Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

в цеху, згодом співробітництво — на рівні юнкора — в заводській багатотиражці. І перші вірші, що так і вихлюпувались з нього протягом усього його короткого життя. Писав Арон українською мовою, що була йому за рідну. («В українській мові збереглися запашні слова», — зізнаватиметься він в одному з своїх віршів, тож щедро їх використовуватиме: — «Ми сиділи в думах і тривозі. Нам читав поезії товариш. Як барвінок стелеться хрещатий, Як летять над нами сірі гуси, Як вмирали козаки у полі…») Він мав безперечно якийсь талант від природи, власне, задатки його, але не встиг їх розвинути і наполовину. Не виписався. Йому просто не дали те зробити. Це пізніше його фізично вб’ють, відправивши під чужі кулі, а спершу розправились з його поезією, змусивши писати заримовані заклики та славити режим, що мімікрував під виглядом народної влади. Тож і вірші його, хоч і емоційно-щирі, все ж мали швидше декларативний характер. Ще точніше — мобілізаційний, закликали, як того й вимагалося тоді від служителів муз, на уявну лінію вогню, багли неспокою (як пізніше писатиме інший поет, справжній: «за всіх, мовляв, переболію, за всіх скажу…»). Це загалом була поезія без… поезії. Була в есересерії й така. Вже по загибелі Арона у 1955 році буде видано маленьке і благеньке його вибране — кращі твори з попередніх прижиттєвих збірок. Хоч і кращі, проте враження, коли їх нині читаєш, і вони залишають вельми сумне й гірке: все ті ж декларативність, лозунговість, оспівування змагання на виробництві, праця в цехах, видобуток вугілля в Донбасі, т. зв. «соціалістичне будівництво», клятви у вірності партії, обіцянки стояти за неї на смерть, ура-патріотизм на голому місці, пресловута «дружба народів», що творилася штучно, стаханівський рух… А втім, всі тоді так писали. Тих, хто творив інакше чи уникав подібних тем, просто не друкували, не видавали, а згодом і волю та життя в таких відбирали.

З 16 років Арон Копштейн у Харкові, тодішній столиці Радянської України, працює в газетах, самотужки вчиться, як і раніше, голодує, практично безпритульний, але переповнений завзяття, молодечого пафосу, що заміняв йому благенький талант… Себто будує комунізм, світле майбутнє людства, життя практичного казарменого типу. Він же боєць партії.

Поезія з нього прямо фонтанує (яка — то інша річ). Та й сам він квапився жити й творити (дуже захоплювався писанням віршів, отих заримованих агіток, і встиг за своє коротке життя видати шість збірок). Затим служба в Червоній Армії — танковий дивізіон на Далекому Сході, життя в тайзі в наскрізь промерзлих наметах, а після тяжких навчань, коли руки прикипали до броні танків, на куцому пайку перловки, ломами довбаючи закам’янілу від морозу землю, будували казарми, зводили житлові будинки військового містечка. Була ще й праця кореспондента в далекосхідній армійській газеті «Тривога». Звідтоді тривога назавжди увійде в його творчість, а в ній постійно загніздиться очікування війни і обіцянки вершити на ній подвиги немеркнучі. («В арсеналі сплять іще нагани, Сплять патрони в наших магазинах…»)

Він не пише, а — наче підстрибує:

Тривога! Тривога! Тривога!

Ти, мабуть, не чула нічого,

В далекім твоїм лазареті,

Як друзі схопились в наметі,

Як стрімголов кожен — до танка —

Горять ліхтарі електричні,

У небі висвічують зорі.

Скоріше заводьте мотори,

Готуйте прилади оптичні,

І боєприпаси, і зброю.

До бою! До бою! до бою!

Їй-бо, наче подібні речі писалися підстрибом і бездумно. Чи — з ляку. Одне слово, заримована барабанщина, що здавалася йому святою поезією (власне, громадянсько-політичною). Але все то були хоч місцями й красиві, хоч і екзальтовані словеса, як і тривоги у них та бої умовно літературні, але бій справжній чекатиме його ще попереду. І зовсім буде не літературно-красивим, який нікого не вбиває і навіть не зачіпає, не уявним, а жахливо реальним. Проте автор прагнув не воювати, а вчитися (брак освіти). Куди поступати після служби у війську — питання не стояло. Принаймні для нього, молодого поета. Звичайно ж, в Літературний інститут Спілки письменників СРСР (як тоді — Інститут філософії і літератури, ІФЛІ), де навчали літературно обдаровану молодь, майбутніх творців красного письменства. Знаю, можу це підтвердити, адже сам навчався в ньому. Але — в сімдесятих роках (вже минулого, ясна річ, століття), коли нам, молодим літераторам, війна не загрожувала. Арону Копштейну тридцятьма роками раніше не поталанило. Не встигне він провчитися й трьох місяців, як на його біду тодішні, обожнювані ним та його епохою кремлівські верховоди на чолі з «батьком Сталіним» («Великий вождь, любимый наш отец…»)[16] вчинять напад на сусідню Фінляндію, аби відхопити в неї бодай шмат її території та приєднати його до своїх і так не міряних володінь (а як пощастить, то й усю заграбастати — так і планувалося). Звичайно, могутній СРСР подасть свою агресію, як буцімто — смішно сказати — «захист» від… зазіхань на нього крихітної країни Суомі. Видресирувані ідеологією, залякані масовим терором радянські люди повірять — змушені будуть повірити, — і одностайно схвалять — теж змушені будуть одностайно схвалити, бо хто не схвалить, відомо, де тоді опинявся, — той напад, як буцімто, «захист священних рубежів Родіни». І ніхто навіть не задумається: а як же це маліпусінька країна Суомі може, не маючи ні путньої армії, ні людських та інших ресурсів, загрожувати такому велету, як СРСР, що займав одну шосту суходолу планети Земля?

І ось що дивно. В СРСР постійно підкреслювалося, що війни бувають «справедливі» і «несправедливі». («Винахід» комуністичних ідеологів!) «Війна — з доктрини тодішньої ідеології, — спосіб розв’язання суперечностей між класами, державами і націями засобами організованої збройної боротьби та досягнення певних політичних цілей: соціальне явище, властиве класово-антагоністичним суспільствам; продовження політики іншими, а саме насильственними засобами». Фінляндія, до речі, неодноразово (і це підкреслює у своїх «Мемуарах» Маннергейм) пропонувала СРСР розв’язати питання відносин мирним шляхом, але СРСР, відкинувши ці благорозумні і єдино вірні позиції, вдався до військової сили. І це при тому, що його сакральний «марксизм-ленінізм розрізняв війни справедливі і несправедливі». І далі пояснювалося, що ж таке війна «справедлива»: «захист прогресивного ладу від нападу зовні», «визволення поневолених народів», «національно-визвольна війна». Щоправда, СРСР у всі часи визнавав лише десь в Африці національно-визвольну боротьбу проти колонізаторів, але аж ніяк не таку ж боротьбу народів, які намагалися вирватися з-під влади самого СРСР — бо це вже тоді трактувалося як контрреволюція. Чи, скажімо, заднім числом схвалювалася війна за незалежність іспанських колоній в Америці в 1810–26 рр., чи війна за незалежність в Північній Америці 1775–83