Серця трьох - Лондон Джек

Сцена, що розігралася на тюремному дворі після того, як його відпустили, а Генрі заарештували, все ще стояла перед очима. Він ніби зараз бачив — і серце йому мліло від згадки про це, — як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукав її руку, аби перекопатися, чи на місці його обручка, і, перекопавшись, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.

"Ну годі", — зітхнувши, подумав Френк. У всякому разі, він зробив усе, що міг. Хіба після того, як повели Генрі, він не сказав Леонсії — спокійно і навіть холодно, — що Генрі її наречений і коханий, і що кращого вибору дочка Солано і зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це давало йому змогу гасити в собі почуття до Леонсії. Але власна правота не давала йому почуватися щасливим. На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно — от і все; приїхав, коли ця чарівна жінка уже віддала своє серце тому, хто прийшов до нього — людині, нітрохи не гіршої за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращої. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі — свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях і обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі і черепашачі яйця і готовий перекопати цілих два острови — Бика і Тельця — у пошуках скарбу старого пірата.

Енріко Солано та його сини, сидячи на широкій веранді, обговорювали плани порятунку Генрі, а Френк неуважно слухав їх; у цей час із будинку вийшла служниця, прошепотіла щось на вухо Леонсії і повела її за ріг гасієнди, де відбулася сцена, яка, певне, розсмішила б Френка, якби він її спостеріг.

За рогом Леонсія побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовічний костюм багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Торес зняв сомбреро і схилився перед дівчиною, ледве не до землі, потім підвів її до плетеного диванчика з індійського очерету і посадив. Леонсія сумно відповіла на його вітання, хоча в тоні її вчувалася цікавість, ніби вона сподівалася на якусь підбадьорливу звістку.

— Суд закінчився, Леонсіє. — сказав Торес тихо її журливо, немов говорив про небіжчика. — Завтра о десятій ранку — страта. Усе це вельми сумно, надзвичайно сумно, проте... — він знизав плечима. — Ні, я не скажу про нього нічого поганого. Він був гідною людиною. Єдина його вада — нестриманість. Занадто він був гарячий, занадто запальний. Це і згубило його, змусило скоїти злочин. Аби він був тієї миті спокійнішим, то не вбив би Альфаро...

— Але ж не він убив мого дядька! — вигукнула Леонсія, підвівши голову.

— Усе це досить сумно, — зажурено продовжував Торес, щоб не суперечити їй. — Суддя, народ, начальник поліції — усі, на жаль, певні, що він винний. Досить сумно, звичайно. Але не про це я прийшов з вами говорити. Я пропоную вам мої послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Моє життя, моя честь — до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

І Торес раптом граціозно опустився перед нею на одне коліно; узявши її ліву руку, він, очевидно, збирався продовжувати свою барвисту мову, але цієї миті погляд його упав на обручку з діамантом на безіменному пальці Леонсії. Він насупився й схилив голову; потім, поспішно падавши своєму обличчю звичайного виразу, заговорив:

— Я знав вас іще дитям, Леонсіє, чарівною крихіткою, і я вже тоді любив вас. Ні, вислухайте мене! Прошу вас, Я маю відкрити своє серце. Вислухайте мене до кінця. А ось коли ви повернулися з-за кордону після навчання — повернулися вже дорослою, шляхетною панянкою, я був просто вражений вашою красою. Я був терплячий. Я не говорив вам про свої почуття. Але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Відтоді я запалав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашої вроди, вашої душі, прекраснішої за вроду.

Леонсія знала, що зупинити його неможливо, і тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса і мимоволі міркувала, чому він так некрасиво підстрижений і де він востаннє стригся — у Нью-Йорку чи в Сан-Аитоніо.

— Чи відомо вам, ким ви були для мене відтоді, як повернулися?

Вона не відповідала і не намагалася вивільнити свою руку, хоча він так сильно стискав її, що обручка Генрі Моргана врізалася в неї, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слів Тореса, заглибившись у свої думки. І перша її думка була про те, що зовсім не такими пишномовними тирадами сказав їй Генрі Морган про своє кохання і завоював її взаємність. І чому це іспанці завжди так пишномовно і багатослівно виражають свої почуття? Генрі поводився зовсім інакше. Він узагалі майже жодного слова не сказав їй. Він діяв. Піддавшись її чарівності, відчуваючи, що і вона небайдужа до нього, він без усякого попередження — так він був упевненні!, що не здивує і п’є злякає кохану, — пригорнув її до себе і поцілував. Вона не злякалася і не залишилася байдужою. Тільки після цього першого поцілунку, продовжуючи тримати її в обіймах, Генрі заговорив про своє кохання.

