Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

Сусідка Настя, що служила колись у місті, сказала:

— Коби був бодай хоч на якого возного вивчився.

Тепер зійшла мова на те, як-то тяжко хлопській дитині дістатися до високих шкіл. Господар Василь оповідав:

— Тільки зробіть перший крок, а вже вас лякають і відраджують. Пам'ятаю так, як нині. Виджу, що дитина має охоту до книжки, та й беру за руку і йду порадитися до попа. «Єгомосцю, — кажу, — мій малий не вдався ні до ціпа, ні до коси. «Тату, — говорить, — я хочу вчитися». Порадьте, отче духовний, що мені з ним робити?» А піп каже:

«Та, маєте голову на карку, то радьте собі, як хочете».

«Та голова знайшлася б, але кишені нема», — кажу я. А попадя, бодай здорова була, аж пікнула:

«Захочується хлопам гімназії! От ліпше зробите, як дасте його до ремесла».

А тепер, як син вийшов у люди, то піп перед усіма людьми прикидається його великим добродієм. «То через мене, — каже, — він покінчив школи. То я йому таке добро зробив». Що правда — то правда, одно добро мені піп зробив, що видав для сина метрику. Ну, але за те добро взяв гульдена.

— То тільки наш ксьондз, — казав Дмитро, — такий незичливий. Але візьмім, наприклад, нивицького єгомосця. То раз добра душа. Він би хлопам неба прихилив, такий людяний.

Василь розказував дальше:

— Не в одні двері я мусив ударитися, заким знайшов дорогу. Але знайшов.

Послідні слова сказав з гордістю чоловіка, що мимо різних перепон осягнув свою ціль.

— Навіть при самій матурі можуть чоловіка знищити, — казав учитель Швед. — Хоч би студент був не знати як добре приготований, а як комісія не схоче його пустити, то він при іспиті упаде. Хіба треба дуже доброї голови, щоб не далася. Несправедливість нині на кождім кроці.

На те замітив Василь:

— Польща всюди запустила коріння.

Мова розбилась тепер, як хвиля, на кілька частин. На лівім кінці стола ішла бесіда за тих студентів з околиці, що дістали з науки помішання розуму, як Клапків Іван, Купчинський Миханьо, Кметь з Кривого. Жінкам, що згуртувалися на лавах під піччю, розказувала Павлова мати ще за хлоп'ячий вік Павла.

— Раз післала я його з Каською на панське: най заробить хоч на топку солі. Женці ідуть через стерню, і воно бідне йде за ними, та й що ступить крок, то йойкне, бо стерня його в ноженята коле. За хвилю, за дві та й уже ген-ген позаду остався. Такий уже делікатний вдався. Приходить додому та й плаче. Я йому дала їсти і кажу:

«Не плач, вже більше не підеш на панське».

Він узяв ложку страви та й зараз до книжки. То вам усе попрочитував, що тільки в обійстю було писаного чи мазаного: де яка біблія, де фирлядупки, табуляція — все мусив вивчити. А як уже не мав що читати, то, бувало, все просить старого: «Тату, купіть мені книжку». А що я з його письмом малася! Раз приходжу з поля та й дивлюся: падоньку ж мій, а то чого стіна від хати аж почорніла, а стодола біліє? А то він так стіни посписував; де біла стіна, то вуглем, а де чорна, то глиною. То я його тоді мало не забила; мусила хату білити.

Тітка Пазя, Костева жінка, завважала:

— То вже йому панбі дав таку цікавість до науки.

— Нема-то нині, як письменним бути, — казала тітка Хима. — Письмо нині — то так, як око в голові. От підете купити чи муки, чи цибулі, і як ви письменні, то жид вас не оциганить, хоч би хотів.

Тітка Павлущиха говорила:

— Казала мені Клапиха, що такі студенти, як Павло, мусять мати цілу копицю книжок і кожну книжку мусять вивчити напам'ять.

На те відповіла мати живо:

— Кумо, якби ви мали тілько дров, що мій Павлуньо книжок, то було б чим цілу зиму палити.

Ті слова зробили незвичайне враження на тітку Фрузю, що дотепер майже мовчала, і вона дивувалась ось як:

— Тож-то ти, Павле, десь тепер умієш читати й писати!

Під впливом тих останніх слів став господар Гриць розказувати за те, що як він служив у війську, то з ним стояв у тій самій компанії один такий «маханік», що умів ногою писати.

— Кажу вам, як узяв перо межи пальці на праву ногу, як написав, то могло було до самого цісаря іти.

— А що ж він там написав? — питав сусід Незаривай.

— Ба як мені знати, як я неписьменний? — відповів Гриць.

На самім кінці стола велася розмова про недавно засновану «Січ» у селі і прибрала полемічний характер із-за того, що тут спорив поступ з реакцією. Господар Степан Бєць був консерватист (в його коморі все висіло торішнє сало), бо казав, що «Січі» не треба.

— Прийде свята неділя, — казав, — то нічого на вигоні не чути, лише «вліво-вбік, вправо-вбік», аж ухами ллється. Десь, колись того всього не було, а тепер чортзна-що повигадували. Якби я був війтом, то я те все сейчас би скасував.

Розуміється, що війт Луць мусив зі свого урядового обов'язку вмішатися в ту розмову і дав таке спростування:

— Ви, Степане, аж тоді зрозумієте, що то є Січ, як для вас замість вліво, вправо-вбік йде така команда: соб-цабе.

Поступ тріюмфував, — а реакція плюнула, і вже. Відтак замовкла.

Кость Єгомосць, що дотепер сидів і прислухувався до розмови, промовив словами:

— Не гнівайтеся, Павле, і ви, пане учителю, що я трохи встану, бо як довше сиджу, то мені ноги затерпнуть і не маю копу в голові.

Кость став на своїм звичайнім місці перед столом і, звернувшись до них обох, говорив:

— Вибачте мені, панове, що я старий, темний хлоп, а хочу вас, такі учені голови, взяти на екзамен.

«Учені голови» дуже зацікавились і просили Костя аби їх сміло й остро брав.

Кость так зачав іспит: