Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
В шинельчині, що її наскрізь продувало крижаними вітрами недалекого звідти Північного Льодовитого океану, контужений і обморожений, він потрапив у полон. Як тисячі й тисячі інших червонозоряних бідолах, яких кинули загарбувати у фінів їхні землі.
А полон є полон. Та й для прикладу треба було якийсь там десяток полонених радянців, які приперлися заграбастувати чужі землі, скарати перед строєм. І батько мій, рядовий, селянин, колгоспний тракторист, який будував удома нове життя і якого під виглядом перепідготовки забрали на війну з білофінами, потрапив у їхнє число.
І поставили їх, ледь живих, під нашвидкуруч збитими шибеницями, накинули їм на шиї тугі зашморги — все. Кінець. Прощайся з життям. Та й хто тоді міг урятувати приречених?
І сталося те, що й досі я називаю дивом-дивним. Фінський офіцер, який командував екзекуцією, заінтригований, що воно виглядає ріжком з кишені гімнастерки у мого батька, який в ту мить вже попрощався з життям, витягнув (мабуть, саме Провидіння його підштовхнуло до того) простесеньку, любительську фотографійку, на якій було двоє діток, двоє хлопчиків.
Офіцер подивився на фотографію, потім на мого батька.
— Твої? — врешті запитав.
— Мої, — сказав батько. — Сини. Володька і Павло.
Не знаю, що ворухнулося в серці фіна, як дивився він на фотографію двох дітей радянського солдата, якого мали вішати, але, повернувши батькові фотографію, стомлено сказав:
— Живи! Повертайся, як зумієш, до своїх синів. Гарні в тебе хлопці. У мене теж двоє дітей, якщо тільки їх не побили ваші бомби, що їх ви сиплете на наші міста.
І з батькової шиї зняли задубілий на морозі зашморг, і він, нетвердо ступаючи ногами, вийшов з-під шибениці.
Батька порятувала фотографія двох його дітей, на якій були зображені я восьми років та братик мій Павло двох рочків. Господи! Досі не віриться, що мені, хлоп’яті, та моєму братикові вдалося порятувати батька під шибеницею в снігах Карельського перешийку!
Проте батька пощадили вороги, але не свої. Свої навіть уваги не звернули, що в нього вдома двоє маленьких діток. Раз був у полоні, значить — ворог! Ізмєннік!
Після замирення відбувся обмін полоненими: наші віддали фінам їхніх, фіни — наших… Звільнені з-під фінського конвою наші відразу ж потрапили під конвой своїх — як ізмєнніки. Їм нічого не пояснювали, а під багнетами погнали до залізниці й повантажили в телятники. Всі думали, що їх повезуть додому. Звичайно ж, додому — куди ж іще? Але чим далі їх везли, тим холодніше й холодніше ставало в природі. Ясно, що везли не додому, на південь, а кудись на північ. Конвой ставився до них як до зеків, злочинців.
Привезли їх у Мурманськ і під все тим же конвоєм препильним та ще й в супроводі собак пересадили на баржі й далі Північним морським шляхом повезли їх на каторгу. Так батько опинився в Норильську, а це — одне з найпівнічніших міст світу, розташоване за Північним полярним колом — з портом Дудінка в гирлі Єнісею. Там будувався (перша лінія вже працювала) гірничо-металургійний комплекс — шахти, рудники, заводи тощо. Добували нікель, мідь, кобальт, селен, сірку і багато ще дечого. Батько будував алюмінієво-нікелевий комбінат — «спокутував» невідомо які гріхи, а засудили його — буцімто за ізмєну — що побував у полоні — аж на цілих вісім років.
Додому він повернеться — все з тим же тавром «ізмєннік Родіни» — аж у 1947 році — після восьми років радянської каторги (мабуть, за те, що його помилували фіни). На згадку про рабську працю на комбінаті додому привезе алюмінієву ложку — власноруч виготовлену з виплавленого ним алюмінію…
Через сорок шість років після повернення батька, коли його вже й не буде в цьому світі, я з братом Павлом (він професійний композитор, добрий музика) видам збірочку «Голуби. Пісні з-понад Висі», присвячену пам’яті матері та батька. Вийде вона у 1993 році в Малій Висці завдяки управлінню культури Кіровоградської обласної державної адміністрації та маловисківським журналістам і друкарям, які додали кошти і працю, аби й з’явився пісенник «Голуби» — це своєрідний збірник пісень мого роду.
Є в ньому й «Батькова пісня» — про ті далекі події, як батька забирали на скачки, про війну з фінами, полон, про те, як його врятувала фотографія дітей, про норильський комбінат, де він з тавром ізмєнніка Родіни відбуде вісім тяжких років…
Стукнуло в шибку. Рано повставали.
Вийшли з ночі, що стояла чорна,
мов кагла[14]
на хати осінні над ставами
тільки курява лягла.
На вінтовкі смєнім коси,
Вип’єм водкі для сугрєву.
Подтянітесь, малороси!
Раз-два, лєвой, раз-два, лєвой!
Запєвайте, канарєйкі!
Все умрьом за красний флаг.
На Карєльском пєрєшейкє
Пусть трєпєщєт лютий враг…
…Білофіни, — справді, білі фіни:
Білобрисий, біла шапка, білий кожушок.
А мене крізь одностеблик-шинелину
Ці морози пропікають до кишок.
Та хіба вже ми такі слабкі на втори?
— Не здаватись… — захрипів востаннє політрук…
Фін гукає: — Хлопці, руки вгору! —
Тільки з нас ніхто не зміг піднести рук…
Біла смерть стояла в білій тиші.
Писнула з-під снігу сонна миша.
Та скривив фельдфебель рот:
— Трьох на пострах іншим будем вішать,
Щоб не лізли більше в наш город… —
Взяв з кишені в мене фотокартку,
Глянув: діти. Головою покрутив.
Чорний ворон на соснині каркнув.
Зашморга зняли мені із карку,
Мабуть, щоб дітей не сиротив.
Смерть за мною гналась навперейми,
Била в серце прямо і навскіс
То пекельно з дотів Маннергейма,
То тепер он — з Беріїних лінз.
Повертав з полону мерзлий неборак,
З фінського бараку в свій-таки барак…
Ладні хлопці із «похідної контори»
Із презирством огласили новину:
Під Норильськом будеш рити нори
І свою спокутувать вину.
Забувай степи, дітей і жінку,
В Заполяр’ї вовкулакою завий.
Отже, дуй, ізмєннік подлий, на Дудінку
І подякуй долі, що живий…
В Україні корінь мій і пагін,
І мої стожильні судді серед нив.
Перед ними, наглядачу Звенягін,
Я ні в чому, видить Бог, не завинив.
Крутяться колеса й коліщатка…
Покосилися на цвинтарі хрести.
Не забудьте, люди добрі, до нащадків
Люту правду донести.
13 березня 1940 року після безперервної 105–денної боротьби Фінляндії з могутнім агресором, її збройні сили, очолювані Маннергеймом, виконали до кінця своє завдання[15]. Червона імперія програла «блискавичну війну», яку російський поет О. Твардовський із щемким відчуттям назве незнаменитою…
Але це для агресора вона залишиться незнаменитою, для фінів
