Серця трьох - Лондон Джек

Ну, то підете ви добровільно?

— Ніби я можу... — Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. — Я гадаю, ви будете судити мене pronto і на світанку повісите?

— Правосуддя в Панамі часу не марнує, — відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. — Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку — так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?

— О, вирішуйте самі, — відповів Френк. — Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій, мені все одно.

— Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, — сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не міг приховати залізної твердості його намірів. — Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! — скомандував він по-іспанському. — Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.

Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки; на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів . Слухаючи глухі удари сокири, що звучали десь неподалік, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А сокири вже стукали по колодах, з яких споруджували шибеницю, — завтра о десятій ранку на цьому помості йому ,на шию накинуть мотузку і піднімуть. Розгляд справи тривав усього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і в двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія і не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.

"Шеф мав рацію, — мовив про себе Френк. — Правосуддя в Панамі часу не марнує". Одне те, що в кишені в нього знайшли лист від Леонсії на ім’я Генрі Моргана, уже губило його. Інше було просто. Півдюжини свідків присягнули, що було скоєне убивство, і впізнали його як убивцю. Те саме підтвердив і сам начальник поліції. Єдиним світлим моментом була раптова поява Леонсії в супроводі немічної тітоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергією чарівна дівчина кинулася захищати його життя, хоча її дія була заздалегідь приречена на провал.

Вона відразу ж звеліла Френку засукати рукав і показати ліву руку, при цьому Френк помітив, як начальник поліції презирливо пересмикнув плечима. Потім Леонсія повернулася до Тореса і заговорила іспанською, палко доводячи щось, — що саме, Френк не міг зрозуміти, бо говорила вона надто швидко. А далі він бачив і чув, як репетувала і жестикулювала юрба, що наповняла залу, коли слово узяв Торес.

Але чого він не бачив — це як Торес потихеньку обмінявся кількома словами з начальником поліції, перш ніж протиснутися крізь юрбу до місця, відведеного для свідків. Він не бачив цієї сценки, як не знав і того, що Торес отримує платню від Рігана за те, щоб утримувати Френка далеко від Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то і все життя. Не знав Френк і того, що Торес закоханий у Леонсію і його роздирають ревнощі.

Тому Френк не зрозумів усього, що крилося за відповідями Тореса на запитання Леонсії, котра змусила його визнати, що той ніколи не бачив шраму на лівій руці Френка Моргана. Леонтія переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом запитав Тореса:

— А чи можете ви заприсягтися, що коли-небудь бачили шрам на руці Генрі Моргана?

Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потім благально перевів погляд на Леонсію і нарешті мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.

Юрба тріумфуюче заревіла. Суддя оголосив смертний вирок, ревіння зросло, і кілька жандармів на чолі з комісаром поспішно вивели Френка — не без його опору — із залу суду і перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його від юрби, яка не бажала чекати до десятої години ранку.

"Ех, як цей бідолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрі!" — дружелюбно розмірковував Френк.

Раптом загримотіли засуви, двері до його камери відчинилися, і на порозі з’явилася Леонсія.

Френк звівся їй назустріч. Але вона, не відповідаючи на його вітання, повернулася до комісара, що супроводжував її, і накинулася на нього, підкріплюючи свою мову владними жестами. Комісар, очевидно, дав себе умовити і наказав наглядачеві перевести пеонів до іншої камери, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсію, і вийшов, причинивши за собою двері.

Тільки тоді самовладання зрадило Леонсію: вона впала в обійми Френку і розридалася в нього на плечі.

— Проклята країна, проклята країна! Немає в пій справедливості! Тримаючи в обіймах її гнучке тіло, таке хвилююче прекрасне,

Френк згадав Генрі — босого, у парусинових штанях та обвислому сомбреро, котрий там, на острові Бика, завзято перекопував пісок у пошуках скарбу.

І хоча його тягло до Леонсії, він намагався вивільнитися з її обіймів. Проте це йому цілком не вдалося. Нарешті він зумів опанувати себе і заговорив з нею голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.

— Тепер принаймні я знаю, що таке змова, — сказав він, хоча серце його в цю мить підказувало йому зовсім інші слова. — Якби ваші співвітчизники вміли спокійно міркувати, а не діяти зопалу, вони б прокладали залізниці і розбудовували свою країну. Гляньте на цей суд — адже він весь був побудований на грі пристрастей, на змові. Ті, хто мене судив, заздалегідь знали, що я винний, і їм так хотілося покарати мене, що навіть не спромоглися відшукати докази моєї вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого відкладати? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли людина знає, навіщо гаяти час на перевірку?

Не слухаючи його, Леонсія схлипувала й усе поривалася обійняти його, а як тільки він замовк, вона вже була в його обіймах, голівка її припала до його грудей, губи — до його губ; і не встиг він опам’ятатися, як уже сам цілував її.

— Кохаю тебе, кохаю! — крізь сльози шепотіла вона.

— Ні, пі! — сказав він, відштовхуючи від себе ту, котрої найбільше прагнув. — Просто ми надто схожі з Генрі. Адже ви любите Генрі, а я не Генрі.

Випручавшись із обіймів, вона зірвала з пальця кільце Генрі і жбурнула його на землю. Френк зовсім розгубився: він і сам не знав, що могло б статися наступної миті, коли б не поява комісара з годинником у руці, котрий, не підводячи голови, завзято дивився на хвилинну стрілку і робив вигляд, що для нього більше нічого не існує.

Леонсія гордовито випросталася, але коли Френк знову надів їй на палець обручку Генрі і на прощання поцілував руку, вона ледве не розридалася. Вже біля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотіла: "Кохаю тебе".

Рівно о десятій, під бій годинника, Френка вивели на тюремний двір, де стояла шибениця. Усі мешканці Сан-Антоніо, а також багатьох довколишніх селищ зібралися тут; юрба була збуджена і весело налаштована. Леонсія, Енріко Солано і п’ять його синів теж були тут. Батько і брати Леонсії, лютуючи, нетерпляче походжали біля шибениці, начальник поліції, оточений жандармами на чолі з комісаром, залишався незворушним. Марно намагалася Леонсія протиснутися до Френка, коли його підвели до шибениці, і марно намагалися рідні умовити дівчину піти геть. І так само марно протестували її батько і брати, повторюючи, що Френк не та людина, яку шукає правосуддя. Начальник поліції лише презирливо посміхнувся і наказав розпочинати страту.

Коли Френк зійшов на поміст і ступив уже на сходи, приставлені до шибениці, до нього підійшов священик, але Френк відмовився від його напучення; він сказав йому іспанською, що коли вішають безневинну людину, то вона і без чужих молитов потрапить до раю, — нехай моляться ті, хто його вішає.

Френку зв’язали ноги і почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний ковпак і накинути на шию петлю, як раптом через тюремну огорожу долинув, наближаючись, голос співака:

Станем спинами до щогли,

Проти тисячі удвох!

Леонсія, яка перебувала в напівнепритомному стані, зачувши цей голос, отямилася і навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов до двору.

Лише Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не помітив. Глядачі не заперечували, коли начальник поліції, знизавши плечами, оголосив, що йому байдуже, кого з цих двох вішати, — аби повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, твердячи, що Генрі теж невинний в убивстві Альфаро. Проте вирішив справу Френк. Усе ще стоячи на помості, поки йому розв’язували руки і ноги, він крикнув, перекриваючи шум натовпу:

— Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!

Френк зійшов із помосту й обома руками схопив руку Генрі, але не встиг він потиснути її, як до них підійшов комісар із начальником поліції і дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.

РОЗДІЛ IV

— Треба діяти швидко — це головне, — заявив Френк на невеликій сімейній раді на веранді гасієнди Солано.

— "Головне"! — докірливо вигукнула Леонсія, припинивши схвильовано ходити верандою. — Головне — це врятувати його!

І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби підкреслюючи значення сказаного. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.

— І швидко! — запально продовжувала вона. — Ми мусимо діяти швидко, а як не так... — І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не будуть діяти швидко.

— Для шефа всі грінго однакові, — у тон їй зауважив Френк, асам при цьому подумав: "Яка вона вродлива і прекрасна". — Шеф, безумовно, цар і Бог у Сан-Антоніо, — продовжував він, — і звик діяти не роздумуючи. Він дасть Генрі не більше часу, ніж мені. Ми мусимо сьогодні ж визволити бідолаху з в’язниці.

— Слухайте! — знову заговорила Леонсія. — Ми, Солано, не можемо допустити цієї... цієї страти. Наша гордість... наша честь... Ми не можемо допустити цього. Ну, говоріть же! Та говоріть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось.

Поки йшло обговорення, Френк, який мовчки слухав їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія, проте цей запал був викликаний почуттям до іншої людини, що, звичайно, не могло порадувати Френка.