Побічна сім'я - Бальзак Оноре де

Святенниці здатні всякого довести до розпачу своїми бридкими вбраннями. Брак смаку — одна з хиб, нерозривно пов'язаних з фальшивим благочестям. Таким чином, у особистому житті, де передусім хочеться зустріти взаємне розуміння, Гранвіль залишився самотнім. Він скрізь став їздити сам-один: у світські компанії, на свята, в театр. Дім нічим його не приваблював. Велике розп'яття, почеплене між ліжками подружжя, було ніби символом Гранвілевої долі: воно зображувало Сина Божого, відданого на смерть, Боголюдину, вбиту в розквіті життя й молодості. Слонова кістка на цьому хресті була не менш холодна, ніж Анжеліка, що розпинала чоловіка в ім'я доброчесності. Між їхніми ліжками вгніздилося нещастя, бо в насолодах Гіменея дружина не бачила нічого, крім обов'язку. В середу на першому тижні великого посту тут з'явився привид здержливості з мертвотно-блідим лицем і різким голосом зажадав найсуворішого дотримання посту, але цього разу Гранвіль не вважав зручним писати папі, щоб узнати думку консисторії про те, як слід, а як не слід поститися. Молодий заступник прокурора почував себе безмірно нещасним: він навіть не міг скаржитися, та й на що? Він був одружений з молодою гарненькою жінкою, добропорядною й вірною своєму обов'язку, взірцем усіляких чеснот, яка щороку дарувала йому по дитині, усіх дітей сама годувала груддю і виховувала у строгих правилах.

Доброчесна Анжеліка була проголошена ангелом. Старі баби, що складали її товариство (в ті часи жінкам молодим ще не спадало на думку хизуватися суворим благочестям), одностайно захоплювалися самовідданістю пані де Гранвіль і бачили в ній якщо не незайману діву, то принаймні мученицю. Вони винуватили в усьому не вузькість релігійних уявлень жінки, а безжальність і надмірну хтивість чоловіка. Гранвіль, поглинутий службою, позбавлений розваг, пригнічений і втомлений самотністю, у тридцять два роки непомітно впав у найглибшу апатію. Життя стало йому осоружне. Він надто високо ставив обов'язки, які накладала на нього його посада, щоб кинутись у вир безпутного життя; отож він вирішив забутися в праці й почав писати великий трактат про право. Але недовго тішився він монастирським спокоєм, на який сподівався. Побачивши, що чоловік відмовився від світських розваг і ретельно працює вдома, неземна Анжеліка спробувала остаточно настановити його на спасенну путь. Чоловікові погляди, несумісні з догматами християнства, завдавали їй великого горя; іноді вона плакала, думаючи про те, що її чоловік може померти нерозкаяним і тоді вона назавжди втратить надію вирвати його з геєни вогненної. Отже, Гранвілеві довелося впритул зіткнутися з вузькими уявленнями, безглуздими розумуваннями та обмеженими думками, з допомогою яких дружина, вважаючи, що вже здобула першу перемогу, намагалася здобути й другу — повернути чоловіка в лоно церкви. Це був останній удар. Що може бути докучливіше за глуху боротьбу, де впертість святенниці намагається взяти гору над логікою судовика? Що може бути жахливіше за отруйні уколи шпилькою — недарма ж люди сильні віддають перевагу ударам кинджала? Гранвіль усе частіше почав проводити час поза домівкою, де все йому настогидло. Діти, пригнічені холодним деспотизмом матері, не сміли піти з батьком до театру, і Гранвіль не міг дозволити їм ані найменшої розваги без того, щоб не наразити їх на гнів грізної матері. Ця любляча людина була доведена до байдужості, до егоїзму — гіршого за смерть. З того пекла він урятував принаймні синів, рано віддавши їх до колежу і зберігши за собою право керувати ними. Він рідко втручався у взаємини матері з дочками, але вирішив видати дівчат заміж, як тільки вони стануть на порі. Якби він ужив крайніх заходів, ніхто не став би на його бік; дружина за допомогою чималого почту благочестивих старих бабів змусила б увесь світ засудити його. У Гранвіля, отже, не залишалось іншої ради, як цілком віддатися справам; він був прибитий нещастям, і його обличчя, поблякле з горя й перенапруги, стало неприємне йому самому. На довершення всього він уникав знайомств і зв'язків зі світськими жінками, втративши надію знайти в них розраду.

