Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
— Чуєш, як ліс шумить?..
— Мені здається, що цей шум, це любовний шепіт — мова всіх дерев у лісі…
— Іване, я така щаслива! Ах, скажи мені, лісовику: що таке щастя?
Іван узяв мавку на коліна, обома руками пригорнув її до себе, і, тонучи очима в синяві її очей, шептав до неї:
— Що значить щасливим бути?
Чудо вдіяти чудес:
Небо до землі пригнути,
Землю зняти до небес.
XVII
Коли Іван і мавка вийшли з хатини, ліс вітав їх ледве чутним шумом.
І було у цім шумі-мові лісу, ніби супокійне дихання і тихі радощі природи після судорожних розкошів стихійної хуртовини — кохання.
Здовж потока обійшов Іван з мавкою весь острівець і в тому місці, де русло було найвужче, але бистре та кипуче, поклав кладку понад бистрину.
Прохав мавку, щоби почекала на цім боці, й перейшов сам на той бік, а за ним поскочила собака Дора.
Іван поправив кладку й перейшов по ній назад до мавки. Взяв її на руки й переніс так понад воду.
Знов засунув кладку в очерет, аби ніхто не міг дістатися до їх хатини, що її у гущі острівця не було видно з берегів потока.
Не могли йти далі, бо здавалось їм обоїм, що дух лісу на прощання промовляти став до них.
І вони, притулені до себе, станули і німо, наче заворожені, вдивлялися у величну красу, що нею пристроївся ліс.
Безбережний дунай соняшного світла розіллявся понад лісом.
Кучері дерев, і листя, й гілля, і чатиння, вгорнуті і пещені краплинами вже прошумілого дощу, спокійно пили соняшне проміння й кидали його, немов мрійно-казкове, тужливе прядиво на мавку й на лісовика.
Хотіли їх обоє обгорнути, оповити та опутати світляними серпанками.
Вчинити їх невидними або перемінити їх у дві прозорі, сонно-самоцвітні хмаринки.
Щоб лютий звір, щоб людська злоба, свої хижі очі видивила, осліпла, та їх обоє тут найти не змогла.
Весь ліс, росою купаний, горів, палав, жемчужився і самоцвітився в безкраїм сяйві світу.
Здавалося, що нині, після бурі, сонце розростається у безконечність.
І душа лісовика і мавки, ліс, земля і вмита синява небес — увесь безмежний світ переміняється сьогодні в сонце!
Нагло перед мавкою й Іваном з невідомих клубовищ гілля в лісі крикнуло щось…
Сова.
Від совиного голосіння половина світла в лісі згасла.
Мавка стрепенулася, й обоє пробудилися з неземного захоплення.
— Іване, я боюся… — шепотіла мавка, — йдім у протилежний бік… не туди, відкіля сова квилить…
Обоє обернулися й пірнули в повісмо листя і гілок.
Дора пробиралася кущами перед ними і щохвилини зупинялась і наслухувала. Опісля верталася до них, лизнула скоро їх обох в руку, і знову бігла попереду.
Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:
— Останьте тут, між нами.
І Дорі було важко теж продиратися вперед. Вона дивилась допитливо на Івана й мавку, виляючи хвостом.
Мавчине збентеження ущухло. Їй стало весело у тім зеленім, чуднім захисті природи. Вона обсипала кущі легеньким усміхом, що срібними дзвіночками повис на листках.
— Або мусимо назад іти, — сказала мавка, — або глянь, Іване, вгору!.. Височезні сосни попритулювали голови одні до одних… Перешіптуються з синім небом… Так чогось поважно… загадково… так таємно дивляться униз на нас обох…
Збоку, ліворуч рістня рідшала.
Туди пустилися обоє й незабаром вийшли на дорогу в лісі, що неначе ясна крайка оперезувала землю поміж темно-мовчазними стінами дерев.
Аж ось наліво, край дороги, скупана зеленим сяйвом, мигнула затишна поляна.
А серед неї…
— Ах, — закликала бентежно мавка і тривожно пригорнулась до Івана. — Що це?..
Іван одповів:
— Це, — моя весно, дуб і береза, що їх нині буря вирвала з корінням.
— Іване, я боюся… — хвилювалась мавка і тулилася ще кріпше до Івана.
— Чого боятися, моя душе?..
Тут, із-за поляни, в темних неграх лісу заквилила знов сова.
Одночасно Дора дуже живо стала бігати дорогою сюди й туди, вперед, назад і нюхала запопадливо землю.
— Мій Іване, — шепотіла мавка, — я очей не можу відірвати від цього дуба й берези.
Вони обоє обнялися…
— Їх кохання — смерть.
— Іване… це не дуб і береза… це ти і я…
Іван узяв мавку на руки, цілував її сердечно, гладив її золоте волосся й успокоював її словами:
— Мавочко, моя зоряна мріє!
Цей дуб і береза це не я і ти. Дуб і береза вмерли, щоб кохатися, ми обоє покохалися, щоб жити і життя творити.
Мавка пригорнулася до Івана ще дужче:
— Я боюся чогось, Іване…
— Не бійся, мавочко. Природа свята. Зло звило собі кубло лише у людських душах. Підійдім ближче до берези та до дуба й попрощаємося з ними теж…
Мавка зійшла з рук Івана,