Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Молоді сусіди Матьє обернулися до неї, видно було, що вони подумали: гарна дівчина. Матьє ніжно поглянув на неї; він єдиний з-поміж усіх цих людей знав, що вона негарна. Івіш сіла, спокійна і похмура. Вона не рум'янила щоки, бо рум'яна псують шкіру.

— Що буде пані? — поспитав офіціянт.

Івіш усміхнулася йому, вона любила, коли її називали"пані"; потім невпевнено обернулася до Матьє.

— Замовте настоянку з перцевої м'яти, — порадив той, — ви ж її любите.

— Люблю? — зачудовано спиталася Івіш. — Ну добре, нехай. А що ж це таке? — поцікавилася вона, коли офіціянт відійшов.

— Зелена м'ята.

— Це такий густий зелений трунок, що ото пила я минулого разу? Ой ні, не хочу, від нього в'яже в роті. Я завжди покладаюся на вас, та мені не варто було б вас слухати. В нас ріжні смаки.

— Ви сказали, що вам це припало до смаку, — засмучено відказав Матьє.

— Та воно так, але потім я пригадала її смак. — Вона здригнулася. — І в рот не візьму її більше.

— Офіціянте! — гукнув Матьє.

— Ні-ні, нехай, він зараз принесе її, на взір це гарно. Просто я й не доторкнуся до неї; мені не хочеться пити.

Вона замовкла. Матьє не знав, що їй сказати: мало що цікавило Івіш, та й бажання говорити в нього не було. Марсель була й тут; він її не бачив, не називав, та вона була поруч. Івіш він бачив, міг називати на ім'я або торкнутися її плеча: та вона, з її тендітним станом і прегарними пругкими грудьми, була поза межами засягу; вона була немов намальована і вкрита лаком, як ота неприступна таїтянка з картини Ґоґена. Ось-ось зателефонує Сара. Його покличуть:"Пане Делярю"; Матьє почує на тому боці похмурий голос:"Він хоче десять тисяч франків і жодного су не скине". Шпиталь, хірурґія, запах етеру, грошові питання. Матьє зробив зусилля й обернувся до Івіш, вона заплющила очі й легенько водила пальцем по повіках. Потім розплющилася.

— У мене таке враження, ніби вони самі по собі так і залишаються відкриті. Подеколи я заплющую їх, щоб перепочили. Вони червоні?

— Та ні.

— Це все від сонця; влітку в мене завжди болять очі. В такі дні треба було б виходити з дому лише тоді, коли прийде ніч; а то не знаєш, куди подітися, сонце переслідує тебе скрізь. І потім, у людей вогкі руки.

Матьє під столом торкнувся своєї долоні: вона була суха. Вогкі долоні були в того, напомадженого хлопця. Він без хвилювання дивився на Івіш; він почувався винуватим і звільненим, бо дедалі менше надавав їй значення.

— Вам прикро, що я змусив вас вийти з дому сьогодні вранці?

— Так чи так, а залишатися в моїй кімнаті було неможливо.

— Але чому? — здивувався Матьє.

Івіш нетерпляче поглянула на нього.

— Ви не знаєте, що таке жіночий студентський гуртожиток. Дівчат держать під наглядом, надто ж під час іспитів. Крім того, одна жіночка перейнялася пристрастю до мене, вона з ріжних приводів увесь час заходить до моєї кімнати, пестить мої коси, а я ненавиджу, коли до мене торкаються.

Матьє насилу слухав її: він знав, що вона не думає про те, що каже. Івіш роздратовано струснула головою.

— Ця корова із гуртожитку любить мене, тому що я білявка. Та дарма, за три місяці вона мене зненавидить, скаже, що я облудниця.

— Ви і є облудниця, — сказав Матьє.

— Ну-у... — протягнула вона монотонним голосом, од якого згадалися її бліді лиця.

— Та й що ж ви хочете, врешті люди звернуть увагу на те, що ви ховаєте свої лиця й опускаєте очі додолу, мов незаймане дівча.