За п'ятнадцять років, з 1806 до 1821, в повчальній і сумній історії цієї родини не сталося жодної визначної події. Втративши серце чоловіка, пані де Гранвіль залишилася такою самою, як і в ті дні, коли вважала себе щасливою. Вона безнастанно благала Бога та угодників просвітити її, в чому вона не догодила чоловікові, і настановити його на шлях істинний, аби вона могла вернути в лоно сім'ї заблудлу вівцю; але що палкіші були її молитви, то рідше Гранвіль показувався вдома. Вже близько п'яти років цей колишній заступник прокурора, якому за Реставрації доручали найвищі пости в судовому відомстві, жив на антресолях свого особняка, щоб уникнути спілкування з дружиною. Щоранку відбувалися сцени, які, коли вірити світському лихослів'ю, повторюються в багатьох родинах через несхожість характерів, поглядів на мораль, через фізичні недуги або ж дивацтва, що приводять багато шлюбів до краху, описаного в цій повісті. Годині о восьмій ранку покоївка, схожа на черницю, дзвонила біля дверей апартаментів графа де Гранвіля. При вході до вітальні, суміжної з графовим кабінетом, вона повторювала камердинерові одним і тим самим тоном незмінну фразу:

— Пані веліли запитати, чи добре провели ніч його вельможність і чи матимуть вони втіху снідати разом із ними.

— Пан,— відповідав камердинер, перебалакавши з господарем,— просять кланятися її вельможності і передати їхні вибачення: їм треба їхати в важливій справі у Палац правосуддя.

Через хвилину покоївка знов з'являлась і питала від імені господині, чи матиме та щастя бачити його вельможність перед від'їздом.

— Вони вже поїхали, — відповідав служник, хоча нерідко графів кабріолет іще стояв у дворі.

Ця розмова через посередників обернулася в щоденний ритуал. Камердинер Гранвіля, його улюбленець, що не раз служив причиною сварок між подружжям через його невіру й розбещеність, простував іноді для годиться в порожній кабінет господаря і виходив звідти зі звичною відповіддю. Зажурена дружина незмінно підстерігала чоловіка, коли той повертався, і з'являлася в під'їзді, щоб постати перед ним, як живий докір сумління. Дріб'язкова прискіпливість, властива єлейним людям, складала сутність пані де Гранвіль, яка в тридцять п'ять років виглядала на сорокарічну. Коли Гранвіль, змушений дотримуватися пристойності, розмовляв із дружиною або залишався обідати вдома, вона, щаслива тим, що може накинути йому своє товариство, свою кисло-солодку балаканину й невимовну нудьгу — нерозлучну супутницю святенництва — намагалася підкреслити його вину в очах челяді та своїх доброчесних приятельок. Графові де Гранвілю, у цей час добре прийнятому при дворі, було запропоноване місце голови судової палати у провінції, але він звернувся в міністерство з проханням залишити його в Парижі. Ця відмова, причини якої були відомі лише міністрові юстиції, навела на найхимерніші здогади близьких приятельок і графининого духівника. Гранвіль, що мав сто тисяч ліврів річного прибутку, належав до одного з перших родів Нормандії; його призначення на голову судової палати було щаблем до перства. Звідки ж цей брак честолюбства? Чому занедбав він свій великий трактат про право? Чим викликаний безладний спосіб життя, який ось уже років шість відвертає його від дому, від сім'ї, від роботи — від усього, чим, здавалося, він мав би дорожити? Домагаючись єпископського сану, графинин духівник розраховував не тільки на послуги, зроблені ним одній конгрегації, ревним прихильником якої він був, але й на підтримку сімейств, що підкорилися його духовному авторитету у вірі; ось чому він був розчарований відмовою Гранвіля і постарався його спаплюжити, висловивши таке припущення: чи не тому граф відчуває огиду до провінції, що його лякає необхідність упорядкувати свій спосіб життя? Адже в провінції йому довелося б показувати приклад і жити з графинею, від якої його може віддаляти лише злочинна пристрасть. Хіба така бездоганна жінка, як графиня, може помітити безпутну чоловікову поведінку? Добрі приятельки підтримали ці домисли, які, на лихо, не були тільки грою уяви, і пані де Гранвіль була мов громом уражена. Не маючи жодного уявлення про звичаї вищого світу, незнайома з коханням та його безумствами, Анжеліка була далека від думки, що в шлюбі зустрічаються інші незгоди, ніж ті, які відвернули від неї Гранвілеве серце, і вважала, що її чоловік нездатний вчинити помилку, яка в очах усіх дружин є злочином. Коли граф зовсім віддалився від неї, вона уявила собі, що ця позірна байдужість цілком природна. Нарешті, оскільки пані де Гранвіль віддала чоловікові весь запас своєї любові, а здогади духівника розвіяли її останні ілюзії, вона стала на захист чоловіка, хоча була й не в змозі притлумити підозру, так лукаво заронену в її душі. Тривожне передчуття до такої міри вплинуло на слабкий розум графині, що вона захворіла на виснажливу лихоманку. Все це відбувалося в піст 1822 року; пані де Гранвіль не побажала зректися суворого посту, якого вимагало її благочестя, і поступово дійшла до цілковитого виснаження; лікарі стали побоюватися за її життя. Байдужі погляди Гранвіля вбивали її. Догляд та увага з боку чоловіка були схожі на турботи, якими небіж оточує старого дядька. Хоча графиня відмовилася від своєї системи прискіпування та докорів і намагалася зустрічати чоловіка ласкавими словами, однак у них іноді проглядала ущипливість святенниці, і часто одне слово руйнувало старання цілого тижня. Наприкінці травня теплий подих весни та поживніша їжа трохи покріпили сили пані де Гранвіль. Якось уранці, повернувшись із служби Божої, вона сіла на кам'яну лаву в своєму садку; тепле сонячне проміння нагадало графині про перші дні її заміжжя, і вона подумки вернулася до свого колишнього життя, намагаючись збагнути, чим же порушила вона обов'язки матері і дружини. В цю хвилину прийшов абат Фонтанон, схвильований неймовірно.

— Що сталося, панотче? — спитала графиня з дочірньою турботливістю.

— Як би я хотів, щоб усі нещастя, послані вам десницею Всевишнього, випали на мою долю,— відповів нормандець.— Але, шановний друже, перед таким випробуванням нам залишається тільки змиритися.

— Та хіба може спостигнути мене кара, страшніша за ту, яку посилає мені провидіння, користуючись моїм чоловіком як знаряддям свого гніву?

— Приготуйтеся, дочко моя, до гіршого зла, аніж те, якого ви колись боялися з вашими благочестивими приятельками.

— В такому разі я маю дякувати Господу, що він зволив обрати вас для ознаймування мені своєї волі,— відповіла графиня.— В такий спосіб скарби його милосердя падають на мене разом із громами і блискавками його гніву; так, вигнавши Агар, він показав їй у пустелі водне джерело.

— Він виміряв кару, врахувавши щирість вашої покори і тягар ваших гріхів.

— Кажіть, я до всього готова.— Тут графиня звела очі догори і додала: — Кажіть, пане Фонтанон.

— Ось уже сім років, як пан де Гранвіль чинить гріх перелюбства з наложницею, від якої в нього двоє дітей; на утримання цієї побічної сім'ї він розтратив понад п'ятсот тисяч франків, які по праву належать сім'ї законній.

— Я хочу в усьому переконатися на власні очі,— промовила графиня.

— І не думайте про це! — вигукнув абат.— Ви повинні простити, дочко моя, і молитися, щоб Господь просвітив вашого чоловіка, якщо тільки не побажаєте вдатися до засобів, наданих вам законом людським.

Тривала розмова абата Фонтанона з його духовною дочкою викликала в ній різку зміну; провівши абата, графиня з'явилася серед слуг мало не з рум'янцем на щоках і налякала їх своєю гарячковою метушливістю: вона звеліла подати карету, потім розпрягти коней, за одну годину разів із двадцять міняла розпорядження, поки близько третьої години прийняла, мабуть, дуже важливе рішення і поїхала, вразивши домашніх раптовим порушенням усіх своїх звичок.

— Чи повернеться пан до обіду? — запитала вона перед від'їздом у камердинера, з яким звичайно не розмовляла.

— Не обіцяв бути, ваша вельможність.

— Ви відвезли його вранці в суд?

— Авжеж, ваша вельможність.

— Але ж сьогодні понеділок.

— Понеділок, ваша вельможність.

— Хіба він буває тепер у суді по понеділках?

— Нехай тебе дідько вхопить! — вигукнув служник, почувши, як, сідаючи в карету, графиня сказала кучерові:

— На вулицю Тетбу.

Мадмуазель де Бельфей плакала.