А про що радяться зараз там, на іншому кінці тераси, її рідні і Френк Морган, що вони придумали? Думки її бігли далі — вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навіть зітхнула: чому, незважаючи на любов до Генрі, цей чужий грінго так хвилює її серце? Невже вона настільки аморальна? Хто ж із них їй миліший? Цей? Чи той? Чи взагалі будь-який чоловік може її звабити? Ні! Ні! Вона не легковажна і не віроломна. І все ж?.. Можливо, це тому, що Френк і Генрі так схожі один на одного, і її бідолашне нерозумне жіноче серденько не в змозі їх розрізнити? Колись їй здавалося, що вона готова піти за Генрі на край світу, ділити з ним радості й горе; а тепер вона гадає, що готова піти за Френком ще далі. Вона безумовно любить Генрі — серце говорить їй це. Але вона кохає і Френка і майже упевнена, що Френк кохає її: вона пам’ятає, з яким запалом вони цілувалися там, у в’язниці. І хоча любила вона двох молодих людей по-різному, почуття це не укладалося в її свідомості, а часом навіть змушувало доходити ганебного висновку: вона — остання і єдина представниця жіночої лінії в родині Солано — аморальна жінка.

Обручка Генрі боляче врізалася в палець Леонсії — Торес у пориві пристрасті знову міцно стис їй руку, — і це повернуло її до дійсності, вона мимоволі почала слухати його красномовність.

— Ви — колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкі рани кохання. Я мріяв про вас... І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе ім’я, завжди єдине: королева моїх мрій! і ви одружитеся зі мною, моя Леонсіє! Ми забудемо цього божевільного грінго, який зараз уже все одно що помер. Я буду з вами ніжний і добрий. Я буду вічно кохати вас. І ніколи образ того, іншого, не постане поміж нас. Щодо мене, то я не дозволю собі згадувати про нього. Що ж до вас... я буду кохати вас так палко, що ви забудете про цю людину і спогад про неї ніколи не краятиме ваше серце.

Леонсія мовчала, обмірковуючи, як бути, і мовчання це тільки розпалювало сподівання Тореса. Дівчина відчувала, що треба виграти час і не відповідати відразу. Якщо братися за порятунок Генрі... адже Торес пропонує їй свої послуги! Навіщо ж його відштовхувати, коли від нього, можливо, залежить життя людини.

— Говоріть! Я згоряю від нетерпіння!.. — благав тремтливим голосом Торес.

— Не треба! Не треба! — м’яко сказала вона. — Ну як же я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?

Кохала!.. Вона навіть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся і Торес — і надія розгорілася в ньому ще яскравішим полум’ям. Він вважав Леонсію вже майже своєю. Адже вона сказала: "кохала", виходить, вона вже більше не кохає Генрі. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жінка з такою ніжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, поки той, інший, ще живий. Яка тонкість почуттів! Торес з гордістю подумав і про тонкість власних почуттів і навіть привітав себе в душі з тим, що зумів так правильно розгадати таємні помисли Леонсії. Тепер вже він подбає, вирішив Торес, аби ця людина, котра має вмерти наступного ранку, не була помилувана і не втекла з в’язниці. Для нього було зрозуміло одне: чим скоріше Генрі Морган помре, тим скоріше він матиме Леонсію.

— Не будемо більше про це говорити... поки, — сказав він з лицарською галантністю, не менш галантно потиснувши руку Леонсії; потім підвівся з колій і пильно подивився на неї.

Вона відповіла йому вдячним потиском і, визволивши свою руку з його руки, теж підвелася.

— Ходімо, — сказала вона, — подивимося, що роблять наші. Адже вони зараз розробляють — або, вірніше, намагаються розробити — план порятунку Генрі Моргана.

Коли вони вийшли на терасу, розмова негайно урвалася, немов присутність Тореса викликала недовіру.

— Ну як, придумали що-небудь? — запитала Леонсія.

Старий Енріко, який, незважаючи на свій вік, був такий же

стрункий і Спритний, як кожен із його синів, тільки похитав головою.

— Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, — почав було Торес, але відразу замовк, побачивши застережливий погляд Александро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилося двоє обшарпаних хлопчаків. Судячи зі зросту, вони мали не більше десяти років, але за хитрим виразом очей і облич вони здавалися дещо старшими. Одягнені вони були кумедно: один мав сорочку, а другий штани. Але яка сорочка! і які штани! Були вони старі, парусинові й у свій час належали дорослій людині; хлопчисько ж натягнув їх на себе до підборіддя й обв’язав мотузкою навколо шиї, щоб вони не могли зісковзнути, а руки просмикнув у діри, що зяяли на місці бічних кишень; унизу штани були обрізані ножем — за його зростом. На другому хлопчиськові була чоловіча сорочка, поділ якої волікся по землі.

— Геть! — гаркнув на них Александро.

Але хлопчисько в штанях незворушно зняв камінь, що ніс на голові, і витяг з-під нього листа. Алесандро перехилився через балюстраду, узяв листа і, глянувши на адресу, передав Леонсії, а хлопчиськи взялися канючити гроші.