— А вам було б до вподоби, якби дізналися, хто ви такий? — Вона докинула з відтінком зневаги: — Щоправда, ви байдужі до таких речей. А от дивитися людям у вічі, — провадила вона, — я не в змозі, у мене відразу ж щемить ув очах.

— Попервах ви мене дуже бентежили, — сказав Матьє. — ви дивилися на мене поверх чола, на мою зачіску. Мені здавалося, ніби ви побачили залисину у моїй чуприні й не можете звести з неї очей.

— Я на всіх так дивлюся.

— Еге ж, або крадькома: отак...

Він кинув на неї швидкий потайний погляд. Вона зареготалася, звеселившись і розізлившись заразом.

— Та годі ж! Не люблю, коли з мене кривляться.

— Та це ж не зі злости.

— Звичайно, але мені завжди лячно, коли ви перекривлюєте вираз мого обличчя.

— Розумію, — посміхаючись, мовив Матьє.

— Це не те, про що ви, мабуть, думаєте: хоч би ви були найгарнішим чоловіком на світі, мені воно було б однаково.

І зовсім іншим голосом додала:

— Як оце мені хочеться, щоб не боліли очі.

— Послухайте, — сказав Матьє, — зараз я піду до аптеки й попрошу для вас краплі. Але я чекаю телефонного дзвінка. Якщо мене погукають, то, коли ваша ласка, скажіть офіціянтові, що я зараз повернуся, нехай зателефонують ще раз.

— Ні, не йдіть, — холодно мовила вона, — дакую вам, але тут нічого не вдієш, це від сонця.

Вони замовкли. "Мені нудно", з якимсь чудернацьким задоволенням подумав Матьє. Івіш розправляла спідницю долонями, трохи піднімаючи пальці, наче мала грати на піяніні. Її руки були червонясті, бо в неї поганий кровоообіг; зазвичай вона піднімала їх догори і трясла, щоб вони побіліли. Вони слугували їй не для того, аби щось брати, це були два маленькі примітивні божки на кінцях рук; вони ледве торкалися речей незавершеними дрібними порухами, радше для того, щоб змоделювати їх, ніж ухопити. Матьє поглянув на її нігті, довгі й гострі, яскраво нафарбовані, майже китайські: досить було поглянути на ці ламкі й незручні оздоби, аби втямити, що Івіш нічого не може робити своїми десятьма пальцями. Якось у неї поламався ніготь, вона зберігала його у малесенькій домовині й подеколи споглядала із жахом та задоволенням. Матьє бачив його: на ньому зберігся лак, і скидався він на дохлого скарабея. "Не можу втямити, що ж її непокоїть: вона ніколи не була така дратівлива. Мабуть, це пов'язано з іспитом. А, може, їй нудно зі мною: все ж таки я дорослий".

— Мабуть, оце так і починають сліпнути, — зненацька озвалася Івіш байдужним тоном.

— Та певно ж, не так, — усміхаючись, мовив Матьє. — Ви ж пам'ятаєте, що вам сказав лікар у Лаоні: у вас невеличкий кон'юнктивіт.

Говорив він лагідно, усміхався лагідно, та й почував себе отруєним лагідністю: з Івіш треба було ввесь час усміхатися, порухи повинні бути ласкаві й повільні. "Як Даніель зі своїми котами".

— У мене болять очі, — поскаржилася Івіш. — Ще трохи — і... — Вона завагалася: — Я... болить десь у глибині очей. У самісінькій глибині. Хіба це не початок того божевілля, про яке ви мені розповідали?

— А, це ота давня історія? — поспитав Матьє. — Послухайте, Івіш, того разу вас боліло серце, й ви боялися серцевого нападу. Ви вдаєте з себе таке чудернацьке створіннячко, можна подумати, що вам необхідно мордувати себе; а то якось заявили, що здоров'я у вас залізне; треба вибрати щось одне.

Голос залишав у глибині його рота солодкий присмак.

Івіш із замкненим виглядом розглядала свої ноги.

— Зі мною повинно щось скоїтися.

