вітальні почувся крик; здригнувшись, Роже і мадмуазель де Бельфей кинулися туди і побачили графиню, що лежала непритомна. Коли пані де Гранвіль прийшла до тями, вона глибоко зітхнула, помітивши біля себе графа та свою суперницю, яку вона мовчки відштовхнула з виразом найглибшої зневаги.
Мадмуазель де Бельфей підвелася і хотіла вийти.
— Ви у себе вдома, пані, залишіться,— сказав Гранвіль, утримуючи Кароліну за руку.
Граф підняв умирущу дружину, доніс її до карети і сів туди разом з нею.
— Як ви дійшли до такого, що стали мене уникати, бажати моєї смерті? — спитала графиня кволим голосом, дивлячись на чоловіка з обуренням і болем.— Хіба я не була молодою? Ви вважали мене гарною, в чому ж ви можете дорікнути мені? Хіба я вас зраджувала, хіба я не була доброчесною й обачною дружиною? В моїм серці жив тільки ваш образ, нічий голос не милував мого слуху. Який обов'язок я порушила, в чому відмовила вам?
— У щасті,— відповів граф переконано.— Ви знаєте, пані, Богові можна служити по-різному. Деякі християни уявляють, що попадуть у рай, якщо стануть ходити до церкви, читати "Отче наш", вистоювати обідню й уникати гріхів. Таким християнам, пані, уготовано пекло, вони не любили Бога ради нього самого, не служили йому так, як він того вимагає, не приносили йому ніякої жертви; попри зовнішнє смирення, вони жорстокі до свого ближнього. Вони бачать лише закон, букву, але не сутність християнства. Так учинили й ви зі своїм земним чоловіком. Ви пожертвували моїм щастям заради спасіння своєї душі, ви проказували молитви, коли я приходив до вас із серцем, переповненим радістю, ви плакали, тоді як своєю присутністю могли б звеселити мій робочий кабінет, ви ні разу не пішли назустріч моїм бажанням.
— Але ж ваші бажання були гріховні! — палко вигукнула графиня.— Невже ж, аби догодити вам, я повинна була занапастити свою душу?
— То була б жертва, і в жінки, яка вміє любити, стало б мужності мені її принести,— холодно відказав Гранвіль.
— О Боже, ти чуєш його! — вигукнула вона, плачучи.— Хіба ж вартий він молитов, постів і самокатувань, якими я виснажувала себе, щоб спокутувати і його, і свої гріхи? Навіщо тоді доброчесність?
— Щоб потрапити до раю, моя люба. Не можна бути водночас дружиною земного чоловіка і небесного Христа: це була б двомужність. Треба зробити вибір між чоловіком і монастирем. Заради життя майбутнього ви вигнали із своєї душі всяке почуття любові й відданості, які Бог навіяв вам до мене, і зберегли для світу лише ненависть...
— Хіба я не любила вас? — спитала вона.
— Ні, пані.
— Що ж таке любов? — мимоволі вихопилося в графині.
— Любов? — повторив Гранвіль з відтінком іронічного здивування.— Вам цього, моя люба, не зрозуміти. Холодне небо Нормандії не може стати небом Іспанії. Мабуть, розгадка нашого нещасливого шлюбу в несумісності кліматів. Скорятися нашим примхам, вгадувати їх, знаходити радість у стражданні, нехтувати заради нас громадською думкою, самолюбством, навіть релігією і розглядати усі жертви як дрібки фіміаму, спалюваного на честь кумира,— ось що таке любов.
— Це любов безсоромної опереткової дівки,— промовила графиня з огидою.— Така пожежа не може довго тривати, незабаром від неї зостануться лише жар чи присок, жаль чи розпач. По-моєму, пане, дружина повинна дати вам щиру дружбу, спокійну любов і...
