Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— А вона відповіла на це? — поцікавився він, Чарлз.
— Хіба я не казав, що те чоло не було нічим пооране, і навіть нерішучість його не торкнулася? — відказав запитанням дядько. — Вона відповіла: «Ви ж не хотіли мене. Я була простачка, як на вас».
— І що тоді сказав ти?
— Я відповів теж добропристойно, — мовив дядько. — Я промовив: «Бувайте, місіс Гарріс». Чи така версія тебе влаштовує?
— Так, — відповів він.
І тепер уже час наспів. Машиніст навіть дав свисток спеціально для нього, Чарлза. Містер Маквільямс, однак, не загорлав: «Сідай, хлопче, коли їдеш з нами!», як зробив би ще п’ять років (а власне, й п’ять місяців) тому, — пролунало тільки два короткі низькі, нетерплячі гудки, бо ж усе-таки на ньому була, хай ще й невипробувана в ділі, уніформа; на що вже той чолов’яга мав язик без кісток, і гарикнути йому на когось було, як дурному з гори покотитись, а й той не зронив ані звука; натомість, просто через те, що він, Чарлз, був в уніформі, досвідчений знавець стотонного паровоза вартістю в сто тисяч доларів зужив на три-чотири долари вугілля і кілька фунтів тяжкою працею добутої пари, щоб сповістити його, вісімнадцятилітнього хлопця: час уже йому з дядьком кінчати балачку; і він, Чарлз, подумав собі, що, може, й справді неможливо подолати той край, той народ, той спосіб життя, де війну не тільки приймають як належне, але й так легко пристосовуються до неї, йдучи з нею на компроміс; де ліва рука, сказати б, не перешкоджає правій, не сковує, не відволікає, не відвертає уваги правої руки, все ще заклопотаної основними довічними справами цього способу життя.
— Так, — сказав він, Чарлз. — Це вже краще. Може б, я і купився на цю версію. Те сталося двадцять років тому. І тоді її відповідь була правдою, бодай на той час, бодай у твоїх тодішніх очах. Але від того часу спливло двадцять років, і тепер це вже не правда чи бодай недосить правда, бодай у твоїх теперішніх очах. Як могли самі тільки роки спричинитися до цього?
— Вони зробили мене старшим, — відповів дядько. — І я змінився на краще.
1949
Крадії
(Минувшина)
Перекладено за виданням:
W. Faulkner, The Reivers, Random House, New-York, 1962
Переклав Ростислав Доценко
Вікторії, Маркові, Полеві, Вільямові, Берксові
І
Дідусь сказав:
— Ото такий він був, Бун Хогенбек. Повісити це на стіні — і маєш готову епітафію, або ж антропометричну картку, чи поліційне оголошення про розшук; ледве прочитавши опис його особливих прикмет, будь-який полісмен на півночі штату Міссісіпі виловив би Буна з якої завгодно юрби.
Був суботній ранок, десь близько десятої години. Ми — твій прадід і я — сиділи в конторі, тато за столом, він виймав гроші з парусинової торбинки й перелічував їх, звіряючи з візничими рахунками, які я щойно приніс із Майдану, а я — на стільці під стіною, чекаючи полудня, коли мені дадуть суботню (тижневу) платню в сумі десяти центів і ми підемо додому, пообідаємо, і тоді, нарешті, я зможу пристати до хлопців, котрі ще від сніданку ганяють м’яча (стояв саме травень). Бачиш, твій прадід був такої думки, що коли тобі минуло одинадцять років, то ти вже цілий рік маєш платити й звітувати за простір, який посідаєш, і за місце своє в світовому (а принаймні в джефферсонівському, штат Міссісіпі) господарстві. Щосуботи відразу після сніданку я виходив разом з татом із дому, в той час як інші хлопці з нашої вулиці тільки озброювалися м’ячами, кийками й рукавицями для бейсбола, — не кажучи вже про трьох моїх братів, які були менші від мене віком і зростом, і через те користувалися певними привілеями, бо тато міркував так, тобто виходив з такої передумови, що кожен дорослий чоловік, вартий того хліба, який він їсть, може знайти, в усякому разі, забезпечити матеріально продуктивну діяльність для чотирьох дітей, і що, отже, кожне з цих дітей, а вже старше насамперед, мусить брати на себе відповідну частку матеріальних турбот; отож мені й доводилося щосуботи вранці розносити клієнтам рахунки за перевезення ящиків і пак із крамом, що їх протягом тижня приставляли від станції до бакалійних крамниць і магазинів залізних та господарчих товарів наші негри-возії, і приносити парусинову торбинку у візничий двір татові, щоб він перелічив гроші та перевірив рахунки, а тоді аж до полудня сидіти в конторі, мовляв, чергуючи біля телефону, — і це — за платню в десять центів на тиждень, що їх, як уважалося, мало вистачити мені на прожиття.
Ось цим і були ми заклопотані в той момент, коли Бун ускочив у двері. Саме так, ускочив. Бо сходинка, з коридора до кімнати не була зависока навіть як на одинадцятилітнього хлопця (хоча Джон Пауел, старший конюх, наказав Санові Томасу, наймолодшому з возіїв, дістати, позичити, взяти чи там потягти десь оцупок деревини, щоб він правив за приступку для мене), а вже Бун і поготів міг переступити поріг, як звичайно, одним сягнистим кроком людини, що мала зріст шість футів і чотири дюйми. Але цього разу він таки вскочив у кімнату. Обличчя його й у нормальному стані не дуже вирізнялося лагідністю чи спокоєм, а вже в цю мить, здавалось, ніби воно й зовсім вибухне із збудження, запалу чи там ще чогось, коли він майнув через кімнату аж до конторки й загорлав: «Одступіться, містере Морі!» — і через татову голову потягся до нижньої шухляди, де лежав стаєнний револьвер. Не знаю, чи то Бун, нахилившись до шухляди, звалив стільця (це був дзиглик на коліщатах), чи то тато відкинув стільця вбік, щоб замашніш підбити Бунові руку, але досить того, що старанно поскладувані стосики монет розлетілися на всі боки по столу, і тато й собі вже горлав, гамселячи ногою чи то по шухляді, чи то Буна по руці, чи то й туди й сюди:
— Забирайся, хай тобі чорт!
— Застрелю Людеса! — горлав Бун. — Він уже досі через Майдан гайнув! Одступіться, містере Морі!
— Ні! — кричав тато. — Геть звідси!
— Не дасте його мені?
— Ні, хай тобі чорт!
— Гаразд, — відказав Бун, скочив назад до дверей і в коридор.
Але тато лишився на місці. Певно, ти вже не раз помічав, які обмежені стають люди за тридцять або сорок років. Я не маю на думці — забудькуваті. То не штука, ніяка не штука сказати: «О, тато (чи дідусь) або мама (чи бабуся) вони