— Знаю, — відказав Матьє, — у вас лінія життя на долоні перетята. Таж ви сказали мені, що насправді не вірите в це.

— Авжеж, не вірю... Але не можу уявити своє майбутнє. Воно перекрите.

Вона замовкла, і Матьє дивився на неї, не зронивши і слова. Без майбутнього... Раптом він відчув, як у роті зробилося гірко, і втямив, що Івіш для нього найдорожча в цілому світі. Воно й правда, в неї не було майбутнього: Івіш у тридцять років, Івіш у сорок років, все це не мало сенсу. Йому подумалося: вона непридатна до життя. Коли Матьє був сам або ж коли розмовляв із Даніелем, з Марсель, то його життя простягалося перед ним, ясне й монотонне: якісь жінки, якісь мандрівки, якісь книжки. Довгий схил, Матьє поволеньки спускався ним, часто він вважав, що все йде надто поволі. Та коли він бачив Івіш, йому здавалося, що він переживає катастрофу. Івіш була маленьким стражданням, зітканим із болісної втіхи й траґізму, стражданням, у якого немає розв'язки: або вона поїде звідси, або збожеволіє, або помре від серцевого нападу, або ж батьки замкнуть її в Лаоні. Та Матьє не уявляв свого життя без неї. Він зробив несмілий порух: йому захотілося взяти руку Івіш вище ліктя і чимдуж стиснути. "Ненавиджу, коли до мене торкаються". Рука Матьє впала. Він хутко промовив:

— У вас така гарна блузка, Івіш.

Цього не треба було робити: Івіш напружено схилила голову і збентежено помацала блузку. Вона сприймала компліменти, як образи, неначе хтось на шматки рубав сокирою її образ, грубуватий і чарівливий, образ, якому вона боялася піддатися. На самоті вона могла міркувати над тим, чи підходить він їй. Вона думала про нього без слів, з якоюсь ніжною впевненістю й ласкавістю. Матьє покірно дивився на її тендітні плечі, на її високу круглу шию. Вона часто казала:"Ненавиджу людей, котрі не відчувають свого тіла". Матьє відчував своє тіло, але радше як здоровезну, обтяжливу оболонку.

— Ви ще хочете подивитися полотна Ґоґена?

— Якого Ґоґена? А, виставку, про яку ви мені казали? Гаразд, ходімо.

— У вас такий вигляд, ніби ви не хочете йти.

— Та ні, хочу.

— Якщо не хочте, Івіш, то скажіть.

— Але ви ж хочете.

— Ви знаєте, що я вже туди ходив. Я хочу показати її вам, якщо вам це принесе задоволення, та, якщо не хочете, то вона мене вже не цікавить.

— Якщо так, то я пішла б іншим разом.

— Таж виставка завтра закривається, — розчаровано відказав Матьє.

— Що ж, тим гірше, колись же вона знову відкриється, — мляво сказала Івіш. І жваво додала: — Їх же завжди знову відкривають, правда ж?

— Івіш, — з ледве помітною роздратованістю сказав Матьє, — оце ви така. Краще скажіть, що вам не хочеться, ви ж бо знаєте, що таке не швидко повториться.

— Гаразд, — любенько вела вона далі, — мені не хочеться туди, бо я по зав'язку сита цим іспитом. Це страх божий, так довго змушувати чекать результатів.

— Хіба це не взавтра?

— От-от. — І додала, торкаючись кінчиками пальців його рукава: — Не треба звертати на мене увагу, сьогодні я мов не своя. Я залежу від інших, це принизливо, у мене ввесь час перед очима білий листок, пришпилений до сірої стіни. Вони змушують тебе тільки про це й думати. Прокинувшись сьогодні вранці, я втямила, що живу завтрашнім днем; сьогоднішній день пішов у нівеч, це викреслений день. Вони вкрали його у мене, а в мене їх не так багато.

Вона тихо і швидко додала:

— Я провалилася на практичному з ботаніки.

— Розумію, — мовив Матьє.

Йому захотілося відшукати у своїх спогадах тривогу, яка допомогла б збагнути переживання Івіш.