— Ви говорите про любов, як негри говорять про сніг,— відповів граф із сардонічним посміхом.— Повірте, найскромніша стокротка буває знадливіша за найгордовитіші, найяскравіші, але обтикані колючками троянди, які ваблять нас навесні своїми п'янкими пахощами й сліпучими барвами. А втім,— провадив він,— я віддаю вам належне. Ви так добре дотримуєтесь букви закону, що якби я спробував довести, чим ви завинили переді мною, то мені довелося б удатися до деяких подробиць, образливих для вас, і пояснити вам речі, які видалися б вам запереченням усякої моралі.
— Ви насмілюєтесь говорити про мораль, виходячи з дому, де ви проциндрили статок своїх дітей, з кишла розпусти! — вигукнула графиня, обурена чоловіковими недомовками.
— Годі, пані,— сказав граф, спокійно уриваючи дружину.— Якщо мадмуазель де Бельфей багата, то це нікому не завдало шкоди. Мій дядько мав право розпоряджатися своїм статком, у нього було достатньо спадкоємців, але ще за життя, з чистої дружби до тієї, кого він вважав своєю небогою, він подарував їй маєток Бельфей. Щодо решти, то й це я завдячую його щедрості.
— Так міг учинити лише якобінець! — вигукнула доброчесна Анжеліка.
— Пані, ви забуваєте, що ваш батько був одним із цих якобінців, яких ви так нещадно засуджуєте. Громадянин Бонтан підписував смертні вироки в той час, коли мій дядько робив Франції неоціненні послуги.
Пані де Гранвіль замовкла. Але після хвилинної паузи спогад про тільки що бачену сцену збудив у ній ревнощі, яких ніщо не може притлумити в серці жінки, і графиня сказала тихо, ніби сама до себе:
— Чи можна так занапащати свою душу і душі інших?
— Е, пані,— зауважив граф, стомлений розмовою,— можливо, колись вам самій доведеться відповідати на все це.— На останніх словах графиня здригнулася.— В очах поблажливого судді, який стане зважувати ваші вчинки, ви будете не винні, ви зробили мене нещасним з добрими намірами. Не думайте, що я ненавиджу вас; я ненавиджу людей, які спотворили ваше серце і ваш розум. Ви молилися за мене, а мадмуазель де Бельфей віддала мені своє серце, оточила мене любов'ю. Вам же доводилося бути по черзі то моєю коханкою, то святою, укляклою біля вівтаря. Віддайте мені належне і признайтеся, що я не розбещений, не зіпсований. Я веду цілком моральний спосіб життя. На жаль, після сімох років страждання потреба в щасті непомітно привела мене до іншої жінки, до бажання створити іншу сім'ю. Не думайте, до речі, що я один так чиню: в цьому місті знайдуться тисячі чоловіків, змушених з різних причин жити подвійним життям."
— Боже праведний! — вигукнула графиня.— Яким важким став мій хрест! Якщо муж, якого у гніві своїм ти дарував мені, може знайти на землі щастя лише ціною моєї смерті, приклич мене у лоно своє!
— Якби у вас раніше виникли такі похвальні почуття і така самовідданість, ми були б щасливі,— холодно проказав граф.
— Ну гаразд,— вела далі Анжеліка, проливаючи потоки сліз,— простіть мені, якщо я помилялася. Так, пане, я ладна в усьому повинитися, я тепер зрозуміла, що, чого б ви не зажадали од мене, все буде правильно й справедливо: віднині я буду такою, якою ви прагнете бачити жінку.
— Пані, якщо ви хочете, щоб я признався в тому, що більше вас не люблю, у мене стане жорстокої мужності відкрити вам очі. Чи можна наказувати своєму серцю? Чи може одна хвилина стерти пам'ять про п'ятнадцять років страждань? Я більше вас не люблю. У цих словах не менш глибока таємниця, ніж у словах "я люблю". Пошану, прихильність, увагу можна здобути, втратити і знову здобути; що ж до любові, то хай би я тисячу років переконував себе, що повинен любити, я не зміг би пробудити в собі цього почуття, а надто до жінки, яка умисне себе зістарила.
