Українська література » Сучасна проза » Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

Читаємо онлайн Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
«Мамо, мамо… порятуй, мамочко…» А матері їхні тим часом на мітингах славитимуть «батька Сталіна» і одностайно підтримуватимуть його загарбницьку війну з фінами…

Це творилося неподалік Скандинавського півострова, а за тамтешньою міфологією, жіночі божества, діви-воїни, пролітаючи над полем бою, за велінням бога Одіна відбиратимуть найхоробріших з мертвих, щоб віднести їх у чертог Одіна-Валгаллу. Там вони віднині будуть проводити час у постійних банкетах, а валькірії їм співатимуть…

Не забрали валькірії студентів — десь загребли їх у тих краях в піщані дюни пустельного узбережжя, і з часом і слід їхніх могил щез, хоч вони, юнаки, того й не заслужили… А жили ж до того комуною, таким собі Валтасаровим життям весело, безтурботно, хоч і голодні, але безжурно, опановуючи премудрощі літературної праці, не підозрюючи, що вони вже на краю загибелі в рідній — найріднішій Країні Рад.

І про що він, Арон Кошптейн, симпатичний загалом молодик, думатиме в останні хвилини свого невдалого життя? Перед безглуздим кінцем, що його він не заслужив? Про ненаписані ним вірші, що вже ніколи й не будуть написані? Про винищення ні за понюх тютюну цілого курсу літературного інституту, вельми поетично названого «12–й легколижний батальйон»?

В двадцятому сторіччі, в другій чверті,

Ми пізнавали неповторний час,

Ми здобували щастя і безсмертя —

Такими ти запам’ятаєш нас.

Ми здобували право щасно жити,

Учитися, рости без перепон.

Здобули кров’ю ми шостину світу,

І в цьому був наш основний закон…

Він, той «основний закон», і погубив його, не давши не лише вчитися й рости без перепон, а й взагалі жити. Як пізніше погубить і тисячі радянських юнаків, що їх кинуть злочинці, кремлівські верховоди в Афганістан. А знайдуться такі, котрі ще й оспівуватимуть той «подвиг інтернаціональних радянських воїнів в Афганістані». То Кіплінга Джозефа Редьярда, англійського письменника, шпигатимуть, що він «описував побут англійських колонізаторів в Індії», «проповідував ідеї британського імперіалізму», а ось оспівувачів радянського імперіалізму підніматимуть на котурни. Бо ж давно відомо: в чужому оці й порошинку бачу, а в своєму не видно й колоди. Тому й привчили радянських «інженерів людських душ» оспівувати загарбницькі дії Кремля — хоч і в тій же Празі, наприклад. Чи похід радянських воїнів на Варшаву в 1920 році. Поляки їх, як відомо, витурили геть, але умільці від поетичного пера все одно складали оди на честь того авантюрно-загарбницького походу. Пригадуєте: «будут помнить все атаманы, польские паны конармейские наши клинки».

Погрожували так, «лихо» втікаючи з-під Варшави!

Арон Копштейн, вірячи Кремлю, писав щиро — про своє прагнення стати найкращим бійцем. А здобув право на безглузду смерть. Нікому не потрібну. Ні, він не загинув. Його вбили свої, а вже тоді в письменницькому довіднику напишуть, що він «загинув на війні з білофінами». Шкода його, Арона Копштейна, 25–літнього поета, якому так і не дали стати поетом і який так вірно, щиро і самовіддано служив режимові, будучи певний, що служить батьківщині своїй. Нині він усіма забутий, бо ж особливо й немає за що його пам’ятати. Як і його вірші-одноденки, заримовані агітки. А втім, пам’ятник йому, Арону Копштейну, та його ні за що полеглим однокурсникам все ж таки є. І пам’ятник той, віримо, на віки. Ні-ні, не процитовані на початку рядки, що «приморожених всіх з миром Вітчизна стрічала…», — ні і ні.

Через три роки по тих кривавих подіях на льоду Фінської затоки, інший учасник війни з білофінами, трохи-трохи старший за них, але в принципі теж тоді молодий поет Олександр Твардовський (йому пощастило уникнути «легколижного батальйону», адже він буде посланий на ту війну спецкором воєнної газети і тому вціліє), згадуючи жахи пережитого по весні 1940 року, на одному подихові напише знаменитий нині вірш (все, що радянській літературі дала «білофінська кампанія») про ту незнамениту війну, що й стане вічним пам’ятником Арону Копштейну та його однокурсникам — як і двохстам тисячам полеглих на тій війні радянським солдатам). Ось він мовою оригіналу:

Из записной потертой книжки

Две строчки о бойце-парнишке,

Что был в сороковом году

Убит в Финляндии на льду.

Лежало как-то неумело

По-детски маленькое тело.

Шинель ко льду мороз прижал,

Далеко шапка отлетела.

Казалось, мальчик не лежал,

А все еще бегом бежал,

Да лед за полу придержал…

Среди большой войны жестокой,

С чего — ума не приложу —

Мне жалко той судьбы далекой,

Как будто мертвый, одинокий,

Как будто это я лежу,

Примерзший, маленький, убитый

На той войне незнаменитой,

Забытый, маленький, лежу.

Частина четверта

ПОСІЯТИ ЗУБИ ДРАКОНА. ПОПІЛ КЛААСА Б’Є В СЕРЦЕ. РОЗРИВ-ТРАВА, ВОНА Ж ЛОМИКАМІНЬ

Усе життя і прагнення моє,

Мов попіл Клааса, у серце б’є,

Пробуджуючи сни несамовиті.

Л. Первомайський

Я почув одне бажання,

я одну охоту маю,

щоб до співу готуватись,

щоб почати швидше слово,

щоб на голос взяти пісню,

що наш рід співає здавна.

«Калевала»

Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тільки притулю, дак ік нечистому й порозпадаються.

П. Куліш

І залишилося збутися останньому пророцтву одеської ясновидиці, незнаменитої, мало кому відомої, але вражаюче пророчої, яка так і залишилася для історії безіменною.

А тому ще раз згадаймо перші пророцтва: «Найближчим часом Маннергейма чекає довгий і трудний шлях» — збулося; «він отримає високий пост і приведе армію до перемоги» — збулося; «йому буде виявлена висока шана, а потім він достроково відмовиться від високого поста. Через незначний проміжок часу відправиться у дві значні зарубіжні поїздки для виконання відповідального державного завдання» — збулося; «повернувшись з поїздки, отримає призначення на ще вищий пост» (як ми знаємо — регента, глави держави) — збулося; «хоча діяння його на тім посту буде коротким…» — і це збулося.

Залишилось останнє: «Мине багато років, і Маннергейм посяде досить високий (чи не найвищий в країні — В. Ч.) пост».

І це, останнє пророцтво одеської Касандри, виголошене в жовтні 1917 року, збудеться в 1944 році і збудеться один до одного. І чим точніше збувалося передбачення, тим більше переконуєшся, що є ясновидіння і ясновидіння. І воно одне до одного не приходиться. Чи, як в Одесі здавна кажуть, це дві великі різниці — ясновидіння і ясновидіння, пророцтво і пророцтво, віщунство і віщунство. Є ворожіння на кофейній гущі, а є… А втім, що б там не казали скептики чи ортодоксальні науковці, а щось-таки незнане нами — поки що незнане! — є у вищому світі, в ірреальному, де все відбувається раніше, поперед ідентичних подій у нашому світі, те, що ми

Відгуки про книгу Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: