Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
– То це ти й без сапи на поле приїхала?! – вхопився руками за лоба свекор. – Не будете, Наталко, ви з Денисом разом жити! Це вже я сказав! Пом’янеш колись мої слова! Не будете!
– А чого ви так, тату, кажете?… – злякалася Наталка.
– Та я ще від першого дня бачила, що не буде ніякого толку із їхнього весілля, – підтримала свекруха. – Ти ж, Наталко, спала до полудня! Ти ж корову не годна видоїти! А як що звариш, то Денис його їсти не може, він тобі це казав?!
– Не казав…
– Не казав, бо син у мене хороший! Я сама, я, мати, тепер тобі й скажу! Не ходи сюди, Наталко, бо не буде у вас із Денисом життя! Такі мої хлопці, видать, нещасні! Я їх ростила, я їх справжніми чоловіками виростила – порядні й непитущі. Я ж не знала, які будуть невістки! – вона нарочито голосно заплакала, запхикала противно, як дитина.
– Їдь, Наталко, десь дінься із наших очей! – гнав її з городу свекор.
А вдома чекала мати…
– Все, я знову перебираюся жити до вас!
– Що, мамо, трапилось?
– Та остогиділо воно мені все! Той дядько. Ті його ледачі діти! А тепер ще й село, хазяйство! Я тебе, Наталко, із малою дитиною на руках, тут, саму й хвору в хаті покинула!.. Мене ще й досі совість їсть, коли те все згадаю!
– Не саму, мамо, із Денисом… – нагадала матері Наталка. – Нам спочатку дуже добре було…
– …то мене до цих пір совість їсть! Ти тут сама, а я там, роблю, як наймичка: їсти варю, за коровою ходю, за всіма дрантя перу, городи їм висапую! Та ще й була взялася ту стару хату до толку доводити, думаєш, Наталко, хоч хтось із них мені поміг?! Оце поїхали були з дядьком у район, я й попросила оселедця мені купити. А він каже, що грошей нема! То на свою доцю у нього гроші є! Шоколадки онукові щодня купляє! А як я оселедця попросила – то в дядька вже й грошей нема?! А я ж для них свині своїм зерном вигодовувала! А я ж…
– І моїм зерном теж, – сказав Денис.
– А як я вам кури, як ось цю хату готовісіньку зоставила? – підстрибнула мати до Дениса.
– Я вас, мамо, цієї хати не просив, я за язик вас на сватанні не тягнув, як ви мені тоді оце все добро дарували…
– А-а-а?! Та ти хто такий, щоб в моїй хаті мені виказувати? Та ти хто такий?!
– Мамо, це мій чоловік, – Наталка нагадала.
– Чоловік? Мами тобі вже не треба, як є чоловік? Я тебе народила! Як батько твій помер, вчила в училищі, зробила весілля, давала гроші! Коли ти лежала після пологів в лікарні хвора, їздила і рятувала, – дорікала мати. – А тепер, Наталко, тобі матері не треба?! То я до тітки Надії жити піду! До братової жінки!
І пішла…
У хаті після того місяць було, як у гробу: Денис приходив додому і мовчав. Мовчала і Наталка, тяжкий камінь лежав на її серці, від провини перед матір’ю тріщали й лускали до межі натягнуті нерви…
Вечорами йшла Наталка додому, чужими дітьми в школі з’їдена, бралася за якусь роботу – й пила таблетку від голови, в’язалася тісно хусткою…
А тоді як за тиждень закололи свиню, взяла вона торбу сала-м’яса й пішла із тим на друге село, до дядька й тітки.
– Мамо, ходімо додому? – просила Наталка матір, стояла на порозі, бо не посміла зайти до хати. Наталка дивилася на свою похнюплену матір і чулася тоді мало не убивцею. А мати в той час стояла посеред хати, на колінах, біля алюмінієвих ночов – мовчки прала шмаття, на Наталку й не глянула.
– Мам!.. Чуєш?… Не сердься… Що ж я тобі такого сказала?
– Доню, йди додому, мама завтра прийде, – пообіцяла Наталці тітка.
Але мати прийшла додому вже цього ж вечора. Ще сердита, але таки прийшла.
– Де Денис?! Він вже спить?! – кинулася наводити порядок прямо від порога. – А чого від свиней, як слід, не вичистили? Я оце ходила в хлів і подивилася! І чого це моя нова церата лежить у кухні на столі? Я ж її для гостей держу!
– На тій дірка продерлася, ножем десь різнула…
– У вас тут тепер, де не глянь, кругом дірки! – невдоволено сопіла мати, нервово ходила по хаті й скрізь пильно роздивлялась. – Не вмієте ви нічого берегти… Бо це й не ви настаралися! Вам усе тут, Наталко, дурно далося!
А за тиждень перегоріло щось у старенькому кольоровому телевізорі «Славутич», його ще Наталчин покійний батько купував.