— Ох графе, я щиро бажаю, щоб ваша коханка ніколи не сказала вам таких слів, а надто таким тоном і з таким виразом.
— То ви хочете почати зі мною нове життя? І не відмовитесь одягти сьогодні ввечері сукню в грецькому стилі й поїхати в Оперу?
Мимовільне тремтіння, що пробігло по тілу графині, було німою відповіддю на це запитання.
На початку грудня 1833 року опівночі вулицею Гайон ішов сивий як голуб чоловік, чиє змарніле обличчя свідчило про те, що його зістарило більше нещастя, ніж роки. Наблизившись до непоказного триповерхового будинку, він зупинився і пильно подивився на одне з вікон горішнього помешкання, розташованих на однаковій відстані одне від одного. Кволий вогник ледь освітлював це вбоге віконце, де кілька шибок були заліплені папером. Перехожий вдивлявся у те мерехтливе світло з незбагненною цікавістю паризьких роззяв. Раптом з дому вийшов молодий чоловік.
Бліде ліхтарне світло падало на обличчя цікавого; тому не дивно, що, незважаючи на пізню пору, молодик наблизився до нього з нерішучістю, властивою парижанам, коли вони бояться помилитися при зустрічі із знайомими.
— Отакої! — вигукнув він.— Невже це ви, пане голово? Сам-один, пішки о такій порі й так далеко від вулиці Сен-Лазар! Зробіть мені честь, дозвольте запропонувати вам руку: сьогодні так слизько, що ми ризикуємо впасти, якщо не будемо підтримувати один одного,— провадив він, щоб не вразити самолюбства старого.
— Але ж, пане, на моє нещастя, мені поки що тільки п'ятдесят років,— відповів граф де Гранвіль.— Такий славетний лікар, як ви, повинен знати, що в цьому віці чоловік перебуває в повному розквіті сил.
— Тоді лишається припустити, що тут ідеться про любовну пригоду,— вів далі Орас Б'яншон, — адже, я думаю, ви не звикли ходити по Парижу пішки. У вас такі гарні коні.
— Якщо я не виїжджаю у світ,— відповів голова верховного суду,— то з Палацу правосуддя чи з Іноземного клубу здебільшого повертаюся пішки.
— І, звісно, маючи при собі великі гроші! — вигукнув молодий лікар.— Та ж це значить напрошуватися на удар кинджалом!
— Цього я не боюся,— відказав граф де Гранвіль із сумним і байдужим виразом на обличчі.
— Але принаймні не треба зупинятися,— провадив лікар, тягнучи судовика в напрямку до бульвару.— Ще трохи, і я подумав би, що ви хочете украсти в мене свою останню хворобу і померти не від моєї руки.
— Атож, ви застали мене за підгляданням,— промовив граф.— Проходжу я тут пішки чи їду в кареті, о будь-якій годині ночі я помічаю у вікні третього поверху того дому, звідки ви вийшли, чийсь силует: мабуть, хтось трудиться там із героїчною впертістю.— Тут граф зітхнув, ніби відчувши раптовий біль.— Я зацікавився цим горищем,— додав він,— як цікавиться паризький буржуа перебудовою Пале-Рояля.
— Якщо так,— жваво вигукнув Орас, уриваючи графа,— я можу вам...
— Не треба,— сказав Гранвіль,— я не дав би жодного су, щоб довідатися, чоловіча тінь чи жіноча мигтить за тими дірявими фіранками, щасливий чи ні мешканець того горища! Якщо я і був здивований тим, що ніхто там сьогодні ввечері не працює, якщо я і зупинився, то тільки заради втіхи пофантазувати, снуючи всякі безглузді гадки, як це роблять нероби, коли помічають споруду, залишену недобудованою...
