Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Досі не підраховані і навряд чи коли точно будуть встановлені ті супервеличезні втрати в живій силі й техніці, що їх понесла Червона армія, безуспішно штурмуючи передові рубежі фінської оборони на Карельському перешийку. Грудень 1939 року минув у безперервних атаках радянських військ, але захопити укріпрайони вони так і не змогли. Різдвяний контрнаступ провалився, фіни відбили всі атаки противника, але їхні сили не були безрозмірними. Вони почали видихатися. Ще гірше — кінчалися запаси набоїв, снарядів, нічим було заміняти живу силу і техніку. Командуючий фронтом Тимошенко добре знав, що у його колеги із супротивної сторони немає резервів, і як би його солдати, які зарилися на «лінії Маннергейма», не вимотували радянців, але підкріплень їм не буде, тож їх треба методично з дня в день вимотувати і вимотувати. Трохи допомогли Маннергейму добровольці, які прибули у Фінляндію — шведи та норвежці. Вже в січні в бій вступили перші три тисячі добровольців, але перед армадою радянських частин — крапля в морі, та все ж… Добровольці все прибували й прибували, і невдовзі їх стало біля дванадцяти тисяч. Швеція надала Маннергейму 80 тисяч гвинтівок, 500 автоматів, 200 гармат і 25 літаків. Італія надіслала на поміч Фінляндії, яка стікала кров’ю в нерівній битві з СРСР 30 літаків і чимало зенітних гармат. Допомогу фінам виявили Франція, Угорщина і навіть Польща. (Правда, американський фінський легіон прибув на фронт тільки 13 березня, коли бойові дії уже закінчувалися). Світ протестував проти агресії червоних та їхньої спроби захопити незалежну європейську державу. Так, наприклад, Лондон заявив: якщо СРСР не припинить війну, то британські стратегічні бомбардувальники, які базуються в Іраці, знищать нафтові розробки в Баку і Грозному. Врешті-решт, Москва змушена була зважити на рішучі протести світової громадськості і пішла на переговори з Гельсінкі. 12 березня було підписано перемир’я. Умови миру були суворими, надто тяжкими для Фінляндії, але Фінляндія уникла ще жахливішого — окупації. І зберегла свою незалежність.
ЯК МІЙ БАТЬКО ЇЗДИВ НА СКАЧКИ…
Розповідь поета Володимира Бровченка
— Восени 1939 року мого батька Якова Бровченка, на той час тридцятиоднорічного колгоспника з села Мала Виска, що на Кіровоградщині, негадано забрали на військову перепідготовку — як у нас казали: на скачки[12].
Батько працював — і непогано — трактористом у колгоспі — розорював межі, усуспільнював селян. І хоч він ходив у передовиках, творцях нового життя (а втім, він просто добросовісно працював — таким уже вдався) і був на доброму рахунку в народної влади — активіст, одне слово (за відмінну працю його навіть нагородили велосипедом, і він часто нас, дітей, після роботи катав на велику), — так ось, незважаючи на все це, батька його, а мого діда Івана, тим часом розкуркулили. Ще й сьогодні словники тлумачать цей жахливий термін як «позбавляння куркулів засобів виробництва на землі (в період ліквідації куркульства як класу)». А розкуркулили за те, що, рятуючи від голодної смерті дітей своїх, приховав дві мірки[13] ячменю (сімейство дідове спасалося ячниками — коржами та млинцями з ячмінного борошна). А зіркі та всюдисущі комсомольці-активісти, які не стільки робили, як нишпорили по дворах, і підгледіли… Діда схопили, забрали той ячмінь, майно дідове конфіскували, а його самого оголосили ворогом народу, і добрий мій дід, все життя трудяга, яких ще треба пошукати, загримів на Соловки, де навіки й загубився його слід.
У діда Івана, крім мого батька, було ще п’ятеро хлопців. Шість синів-соколів! І всі були біля праці — механізатори, садівники. Дід змалку привчив їх до праці, тож трудилися на совість, колгосп будували, а разом з ним і нове життя. В машини душі вкладали. Пам’ятаю трактори, які вони водили — «катерпілери», «фордзони»…
Отож, батька мого, тракториста, з іншими такими ж селянськими хлопцями та молодими дядьками посадили на підводи і повезли в Кіровоград. Була рання осінь, пам’ятаю, тоді добре вродила цибуля. Все село нею пропахтіло. Чи не кожна сім’я везла її продавати. Тільки нам було не до цибулі — батька забрали. На скачки. Себто на перепідготовку.
Скільки вона мала тривати? Місяць, два. Загалом днів сорок. Це ж не строкова служба, тож батька ми чекали додому місяців через два. Чи й раніше. (Тоді навіть і в поганому сні не могло приснитися, що повернеться він через дев’ять років!)
Чекаємо з нетерпінням… Але місяць за місяцем спливає, а батька все немає й немає. Чого не повертається із скачків? І де він подівся? І чи хоч живий? А чутки в Малу Виску різні долітали, здебільшого недобрі, тривожні. Вже й 1940 рік, а від батька — ні слуху ні духу. Стали до нас вісті доходити, що батька (як і інших) взяли не на перепідготовку (нею лише прикривалися), а — на війну, що її згодом в СРСР буде названо білофінською кампанією. (Радянсько-фінляндська війна, яка буцімто була викликана «внаслідок антирадянської політики реакційного уряду Фінляндії», — так в УРЕ — тривала, як відомо, з 30.XI.1939 до 12.III.1940 року).
Хлопців зі степу в складі 171–го запасного українського полку, по суті, не навчених, зодягнених у благенькі шинельчини, з рушничками та по жменьці набоїв до них і кинули в сніги Карельського перешийку на сорокаградусні морози під кулі фінських «кукушок». Кинули, власне, на вірну загибель, як гарматне м’ясо.
А коли по весні сорокового деякі з тих, яких роком раніше забирали на скачки, почали повертатися з білофінської кампанії, то один з них, повернувшись і до Малої Виски, божився та хрестився, що бачив на власні очі, як «Яшку (мого батька) танкою роздавило».
— Убили батька! — голосила мама, плакали ми, діти його, плакала бабуся. В один день ми відчули себе сиротами, нікому в цьому світі вже не потрібними. Що ми тоді пережили — не буду й говорити. Це вже пізніше дізнаємось, як воно насправді було — через дев’ять років, як батько повернеться нарешті додому з «перепідготовки». А чекати ті дев’ять років буде все одно, що й усі дев’яносто. Що й цілий вік. Що сталося з моїм батьком, кращим трактористом, будівничим нового життя? Він потрапив у ті сотні тисяч (а втім, досі ніхто точно
