Шляхи свободи: Зрілий вік - Сартр Жан-Поль

Матьє пхнув зашклені двері і ввійшов до майстерні Гомеса. На майданчику внутрішніх східців він зупинився, засліплений світлом: воно потоками струменіло крізь великі закурені вітражі; Матьє закліпав очима, в нього боліла голова.

— Хто там? — пролунав Сарин голос.

Матьє перегнувся через перила. Сара сиділа на дивані в жовтому кімоні, він бачив, як просвічує її череп крізь рідкі прямі коси. Навпроти неї немов би палав смолоскип: руда голова брахіцефала... "Це Брюне", з досадою подумав Матьє. Він не бачив його вже з півроку, та не мав ніякого бажання зустріти його в Сари: це було надто вже обтяжливо, їм треба було багато сказати одне одному, поміж ними була дружба, яка вже кінчалася. Крім того, Брюне приносив із собою повітря зовнішніх просторів, цілий світ, що звик до бунтів і насильства, до фізичної роботи, до постійних зусиль і суворої дисципліни: йому не слід було чути ганебну, альковну таємничку, яку Матьє хотів довірити Сарі. Сара підняла голову й усміхнулася.

— Добридень, добридень, — сказала вона.

Матьє й собі посміхнувся: він бачив згори це плескате негарне обличчя, спустошене добротою, а під ним важкі зів'ялі груди, що до половини виглядали з кімона. Він поспішно зійшов униз.

— Яким вітром сюди вас занесло? — поспиталася Сара.

— Мені потрібно дещо запитати у вас, — відказав Матьє.

Сарине обличчя зашарілося від задоволення.

— Все, що захочете, — сказала вона.

І додала, радіючи з утіхи, яку вона розраховувала йому принести:

— Знаєте, хто в мене?

Матьє обернувся до Брюне і потис руку. Сара огортала їх розчуленим поглядом.

— Привіт, старий соціял-зраднику, — мовив Брюне.

Попри все Матьє радий був чути цей голос. Брюне був здоровецький, міцний, із повільним селянським обличчям. Вигляд у нього був не дуже люб'язний.

— Привіт, — сказав Матьє. — А я вже думав, що ти помер.

Брюне нічого не відповів, а тільки зареготався.

— Сядьте біля мене, — жадібно сказала Сара.

Вона мала зробити йому послугу і знала це; тепер він був її власністю. Матьє сів. Малий Пабло грався кубиками під столом.

— А як Гомес? — поспитав Матьє.

— Як завжди. В Барселоні, — відказала Сара.

— Були якісь звістки від нього?

— Минулого тижня. Описує свої подвиги, — з іронією сказала Сара.

Очі Брюне зблиснули.

— Ти знаєш, що він став полковником?

Полковником. Матьє подумав про чолов'ягу, котрого зустрів напередодні, й серце його стислося. От і Гомес туди подався. Якось він дізнався із "Парі-Суар" про падіння Іруна і довго ходив туди-сюди по своїй майстерні, куйовдячи пальцями темну чуприну. Потім без картуза і в одному піджаку спустився униз, ніби для того, щоб купити цигарок у кав'ярні "Дом". Й не повернувся. Кімната лишилася в тому стані, в якому він її покинув: незавершене полотно на мольберті, а на столі, серед слоїків із кислотою, мідна пластина із незакінченим ґравіруванням. Картина і ґравюра зображали місіс Стімсон. На картині вона була гола. Матьє знову згадав її, п'яну і чудесну, як вона хрипким голосом виспівує в обіймах Гомеса. Він подумав:"А все-таки з Сарою він поводивсь, як негідник".

— Вам відчинив міністр? — весело поспиталася Сара.

Їй не хотілося говорити про Гомеса. Все вона прощала йому, — зради, гулянки, жорстокість. Та тільки не це. Тільки не від'їзд до Еспанії: він подався туди, щоб убивати людей; тепер він убивав людей. Для Сари людське життя було священне.

— Який міністр? — зачудовано поспитав Матьє.

— Оте мишеня з червоними вухами — це міністр, — із наївною гордістю сказала Сара. — Він був членом соціялістичного уряду в Мюнхені у двадцять другому році. А тепер здихає від голоду.

— І ви, звичайно ж, прихистили його.

Сара засміялася.

— Він прийшов до мене з валізою. Ні, серйозно, — сказала вона, — йому не було де подітися. Його вигнали з готелю, бо він уже не міг платити за номер.

Матьє полічив на пальцях.

— З Анею, Лопесом і Санті у вас уже четверо пансіонерів, — сказав він.

— Аня незабаром піде звідси, — винувато сказала Сара, — вона вже знайшла роботу.

— Це безумство, — озвався Брюне.

Матьє здригнувся і обернувся до нього. Обурення Брюне було важке і спокійне: він подивився на Сару зі своїм суто селянським виразом обличчя і повторив:

— Це безумство.

— Що? Що безумство?

— Ох! — вигукнула Сара, кладучи долоню на руку Матьє. — Прийдіте ж мені на поміч, любий Матьє!

— Та про що мова?

— Матьє це не цікавить, — сказав Сарі з невдоволеним виглядом Брюне.

Вона вже не слухала його.

— Він хоче, щоб я витурила мого міністра за двері, — жалібно сказала вона.

— За двері?

— Він каже, що я вчиняю злочин, залишаючи його тут.

— Сара перебільшує, — примирливо мовив Брюне.

Він обернувся до Матьє й неохоче пояснив:

— Річ у тому, що в нас є кепські відомості про цього чоловічка. Здається, півроку тому він тинявся коридорами німецького посольства. Не треба бути якимсь хитруном, щоб угадати, чим може орудувати там жидський еміґрант.

— У вас немає доказів! — вигукнула Сара.

— Авжеж, доказів у нас катма. Якби вони в нас були, то його давно вже тут не було б. Та навіть якщо є тільки сумніви, то Сара чинить нерозумно й небезпечно, надаючи йому притулок.

— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.

— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.

Сара кволо посміхнулася.

— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це... це надто вже абстрактно.

— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.

Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.

— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?

Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:

— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?

Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікаввився думкою Матьє про що б там не було.

— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?

Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.

— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?

— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.

— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.

Брюне стенув плечима.

— Та вже ж, — байдуже мовив він.

— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.

Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. "Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу". Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. "Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти". Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.

— Матьє! — вигукнула Сара.

Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.

— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.

"Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя"?

Брюне підвівся.

— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.

— Гаразд, — відказала Сара.

Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.

— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.

— Обіцяю вам.

Брюне обернувся до Матьє.

— Бувай, старий побратиме.

Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. "Хто я такий, щоб давати поради"? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. "А на моєму обличі написана поразка". Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.

— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?

Матьє теж підвівся.

— У мене.. в мене неприємності. Так собі, дрібниці.

Брюне поклав йому руку на плече. Він дививися на нього й вагався.

— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.

— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.

Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав:"Він не засуджує мене", — й відчув, як його охоплює покірлива вдячність.

Брюне залишався поважний.

— Та вже ж, — мовив він. — Не так хутко. Але...

Врешті він немов би зважився.

— Ти вільний після другої? В мене є часина, я міг би забігти до тебе — побалакали б трохи, як бувало колись.

— Як бувало колись. Я геть вільний, чекатиму на тебе, — сказав Матьє.

Брюне дружньо усміхнувся йому. Він зберіг свою наївну веселу усмішку. Потім обернувся і попрямував до східців.

— Я проведу вас, — похопилася Сара.

Матьє простежив за ними поглядом. Брюне піднімався східцями із разючою звинністю. "Не все ще втрачено", сказав собі Матьє.